А «наші» Аксаки послужили князю Ольгерду і дістали невелику земельну вислугу на Поліссі. У 1515 році в документах згадується Федір Аксак, схоже, що він був не тільки першим «документальним» Аксаком, але й представником першого християнського покоління роду: йому навіть нікого було вписати в дуже престижний Пом’яник Києво-Печерського монастиря через відсутність предків-християн. Дальша історія роду досить типова для литовської епохи. У Федора було два сини: Григорій і Мартин. Згідно із законами князівства, маєток поділу не підлягав. Тому батьківський спадок дістався старшому, Григорію, а менший, Мартин, вирушив робити кар’єру до столиці — Вільні. Там він здобув протектора в особі канцлера Миколая Радзивілла. Тим часом Григорій Аксак помер, Мартин повернувся додому, відсудив спадок від братової Овдотеї, а племінники, якщо вони були, невідь-де поділися. У самого Мартина були два сини, менший, Михайло, загинув у сутичці з татарами, а старший, Ян, — це і є наш Ян Мартинович Аксак.

Швидко зрозумівши, що на батьківському спадку далеко не заїдеш, Ян Аксак подався під крило князя Костянтина-Василя Острозького. І в ході князівської служби проявився талант Яна — геніальний, незрівнянний юридичний хист. Як уже зрозуміло хоча б із сторінок «Червоного диявола», тодішнє право було не дуже легким до використання поєднанням Литовського Статуту, Саксона — міського магдебурзького і звичаєвого права, однак Ян Аксак умів це все запам’ятати, узгодити і використати. Його противники з часткою глуму заявляли, що він найбільш злодійський судовий вирок здатний обставити такими юридичними штучками, що жодному іншому суду не вдасться його скасувати.

Як відомо з історії Острозьких, князь Костянтин Костянтинович у майнових суперечках більше покладався на такі старі добрі методи, як загони слуг з вилами, косами і сокирами (якщо вже не просто військо), а також на глибоку переконаність, що йому, представнику майже королівської родини, можна все. Однак часи змінювалися і довелося князю Острозькому оцінити талант свого підлеглого. З одного боку, він Аксака недолюблював і називав суцігою, з другого — явно йому сприяв. За протекцією князя Острозького, що певний час справував службу воєводи київського, Ян Аксак став київським підвоєводою, а пізніше — київським земським суддею. Одружився з галицькою шляхтянкою Барбарою Кльонською, народилося в них троє синів — Стефан, Михайло і Марко, словом, все як у людей.

Мабуть, не без княжої допомоги Аксак у 1595 дістав від короля Сиґізмунда ІІІ земельне надання на Київщині — село Гуляники, пізніше зване ще й Мотовилівкою.

Власне, з тією землею було не менше клопоту, ніж зиску від неї. Часи були бурхливі, представники багатьох родів десь щезали, потім виринали, на один і той же маєток не раз претендувало кілька осіб, причому права всіх були однаково законними. Отак раптом з’явився потомок начебто вимерлого роду попередніх власників Гуляників, Михайло Радзимінський, вимагаючи свого. Почався судовий процес, що загрожував тягнутися десятиліттями...

Але тут у житті Аксака стався крутий поворот, спричинений майже випадковою зустріччю. Ця зустріч дала початок фантастичній судовій справі, достойній навіки бути записаною в аннали як не судочинства, то науки про всеможливі афери й авантюри. Заодно ж інтереси Аксаків зіткнулися з інтересами іншого роду, в дечому навіть на Аксаків схожого.

Ходики

Схожого? До певної міри: Як і Аксаки, Ходики були татарського походження і християнами свіжої дати. Але, коли Аксаки, попри сутяжницькі таланти голови сім’ї, мали репутацію роду порядного, хоча не дуже заможного, то Ходики, цілком навпаки, були неймовірно, фантастично багатими, і дуже, дуже нешанованими. Власне, гіршу репутацію годі собі й уявити.

Так, принаймні, видається нам і, схоже, це заслуга історика В. Антоновича (і пізніше про Ходик писали не раз, хоча здебільшого переказуючи і в дечому підправляючи написане Антоновичем, зокрема, його статтю «Київські війти Ходики», включену до складу цього видання в якості додатку). Антонович Ходик виразно не любив і, мало того, ще й використав історію давно минулих днів для того, щоб засудити й осміяти сучасну йому київську владу, котра, як і кожна київська влада, численні зловживання чинила. Заодно відомий історик ще й дуже критично оцінював міське право, котре ми знаємо під назвою магдебурзького і дуже ним пишаємося. На його думку, це право, що виникло в інший час, в інших умовах і в іншого народу, будучи прищепленим на наш ґрунт, забезпечило не розквіт міст і достойне життя городян, а стрімке безконтрольне збагачення невеликої і тісно спаяної групи міського патриціату, по-теперішньому — олігархів і плутократів. Ніби цього мало, в силу природи речей, на перший план у цій групі висунулися не представники місцевих, закорінених родів, вже через свою закоріненість змушених рахуватися з місцевими звичаями, інтересами інших людей та хоч би зі звичайними моральними приписами, а, цілком навпаки, — приходні, особи безсовісні і ледь не злочинні, нувориші, які живуть одним днем і за злодіяння яких не раз гірко покутують їх потомки. Ходики були саме такими.

Починали вони з дуже низького старту. Якийсь їхній предок на ім’я Кобиз (тюркське слово, однокорінне з «кобза») був одним із татарських полонених князя Вітовта, згодом приписаних до мозирського замку як замкові слуги. Його потомки охрестилися, стали називатися Кобизевичами і дістали якусь невелику земельну вислугу.

На початку 16 ст. на цю земельну власність претендувало два рідні брати — Федір та Іван. Оскільки за законами князівства земля поділу не підлягала, то вся дісталася старшому брату Федору, а молодший помандрував у світ. Добрався він до Києва, тут поміняв прізвище на Фіц, зайнявся купецтвом і розжився, залишивши чималий маєток єдиному синові Устиму. Все б гаразд, але в Устима, попри шлюб з Гальшкою Кошколдівною, представницею заможної київської родини, дітей не було.

І це при тому, що потомків Федора було аж забагато — десятеро, з них восьмеро синів. Прожити з невеликого земельного надання було годі, довелося потрохи підторговувати в Мозирі. Тим часом батько помер, земля відійшла старшому синові, що саме десь воював, торговий заклад — другому по старшинству, решта братії, виділивши придане сестрам, поділила миски і ложки (кожен зі спадкоємців дістав по одній срібній ложці і по дві олов’яні тарілки) та задумалася, як жити далі.

Найхитріший і найрозумніший з братів, Василь, згадав про київського родича. Він вмовив ще двох своїх братів, Федора та Йова (Івана), продати спадок і разом з ним рушати до Києва. Грошей, правда, забракло, тоді братчики грабунком відібрали ту частку, що мала би дістатися старшому брату (він ще довго з ними судився), з тим і помандрували.

Київський родич зустрів їх привітно, допоміг обжитися і знайти собі заробіток на перший час. Але, якщо він думав, що родичі займуться чесним ремеслом і торгуватимуть, за його прикладом, зі Львовом, Кримом, Молдавією, а то й Москвою, то помилявся. Братчики, особливо ж Василь, хотіли всього і відразу.

А щастило цьому Василю так, ніби за допомогою нечистої сили. Що там — йому допомогла навіть чума, епідемія якої в 1572 році зачепила Київ. Заразившись, майже вимерла заможна родина київських міщан Митковичів, вижили тільки донька Євфросинія, звана Посею, і її брат Федір, тоді малий хлопець. Василь Ходика був єдиним, хто відважився їх відвідувати під час хвороби — і не встиг магістрат опам’ятатися, як Пося і Василь оголосили про свій шлюб, а заодно Василь пред’явив права на опікунство над малолітнім Федором Митковичем. Зайве пояснювати, що, дійшовши «зупольних літ», Федір Миткович довго відсуджував свою спадщину і насилу зумів видерти сяку-таку компенсацію..

Після цього скороспілого шлюбу Василь Кобизевич вирішив, що дотеперішнє прізвище вже не відповідає його становищу. Отож став називатися Ходикою — мудрецем чи хитруном, так його історія й запам’ятала.