— Добридень, пане свате, добридень, красуне невісточко, — усміхнувся безкровними губами Ходика, наближаючись до них. — Що за донька в тебе, пане війте! Що за красуня! — говорив він, не зводячи з Галі очей. — Дарма, що сонце світить, а вона і на сонці, як діамант, горить!

Війт глянув на доньку із самовдоволеною гордістю та лише додав:

— І дитина слухняна… Так!

«Господи, тільки б вони не помітили на моєму обличчі, тільки б не помітили! — подумала Галя, стискаючи зуби і силоміць зображуючи усмішку, а в її голові швидко-швидко пробігали думки. — На мене не дивиться… Богдані посміхається… До неї першим підійшов».

Тим часом процесія обігнула церкву вдруге. Мартин кинув швидкий погляд у бік Галі. Ходика люб’язно розмовляв із нею, а Галя, здавалось, уважно його слухала, і весела посмішка не сходила з її обличчя. Світлі очі Мартина стали чорними; проходячи повз Богдану, він усміхнувся їй і молодецьки закрутив свого вуса.

Богдана почервоніла від задоволення і потупила очі, а сусідні кумасі схвально захитали головою. Все це помітила Галя. Цехові знамена замерехтіли перед нею, наче в тумані: вона дивилася і нічого не бачила; чула все, що казав їй Ходика, і нічого не розуміла.

Огрядна пані Кошколдовичева вела тим часом таємну розмову з двома сухорлявими літніми жінками, пишно й багато одягненими.

— Вже повірте мені, пані цехмайстрова, — говорила вона з віддишкою, — повірте, даремно б диявол до їхнього дому не підлітав… Ну, скажіть мені, чого б йому так даремно без усякої потреби летіти, та цього, прости Господи, і проста людина не зробить, не те що чорт!

— Так, так! — кивала головою пані цехмайстрова, і жовте її обличчя з погаслими очицями загорялося жадібною цікавістю. — Для чого до Пріськи Горбачівни із шевського цеху диявол щоночі прилітав? Гм? Розумієте?.. Доти прилітав, доки не народилася дитина з двома головами… Га? — Вона обтерла долонею губи і, похитавши головою, додала: — Що з того, що вона дівчина? Тепер всяка дівчина кожну бабу перехитрує!

Пані Кошколдовичева нічого не відповіла, але, поважно надувши воло своєї повної шиї, зобразила на обличчі вираз, що ясно говорив: а запевне, звісно, зайве про це й говорити.

— Так, так, — підхопила пані цехмайстрова, кинувши на Галю злобний заздрісний погляд. — Особливо ж від тієї війтівни усякого можна сподіватися… Така вже горда, така пихата!.. Ні пошанівку від неї, ні привітання…

— А що ж, коли батько не вчить! — Пані Кошколдовичева тяжко зітхнула і заговорила, надавши обличчю плаксивого виразу: — Покійний мій батенько теж війтом був, а як учив поважати людей, не пишатися, не чванитися…

— Ох… ох…. — закивали головами кумасі. — Царство йому небесне, вічний спокій, добрий був чоловік!

— Та і я ж була першою нареченою в місті і з виду була хоч малюй! — пані Кошколдовичева вип’яла вперед свій пишний бюст. — А не дерла носа, як це кошеня!

— Яка там вона перша наречена! — аж скрикнула пані майстрова. — От Богдана, оце пава… А ця… ні поступу, ні походу, тьху! — сплюнула вона.

Тим часом процесія обійшла церкву втретє і востаннє. Помітивши, що Галя весь час слухає Ходику з веселою посмішкою і дзвінким сміхом, Мартин рішуче підійшов до Богдани.

— Добридень, Богданко! — промовив він навмисне так голосно, щоб його слова долетіли до Галі. — Весь день від тебе очей не відводжу. Багато я краль і красунь бачив, а кращої від тебе жодної не знайшов!

«А, то ось воно як!» — закусила Галя губу, ніздрі її маленького носика роздулися, а в очах спалахнув недобрий погляд.

— А коли ж, пане, прибуде брат твій? — голосно спитала вона Ходику. — Чогось забарився?

— Успіє до весілля, успіє, — відповів Ходика, потираючи руки. — А тоді вже загуляємо на все місто, так!

— Отож, — зауважив пан цехмайстер, наближаючись до них. — А мені вчора цей блазень, — він сердито глянув у бік Мартина, — брехню завдавав… Казав, що не захоче війтова донька за твого брата йти.

— Хто? Він казав? — стукнув палицею війт і його обличчя збагряніло. — Ну стривай же, провчу я його!

Мартин посміхнувся злою глузливою ухмилкою і, зміривши Галю зневажливим поглядом, звернувся до Богдани:

— А війтівна, схоже, дуже рада, що за Ходику йде?

— Ні, — протягнула Богдана, — вона не хоче, видають її.

«Сміється з мене, глузує!» — пробігло у Галиній голові, і обурення, і образа, і відчай бурею знялися в ній. Серце її стислося від болю… Якийсь клубок підкотився до горла.

— Додому, додому, додому, — скрикнула вона здушеним голосом, хапаючи батькову руку.

* * *

«Господи, та як же це і за що покохала я його?» — говорила собі Галя, підіймаючись із білих подушок і прибираючи розкуйовджене волосся, що прилипло до мокрого від сліз обличчя. Коли ж це трапилося з нею? Коли?

Галя зовсім сіла на постелі, опустила ноги і втупила заплакані очі в темний куток. Сонце вже сховалося і сірі сутінки наповнювали кімнату. Так, це трапилось на Водохреще. Який тоді був чудовий морозяний день! На Дніпрі городяни зробили з різнобарвного льоду прегарну Йордань. Всі цехи зі своїми знаменами стояли вздовж берегів Дніпра. Сонце світило і тисячею яскравих леліток грало на снігу та льоду, півчі співали, молоді городяни палили з мушкетів, а з Вишнього замку ревли гармати. Вони з Богданою весело гомоніли, розглядаючи городян, і раптом їхній погляд упав зразу на нього. Галя з дитинства знала Мартина і навіть бавилася з ним, але з того часу, як він розпочав цехову науку, вони зовсім не бачились. Навіть і не пізнала відразу в цьому ставному і видному парубкові того хлопчика, з яким колись гралася.

— Який красень! — звернулася вона до Богдани, а Богдана і так не відводила від Мартина очей.

Коли закінчилося водосвяття, Мартин підійшов до них.

— Добридень, Галю, — сказав він привітно і весело, не відриваючи від неї захоплених очей. — Тебе й не пізнати!

Так покохалися вони, так віддала вона йому своє серце навіки.

— Господи, та за що ж я люблю його, за що?! — стисла Галя руки, а очі її загорілись. — Поганий, білобрисий! Волосся біле, очі білі, як у щуки! — люто повторювала вона, а губи її все сильніше тремтіли, а по щоках текли сльози. — Ні, ні, не поганий, — шепотіла вона, притискаючи руки до грудей, — такий милий, такий хороший, такий добрий, і очі зовсім не білі: добрі, славні, блакитні, а якими чорними і великими робились вони, коли Мартин дивився на неї! І голівка моя кохана! І вуса мої золоті!

Галя знову залилася слізьми і закрила руками обличчя. А він не любить її, розлюбив, забув, з Богданою весь час сміявся, знущався з неї. За що, за що він її розлюбив?! Хіба ж вона не так само кохає його, як раніше, хіба ж вона за нього і душу свою не віддала б?! Туга все дужче охоплювала Галю. А тим часом Ходика привезе із Царгороду батьківські товари, а тоді й весілля гуляти… І окрутять її проти волі, зав’яжуть голову білою наміткою, і зостанеться вона, бідна, жоною Ходики на все життя, навіки! «Ох, як дивитися на нього, як із ним розмовляти, як жити з ним усе життя?» Галя упала в подушки і зарилася в них з головою. І чому вона така нещасна, така бідна, така одинока? Якби матуся жила, хіба трапилося б із нею те, що тепер? Нікому слова мовити, ні з ким порозмовляти! Сама вона, сама на світі, як палець, і ніхто не має до неї ні жалю, ні співчуття!

Галя тихо і сумно заплакала, здригаючись вузенькими плічками. Що робити? Прохати батька, плакати, благати? Галя заперечливо похитала головою. Та й нащо прохати? Адже Мартин не любить, не любить її, то ж чи не однаково їй, за Ходику йти чи кинутися під лід води пити?! І нащо вона переказувала йому через Богдану, що кохає його, що ладна за ним на край світу піти? Нащо? Щоб він сміявся з неї? З Богданою зі своєї Галі глузував… Не підійшов до неї… Батька боявся? Ні, якби кохав, нікого б не побоявся! Навіть словечка через Богдану не переказав! «Ох, Мартине, Мартине! Соколе мій! — заламала Галочка руки. — За що ти мене розлюбив?! Один ти і був у мене на всьому широкому світі, та й той…» Галя припала головою до долонь. Довго невтішно здригалося її маленьке тільце, врешті Галочка відвела руки від обличчя. «А, може, любить? — тихо прошепотіла вона, з надією вдивляючись в образи́. — Може, так лиш… на батька сердитий?»