(1881) ПОЕТУ Як нiч насувається туча I млою небо окрива, Гуркоче грiм, а буря злюча Дуби з корiннями вирива, Здiймає, гонить хвилi гори На почорнiлiм, лютiм морi; Реве, i стогне, i рида, I човна бiдного гойда Понад безоднею хисткою… Пловець, погинеш в боротьбi! Куди й боротися тобi З тiєю силою слiпою? — Не одного борця вона Уже поринула до дна! Пiд завiрюху i негоду Серед буяння в свiтi зла Чи не пiти в свою господу, Чи не зложити й нам весла? Замовкнути серденько од миру Й наладнувати свою лiру Для власних мук, для власних слiз, Для тайних з-за кутка погрiз, — Бо там на шарварку людському, Де брат на брата точить нiж, Де повселюдно йде рабiж, Там не чутно буде нiкому, Серед гармидеру й турбот, — Моїх пiсень, моїх скорбот. Нi, тричi нi! Хай краще струни Порве мiй стогiн навiсний! Коли кругом в дочаснi труни Борцiв лягає гурт тiсний, Коли юнацька сила в'яне, А там смiється щось погане, — Не про кохання, не про рай, Поспiвче, голосно спiвай! Але розваж словами брата, Що й не виходить iз залiз; Скропи росою твоїх слiз Кривавi рани, що вiд ката, Й душi замученiй, слабiй Одвагу пiснею навiй. Не бiйся вражої наруги; З святим вогнем лини туди, Де панування скрути, туги Та вiковiчної бiди… Спiвай, ридай i будь готовий Замiсть лаврового терновий Вiнець узяти на чоло; Нехай роздавить тебе зло, — Але що смерть?.. Хвилинна страта, А далi — слава голосна… Той умирати, певно, зна, Хто зна любити своего брата, — I за таку тiльки любов, Спiвець, ти жити будеш знов! (1882) ВИКЛИК Нiч яка, господи! Мiсячна, зоряна: Ясно, хоч голки збирай… Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай! Сядем укупi ми тут пiд калиною — I над панами я пан… Глянь, моя рибонько, — срiбною хвилею Стелеться полем туман; Гай чарiвний, нiби променем всипаний, Чи загадався, чи спить? Он на стрункiй та високiй осичинi Листя пестливо тремтить; Небо незмiряне всипано зорями — Що то за божа краса! Перлами-зорями теж пiд тополями Грає перлиста роса. Ти не лякайся-но, що свої нiженьки Вмочиш в холодну росу: Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки Сам на руках однесу. Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько; Тепло — нi вiтру, нi хмар… Я пригорну тебе до свого серденька, Й займеться зразу, мов жар; Ти не лякайсь, аби тут та пiдслухали Тиху розмову твою: Нiчка поклала всiх, соном окутала — Анi шелесне в гаю! Сплять вороги твої, знудженi працею, Нас не сполоха їх смiх… Чи ж нам, окривдженим долею клятою, Й хвиля кохання — за грiх? 1870 Монологи про кохання Там, де місяць поняв срібним сяйвом пишноту долин І знялось із садів-вертоградів пахуче дихання, Що здурманює кров чарівною красою хвилин, - Там спалала жага і злилося з захватом кохання... Чи ти знаєш той край, де голубиться збещений Ніл До розпалених скель і шепоче про любощі п'яне? Де шаріє смоква і дим в'ється з нагірних кадил, Та в блакиті яркій, під промінням леліє і тане? О, розкоші там скрізь... Але ти над усі чарівна: Срібношатий Ліван, - а біліш твоє чоло Лівану; Жаркий колір троянд, вабить всіх та краса запашна, Але вуст твоїх пал запашніший троянд Дагестану. Ой там зорі ясні і пиша між яскравих блідий, Але очі твої за ті зорі яскраві ясніші; У пустелі палкій тішать душу джерела води, Але перса твої солодощів і втіхи повніші. Огрядна і струнка мліє пальма на злоті піску, Але їй не дістать до приваб твого дивного стану; Лотос повен таїн між латаття в прозорім ставку, А в твоїх таїнах більше ваб, і жаги, і дурману! Ти - богиня краси, ще якої не бачив Едем, У обіймах твоїх і зростають, і гинуть пориви... Будь моєю "ханим" і прилинь в мій баєчний гарем - Нап'ємося ми чар і замрем у розкошах щасливі!.. 1900 |
