– Оце вже ні! – застеріг я. – Ми не злодії!

Едисон тільки пирхнув зневажливо.

– І чого це він так вирядився? – спитала Емма.

Ліфт теленькнув, і двері почали роз’їжджатися.

– Я думаю, ти зараз дізнаєшся, – сказав я.

Двері ліфта роз’їхалися, і, неначе за помахом чарівної палички, перед нами відкрився залитий денним світлом світ, такий яскравий, що довелося затуляти долонями очі. Ми вийшли на залюднений тротуар, і я з насолодою набрав повні легені свіжого повітря. Скрізь кишіло людьми в костюмах: супергерої в спандексі, човгали ногами густо намакіяжені зомбі, анімешні дівчатка з єнотячими очима розмахували бойовими сокирами. Вони збивалися у фантастичні зграйки й висипали на проїжджу частину, перекриту для руху транспорту. Їх, мов нетель, вабила до себе велика сіра будівля з натягнутим банером, який проголошував: СЬОГОДНІ – КОМІК-КОН!

Емма відсахнулася до ліфта.

– Що це таке?

Едисон уважно подивився понад окулярами на зеленоволосого Джокера, що підправляв собі макіяж на всуціль розфарбованому обличчі.

– Судячи з їхнього вбрання, у них сьогодні якесь релігійне свято.

– Щось типу того, – відповів я, обережно повертаючи Емму назад на тротуар. – Але не лякайтеся. Це просто перевдягнуті звичайні, і ми їм здаємося такими самими. Боятися нам треба тільки того витвора. – Про порожняка я промовчав, сподіваючись, що ми збили його з пантелику, зникнувши в ліфті. – Поки його немає, нам треба знайти якусь схованку, а потім знову прокрастися в підземку…

– Немає жодної потреби, – сказав Едисон і, посмикуючи носом, подріботів на залюднену вулицю.

– Стій! – навздогін йому гукнула Емма. – Ти куди?

Але він уже зробив коло й повертався.

– Ура фортуні! – вигукнув він, виляючи обрубком хвоста. – Ніс повідомляє мені, що наших друзів вивели з підземки тут, через цей ескалатор. Ми на правильному шляху!

– Слава птахам, – зітхнула Емма.

– Як думаєш, ти зможеш іти за їхнім слідом? – спитав я.

– А ти як думаєш, зможу? Просто так нікого Едисоном Приголомшливим не називають! Нема на світі такого аромату, пахощів, туалетної води, яких би я не вчув за сотню метрів…

Тема власної величі дуже легко відвертала увагу Едисона, навіть якщо на нього чекали більш нагальні справи, і його гучний гордовитий голос луною розносився навколо.

– Окей, ми зрозуміли, – намагався скерувати його я, але він уже невблаганно, мов криголам, розтинав повітря, ідучи за своїм нюхом.

– …я можу знайти дивного в стогу порожняків, імбрину в пташнику…

Ми побігли за ним у гущавину костюмованого люду, проскочили поміж ніг карлика на ходулях, обійшли зграйку принцес-зомбі та мало не зіштовхнулися з Пікачу та Едвардом Руки-Ножиці, які танцювали на проїжджій частині вальс. «Авжеж, наших друзів вели цією дорогою», – подумав я. Камуфляж був ідеальний – не тільки для нас (адже серед усього цього ми мали відверто нормальний вигляд), але також і для витворів, що викрали ватагу дивних дітей. Навіть якби хтось із них наважився криком попросити про допомогу, хто б їх сприйняв серйозно, хто б втрутився? Люди навколо нас розігрували сценки, імпровізовані битви, гарчали в костюмах монстрів, стогнали, як зомбі. Якісь дивакуваті малі верещать, що їх викрали люди, які хочуть забрати в них душі? Ніхто б і бровою не повів.

Едисон зробив коло, обнюхуючи землю, потім, спантеличений, сів. Обережно (тому що навіть у цьому натовпі говорющий пес викликав би переляк) я нахилився й спитав у нього, що сталося.

– Просто… е-е-е, – став затинатися він, – я, здається…

– Загубив слід? – спитала Емма. – Я думала, твій ніс ніколи не підводить.

– Я лише втратив слід, ненадовго. Але я не розумію, чому… він чітко веде до цього місця, а далі зникає.

– Зав’яжи шнурівку, – раптом наказала Емма. – Зараз же.

Я подивився вниз, на своє взуття.

– Але вони не…

Емма схопила мене за лікоть і смикнула вниз.

– Зав’яжи. Шнурівку, – повторила вона, а самими губами промовила: – Витвір!

Ми поставали на коліна, сховавшись у негустому натовпі. І ось гучно затріщала рація, і напружений голос промовив:

– Код сто сорок один! Усім загонам повертатися на базу негайно!

Витвір був близько. Ми почули, як він відповідає хрипливим голосом із дивним акцентом:

– Це М. Переслідую втікачів. Прошу дозволу продовжувати пошук. Прийом.

Ми з Еммою обмінялися напруженими поглядами.

– Відмова, М. Чистильники приберуть квадрат пізніше. Прийом.

– Здається, хлопець має на чистильників якийсь вплив. Прибирання може не дати потрібного ефекту.

Чистильники. Напевно, він говорив про витворів. І вже точно про мене.

– Відмова! – голосно повторив тріскучий голос. – Негайно повертайся на базу, інакше ніч проведеш у ямі, кінець зв’язку!

– Прийнято, – буркнув у рацію витвір і з гордим виглядом пішов геть.

– Треба йти за ним, – сказала Емма. – Він приведе нас до інших!

– І потрапити прямісінько в пащу до лева, – зауважив Едисон. – Хоча, думаю, цього нам не уникнути.

У мене все ще йшла обертом голова.

– Вони знають, хто я, – кволим голосом промовив я. – Напевно, бачили, що я робив.

– Саме так, – підтвердила Емма. – І їх це налякало до випадіння кишок!

Я розігнувся й провів витвора поглядом. Той помарширував крізь юрбу, перескочив через загорожу для машин і підтюпцем побіг до припаркованого поліцейського автомобіля.

Ми пішли за ним до дорожньої загорожі. Я роззирнувся навколо, намагаючись уявити, яким буде наступний крок викрадача. Позаду нас галасував натовп, а попереду, за дорожним бар’єром, у пошуках місць для парковки кварталом никали машини.

– Може, наші друзі сюди дійшли пішки, – сказав я, – а потім їх посадили в машину.

Едисон просяяв. Він зіп’явся на задні лапи й визирнув за бар’єр.

– Так! Напевно, так і було. Розумний хлопчик!

– А чого ти так радієш? – спитала Емма. – Якщо їх повезли на машині, то зараз вони можуть бути де завгодно!

– Тоді ми підемо за ними куди завгодно, – особливо виразно проказав Едисон. – Хоча я сумніваюся, що вони зараз страшно далеко. У мого колишнього хазяїна тут неподалік був будинок, тож я добре знаю цю частину міста. Тут неподалік нема ні великих портів, ні місць для виїзду з Лондона. Зате тут є декілька входів до контурів. Набагато більша ймовірність, що їх повели в один з них. Ану підніміть мене!

Я підняв, і за моєю допомогою він переліз через бар’єр та став винюхувати на протилежному боці. І за лічені секунди віднайшов слід наших друзів.

– Сюди! – вигукнув він, показуючи на вулицю в бік витвора, котрий заліз у поліцейську машину і вже від’їжджав.

– Схоже, ми підемо на прогулянку, – сказав я Еммі. – Ти як, зможеш?

– Зможу. За умови, що протягом кількох наступних годин ми знайдемо якийсь контур. Інакше в мене почне відростати сиве волосся і з’являться гусячі лапки біля очей. – І вона всміхнулася, наче в цьому було щось смішне.

– Я цього не допущу, – пообіцяв я.

Ми перестрибнули через загорожу. Я востаннє озирнувся на станцію підземки, що лишилася позаду.

– Бачиш порожняка? – спитала Емма.

– Ні. Я не знаю, де він. І це мене турбує.

– Давай зараз турбуватися про щось одне, – запропонувала вона.

Ми крокували так швидко, як могла Емма. Трималися того боку вулиці, який усе ще потопав у ранкових тінях, видивлялися поліцію й ішли за нюхом Едисона. Біля доків ми потрапили в індустріальний район. Між прогалинами пакгаузів темно поблискувала Темза. Далі почався модний район для шопінгу, де осяйні крамниці стояли під коронами скляних таунхаусів. Понад їхніми дахами, на тлі ясно-синього неба, виднілася баня собору святого Павла, знову ціла. Усі бомби було скинуто, бомбардувальники давно зникли – їх збили, здали на брухт, відправили на пенсію в музеї, де вони припадали пилом за мотузками, а на них час від часу витріщалися школярі, для яких війна була чимось не менш далеким, ніж хрестові походи. А для мене вона в буквальному розумінні відбувалася вчора. Не вірилося, що тільки вчора ввечері на цих самих почорнілих вулицях зяяли вирви від бомб і ми бігли вздовж них, рятуючись від смерті. Зараз їх було не впізнати. Торговельні центри, здавалося, повиростали з попелу – так само, як і люди, які в них гуляли, з опущеними головами, приклеєні до мобілок, одягнені в бренди. Раптом теперішнє здалося мені дуже чужим, таким порожнім і неуважним. Я почувався одним з тих міфічних героїв, який із боєм проклав собі шлях назовні з підземного царства і вже тут зрозумів, що горішній світ так само проклятий, як і той, що внизу.