І тут мене накрило. Я повернувся. Я знову в теперішньому і вийшов з контуру без жодного втручання з боку пані Сапсан… хоча це начебто було неможливо.

– Еммо? – спитав я. – Як я сюди потрапив?

Вона не зводила погляду з вулиці попереду – видивлялася можливі неприємності.

– Куди, в Лондон? На поїзді, дурнику.

– Ні. – Я заговорив тихіше. – Я маю на увазі – в цей час, у теперішнє. Ти казала, що пані Сапсан – єдина, хто може відправити мене назад.

Емма озирнулася і, звузивши очі, глянула на мене.

– Так, – повільно промовила вона. – Єдина.

– Ти помилилася.

– Ні, так і було, я впевнена. Так це все працює.

– Тоді як я сюди потрапив?

Вигляд у неї був розгублений.

– Джейкобе, я не знаю. Може…

– Ось! – радісно вигукнув Едисон, і ми облишили дивуватися, щоб глянути туди, де він стояв. Його тіло нерухомо заклякло, вказуючи вниз, на вулицю, куди ми тільки-но повернули. – Я вловлюю десятки слідів дивних, десятки поверх десятків. І вони свіжі!

– І що це означає? – спитав я.

– Цією дорогою везли не тільки наших друзів, а й інших викрадених дивних, – пояснила Емма. – Сховок витворів мусить бути десь неподалік.

– Неподалік звідси? – не повірив я. Уздовж вулиці вишикувалися фаст-фуди й дешеві сувенірні крамнички. Ми стояли в рамці неонового світла, що падало на тротуар з засмальцьованого ресторанчика. – У моїй уяві це місце мало би бути якимсь… лихішим чи що.

– Як вежа у вогкому старому замку, – кивнула Емма.

– Чи концтабір, оточений вартовими й огорожею з колючого дроту, – сказав я.

– У снігу. Як на Горацієвому малюнку.

– Ми ще, може, й знайдемо таке місце, – сказав Едисон. – Не забувайте, це, швидше за все, просто вхід у контур.

Через дорогу від нас якісь туристи фотографувалися на тлі культових червоних телефонних будок. Помітивши нас, вони клацнули фотоапаратом у нашому напрямку.

– Гей! – крикнула Емма. – Не знімайте!

На нас уже витріщалися люди. Тепер, коли нас не оточували звідусіль комікконівці, ми впадали всім у вічі, як скривавлені пальці.

– Ідіть за мною, – просичав Едисон. – Усі сліди ведуть сюди.

Ми всі побігли за ним далі по вулиці.

– От би Мілард був з нами, – сказав я, – він би тут усе розвідав, і ніхто б його не помітив.

– А якби з нами був Горацій, він би згадав сон, який би нам допоміг, – додала Емма.

– Чи знайшов би для нас новий одяг, – і собі докинув я.

– Якщо ми не перестанемо, я розплачуся, – сказала Емма.

Ми підійшли до причалу, на якому аж кипіла діяльність. Вода у вузькій протоці каламутної Темзи зблискувала на сонці; зграйки туристів у козирках і поясних сумках перевальцем висідали з кількох великих човнів і сідали на борт. Усім їм пропонували більш-менш однакові екскурсійні тури Лондоном.

Едисон зупинився.

– Їх привели сюди, – сказав він. – Скидається на те, що їх посадили на човен.

Ми пішли, керуючись його нюхом, крізь натовп до порожнього шлюпкового ангара. Витвори справді повантажили наших друзів на човен, і тепер нам треба було пливти за ними. Але на чому? Ми блукали причалом у пошуках того, хто міг би взяти нас на борт.

– З цього ніц не вийде, – пробурчала Емма. – Ті судна занадто великі й велелюдні. Нам потрібне маленьке – таке, щоб ми могли вести його самі.

– Хвилиночку, – сказав Едисон, принюхуючись. І подріботів геть, не відриваючи носа від дощок помосту. Ми пішли за ним через увесь причал до маленького пандуса без жодних знаків, на який не звертали уваги туристи. Він вів у нижні доки, під вулицею, на рівні води. Там ніхто не вештався; місцинка була порожня.

Тут Едисон спинився, з виразом глибокої зосередженості в очах.

– Дивні приходили сюди.

– Наші дивні? – уточнила Емма.

Ще раз понюхавши док, він похитав головою.

– Не наші. Але тут багато слідів, давніх і свіжих, міцних і слабких, вони всі перемішалися. Цією дорогою часто користуються.

Прямо попереду доки звужувалися й зникали під головним причалом, де їх поглинали тіні.

– Часто користується хто? – спитала Емма, стурбовано вдивляючись у темряву. – Ніколи не чула, щоб під доками у Воппінгу був вхід у контур.

Відповіді Едисон не мав. Нам нічого більше не лишалося, крім рушати вперед, що ми й зробили, знервовано ступивши в темряву. Коли очі пристосувалися, ми побачили ще один причал – тільки цей разюче відрізнявся від горішнього, залитого сонцем, приємного. Дошки тут були зелені й гнилі, подекуди проломлені. У кучугурі розсипаних бляшанок завовтузилися пискучі щури й порснули з доку в старезний на вигляд човник, хлюпаючи в темну воду між дерев’яними стовпами, слизькими від моху.

– Що ж, – сказала Емма, – я думаю, на крайній випадок згодиться…

– Але ж там повно пацюків! – налякано промовив Едисон.

– Це ненадовго, – і Емма розпалила в руках вогник. – Пацюки не дуже люблять мою компанію.

Оскільки зупиняти нас начебто ніхто й не збирався, ми підійшли до човника, перескакуючи через найбільш прогнилі на вигляд дошки, й стали відв’язувати його від причалу.

– СТІЙТЕ! – наказав владний голос десь із глибини човна.

Емма вереснула, Едисон дзявкнув, а я ледь зі шкури не вистрибнув з переляку. Чоловік, що сидів у човні (і як ми його доти не помітили?!), повільно звівся на ноги, випростовуючись дюйм за дюймом, аж поки не виріс над нами. Зросту в ньому було ніяк не менше семи футів[3]. Його масивну фігуру огортав плащ, а обличчя губилося в темряві каптура.

– Про… пробачте, – затинаючись, промовила Емма. – Це… ми думали, цей човен…

– Багато хто пробував украсти човен у Шарона! – прогримів чоловік. – Тепер у їхніх черепах облаштували собі домівки морські створіння!

– Я клянуся, ми не хотіли його…

– То ми вже підемо, – пропищав Едисон, задкуючи. – Перепрошую, мілорде, що потурбували.

– ТИША! – прогорлав човняр і одним велетенським кроком ступив на рипучі дошки доку. – Кожен, хто приходить забрати мій човен, мусить ЗАПЛАТИТИ ЗА ЦЕ!

Мене охопив такий жах, що, коли Емма закричала «БІЖІТЬ!», я вже розвертався, щоб звідтіля дременути. Однак пробігти ми встигли всього кілька кроків. Я провалився ногою в гнилу дошку й iз розгону зустрівся лицем з поверхнею причалу. Я силкувався якнайшвидше виборсатися, але нога по стегно застрягла в дірі. Я не міг зрушити з місця, а на той час, коли Емма з Едисоном повернулися, щоб мене виручити, було вже запізно. Човняр уже навис над нами і заливисто сміявся. Глибокий глухий регіт луною розкочувався в темряві під пристанню. Можливо, то була лише гра тіней, але я міг поклястися, що бачив, як із каптура його плаща вивалився пацюк, а з рукава, коли він поволі здійняв до нас руку, вислизнув ще один.

– Відчепися від нас, маніяк! – закричала Емма і плеснула в долоні, щоб розпалити вогонь. І хоча її світло не змогло розігнати пітьму, що плавала всередині човняревого каптура (я підозрюю, що навіть сонцю це було б не до снаги), однак нам стало видно, що він тримав у простягнутій руці. Не ніж і не якусь іншу зброю. То був клапоть паперу, затиснутий між великим і довгим білим вказівним пальцем.

Човняр простягав його мені, низько схилившись, щоб я міг дотягтися і взяти.

– Прошу, – спокійно промовив він. – Прочитайте.

Але я не наважувався.

– Що це таке?

– Ціна. А також інша інформація про мої послуги.

Трясучись від страху, я простягнув руку та взяв папірець. І всі ми понахилялися, щоб у світлі Емминого вогника прочитати.

Я підвів погляд на човняра-велетня.

– То це ви? – усе ще вагаючись, спитав я. – Ви… Шарон?

– У плоті й крові, – відповів він. І від єлейності його голосу волосся на моїй потилиці стало сторч.

– О птахи! Ви нас, чоловіче, до напівсмерті перелякали! – дорікнув йому Едисон. – А без усього того гучномовства й реготу ніяк не можна було обійтися?