— Сам знаю, даруйте, пане війте, — Мартин ще раз зняв шапку і глибоко поклонився. — Та й терпіти було несила, хотілося самому дізнатись… Пане війте! — знову заговорив він. — Що ж ви дієте?! Подумайте… адже у вас добре серце! За кого ви доньку віддаєте?! Та хіба ж Ходика жалітиме її так, як я? Хіба ж він буде сином для вас? Нові вони люди, пане війте, з новими звичаями, а вже про звичаї їхні всеньке місто знає. Чи ж вам із ними ріднитися?

— Мовчи, блазню!! Ти що, війта учити надумав? Чи таких звичаїв ти в чужій стороні навчився?! Сам знаю, що мені робити! Сам знаю, за кого доньку віддавати… — старий стукав палицею по снігу, і голос його звучав якось надто роздратовано, надто різко.

— То ви хочете свою єдину доньку зжити зі світу? — вже й Мартин крикнув із запалом, підступаючи до війта. — Та не піде вона за нього, втопиться, а не піде!

— Не піде? — перепитав війт, і обличчя його побуряковіло, а в очах спалахнув той вогник, що ясно показував — тепер війта не стримати. — А я тобі кажу, що йде, — повільно мовив він, карбуючи кожне слово, — йде з радістю.

— З радістю йде? — перепитав Мартин, відступаючи і наче не розуміючи почутих слів.

— З радістю, з радістю, — уперто промовив війт, стукаючи палицею і проходячи повз приголомшеного Мартина. — Землі під собою не чує!

Наступного ранку по всьому місту бігла і страшна, і нечувана новина, що червоний диявол, влетівши учора до міста, добивався вночі до війтового дому.

— Підлетів, червоні крила розгорнувши, та й так і опустився біля вікна, — розповідала бабуся жінкам, які з’юрмилися довкола неї. — Ми вже з Галею почали усі молитви читати, страсні свічки біля образів запалили, окропили вікна та двері святою водою — так він і пропав, так і пропав, — повторювала вона, розводячи руками, а сусідки з жахом кивали головами, — наче крізь землю провалився чи хмарою здійнявся!

На Житньому торзі і на ратушній площі, і біля мійської брами, і навіть на Вишньому замку тільки й говорили, що про цей дивний випадок. При цьому редакції оповіді поділялися на дві версії: одні запевняли, що диявол у вогняному стовпі провалився крізь землю, інші сперечалися, що полетів вогняною хмарою над землею. Настрій був тривожним… Чекали усіляких нещасть: голоду, повені чи нашестя татар…

Лише війт більш-менш знав, ким був той червоний диявол, що звечора добивався до його дому. Але після вчорашньої зустрічі він увесь час мовчав, похмуро втупившись у куток і підперши голову рукою. Коротка війтова люлька раз у раз гасла, видно, думи його були дуже глибокими… Але війт не зважувався залишити дім, побоюючись, щоб червоний диявол не постукав до нього і серед білого дня.

Вже Галя з наймичкою подоїла корів і, закінчивши денну господарську роботу, присіла перепочити і помріяти в сутінках, коли двері горнички весело скрипнули і до кімнати вбігла Богдана.

— Добридень, сестричко, знову зажурилася? — швидко й голосно заговорила вона, підбігаючи до Галі, що сиділа, підперши голову, біля маленького вікна. — Я тобі новину несу, хорошу, веселу!

— Яку, яку? — стрепенулася Галя, встаючи назустріч подрузі, і все її сумне личко раптом ожило при словах Богдани.

— Мартин Славута приїхав! — випалила Богдана разом, зупиняючись перед нею.

— При… приїхав… — захлинулася Галя, вся кров відпливла в неї від обличчя, ноги затремтіли і, не в силах устояти, Галя опустилася на стілець.

— Що ж ти? Чого злякалася? — затарахкотіла Богдана, смикаючи Галю з усіх боків. — Чи ж ти не рада? Ні?

— Рада, рада, сестричко! — скрикнула Галя, кидаючись Богдані на шию і відчуваючи, як гаряча краска заливає їй усю шию, все обличчя. — Така рада, така рада, серденько, що й сказати не можу, — повторювала вона, притискаючись до Богдани. — Коли б ти знала, як я його чекала, як молилася, — але тут Галині губи несподівано затремтіли, вії якось розгублено і швидко замайоріли, і раптом великі-великі сльози одна за одною покотилися з очей.

— Чого ж ти плачеш, чого плачеш, дурненька? — цілувала Богдана темноволосу голову, що припала до її пишного плеча, але на її обличчі, повному і вродливому, якого Галя тепер не могла бачити, відбилося вкрай неприязне заздрісне почуття.

— Від щастя, Богдано, від радості, — звела на неї Галя свої щасливі, повні сліз очі. — Горенько моє нещаснеє! Я ж на Бога нарікала, думала, що Мартин і забув мене… Дурна… Дурна… — посміхнулася вона щасливою сяючою посмішкою і додала, тихо зітхнувши: — Думала, що іншу полюбив…

— А ти певна, що ні? — спитала її Богдана з якоюсь недоброю химерною посмішкою.

— Спершу думала, що так, — усміхнулася Галя, обіймаючи руками шию подруги, — а тепер певна, певна того, що він мене не забув! — палко скрикнула вона, відхиливши своє личко від подруги і дивлячись на неї блискучими від захвату очима. — Якби ти знала, Богданочко, як я його чекала, як молилася… як Бога просила… — знову говорила вона, кваплячись, наче намагаючись обігнати свої слова. Думала, що він уже застане мене з білою головою^[35], але ж ні, ні! Померла б, а за Ходику не пішла б! Господи, Богдано, скажи мені, — усміхнулася вона, опускаючи руки на плечі подруги і закидаючи голівку назад, — скажи мені, чи всі закохані дівчата такі дурнí.

Але, не почувши від Богдани відповіді і не помічаючи враження, справленого її словами на Богдану, Галя продовжувала з новим припливом захоплення.

— Ой, та я в тебе головного не питаю: коли він приїхав? Звідки ти про нього довідалася?

— Вчора ввечері, а прийшов він сьогодні до нас сам.

— До вас? — протягнула Галя, здивовано глянувши на неї. — А чому ж він до нас не прийшов?

— Не знаю… — якось непевно відповіла Богдана і відвела очі.

— Ах так, — згадала Галя, киваючи головою, — мабуть, довідався про моє горе, та й не хотів одразу втрапити батькові на очі. А ти казала йому про моє лихо?

— Казала.

— Що ж він? — стисла Галя руки Богдані.

— Нічого, — відповіла Богдана таким самим дивним невиразним голосом.

Але Галя усміхнулася про себе: звичайно, їй він нічого не скаже, адже вона знає свого Мартина, знає, яке в нього горде зухвале серце.

— Богдано, голубонько, ріднесенька! — защебетала вона, заглядаючи подружці в очі. — У мене до тебе просьба: зроби ласку, моя рибонько, пошли когось переказати йому, що я змучилась, його дожидаючи, що не люблю Ходику, що заміж за нього не піду, що, як не за Мартина, то хоч під лід води пити.

По обличчю Богдани пробігла якась сумнівна усмішка.

— Добре, добре, голубонько, я йому все розповім.

— Ну от, от! — скрикнула Галочка, дзвінко цілуючи подругу. — А завтра на цеховому празнику, може, вдасться хоч словом перекинутися… Ти скажи йому, моє сонечко, хай робить, що знає: я рада за ним і на край світу піти!

* * *

Не встигло ще ліниве зимове сонце піднятися з-за київських гір, а вже Галочка підвелася зі своєї м’якої постелі. Поспішно витягла вона з-під подушок свій дорогий скарб, — венеціанське люстерко — і, поставивши його на столі, почала свій туалет. Сьогодні Галя хотіла прибратися так гарно, як лише могла. Господи! Та вже більше року, як він не бачив її! Хай би побачив, що і в Києві можуть одягнутися не згірше краківських красунь! «Радосте моя, щастя моє, соколе мій ясний, голубе мій сизий», — шепотіла Галя, виймаючи з великої скрині, розписаної барвистими квітами по зеленому полі, одну за одною і свої, і материнські, і бабчині сукні та іншу одежу. Вона розклала на ліжку цілий ряд найяскравіших саєтних, оксамитних і златоглавових жупанів, байбараків і спенсерів. Довго Галя нерішуче стояла перед ними, підперши щічку рукою і не знаючи, на чому зупинити свій вибір. Врешті, зважилась. Оперезавши свій тоненький стан шовковою, затканою золотом плахтою і поправивши шитий золотом поділ, Галя одягла ніжно-блакитну шовкову попередницю, темно-червоний оксамитовий спенсер, зашнурований спереду золоченими шнурочками, і ніжно-рожевий оксамитовий байбарак, густо опушений соболем.