– Я Лорейн, – відрекомендувалася жінка, – а ви тут новачки.

– Ми чекаємо на одну людину, – сказала Емма. – Ми тут… на канікулах.

– О, як я вас розумію! – вигукнула Лорейн. – Я й сама у відпустці. Останні п’ятдесят років. – Вона розсміялася, оголюючи заквецяні помадою зуби. – Якщо я можу вам бути чимось корисна, ви тільки дайте знати. У Лорейн найкращий вибір у Парш- провулку, це беззаперечний факт.

– Ні, дякую, – відмовився я.

– Сонечку, не бійся. Вони не кусаються.

– Нам нічого не потрібно.

Лорейн тільки плечима знизала.

– Я просто хотіла чимось допомогти. У вас такий вигляд, наче ви загубилися.

І вона розвернулася, щоб іти, проте щось у її словах викликало Еммину цікавість.

– Вибір чого?

Лорейн повернулася й сяйнула замащеною усмішкою.

– Старі, молоді. Найрізноманітніші таланти. Дехто з моїх відвідувачів просто хоче подивитися шоу, і це нормально, але в інших є особливі потреби. І ми дбаємо про те, щоб ніхто не пішов невдоволеним.

– Хлопець сказав «ні, дякую», – гарикнув Едисон. Здавалося, він от-от відправить ту жінку подалі. Але тут Емма виступила поперед нього й сказала:

– Я б хотіла подивитися.

– Що? – здивувався я.

– Я хочу подивитися, – повторила Емма, і в її голосі вже чулися гострі нотки. – Покажіть.

– Виконуємо лише серйозні запити, – попередила Лорейн.

– О, я дуже серйозна.

Я не знав, що замислила Емма, проте довіряв їй достатньо, щоб не протестувати.

– А вони? – спитала Лорейн, невпевнено дивлячись на мене та Едисона. – Вони завжди такі грубіяни?

– Так. Але вони нормальні.

Лорейн примружилася, неначе оцінювала, чи важко буде силоміць викинути нас із її закладу, якщо раптом виникне така потреба.

– Що ти вмієш робити? – спитала вона. – Що-небудь умієш?

Емма прокашлялася й вирячила на мене очі. Я одразу ж збагнув, що вона телеграфує: «Збреши!»

– Раніше я вмів піднімати поглядом у повітря олівці та інші речі, – сказав я, – але тепер навіть не можу поставити олівця сторчма. Здається, я… вийшов з ладу чи щось таке.

– Таке буває навіть із найкращими. – Вона перевела погляд на Едисона. – А ти?

Той підкотив очі.

– Я собака, що розмовляє.

– І це все, що ти вмієш? Розмовляти?

– Інколи здається, що так, – не втримався я від шпильки.

– Не знаю, на кого з вас мені образитися більше, – пробурчав Едисон.

Лорейн востаннє затяглася сигаретою і ударом пальця викинула її геть.

– Гаразд, прянички. Ідіть за мною.

І вона пішла. А ми трохи затрималися, щоб пошепки провести нараду.

– А як же Шарон? – спитав я. – Він сказав нам чекати тут.

– Це лише на хвилинку, – заспокоїла Емма. – І чуйка мені підказує, що про хованку витворів вона знає набагато більше, ніж Шарон.

– І ти думаєш, вона просто добровільно здасть нам цю інформацію? – спитав Едисон.

– Побачимо, – сказала Емма й пішла слідом за Лорейн.

У закладі Лорейн не було ні вітрини, ні вивіски. Лише порожні двері зі срібним дзвіночком на ланцюжку. Лорейн подзвонила у дзвіночок. Ми стояли й чекали, поки зсередини хтось гримотів численними засувами, а потім у дверях виникла шпарина. З темряви на нас блиснуло око.

– Свіже м’ясце? – спитав чоловічий голос.

– Клієнти, – відповіла Лорейн. – Відчиняй.

Око зникло, і двері відчинилися повністю. Ми зайшли у строгий вестибюль, де чекав швейцар, який оглянув нас із ніг до голови. На ньому було важке пальто з високим коміром і крислатий фетровий капелюх, насунутий так низько на голову, що з усього його обличчя нам видно було лише два ока-намистини та ще кінчик носа. Він перегородив нам дорогу й дивився на нас впритул згори вниз.

– Ну? – підганяла його Лорейн.

Чоловік, здавалося, вирішив, що ми не становимо загрози.

– Гаразд. – Він відступив убік. Зачинив і замкнув за нами двері, а потім подався слідом, коли Лорейн повела нас довгим коридором.

Ми зайшли у тьмяну вітальню, де блимали гасові лампи. То була кімната, опоряджена з низькопробним смаком і претензіями на велич: стіни прикрашали витушки орнаменту й оксамитове драпірування, стеля у формі купола була розписана засмаглими давньогрецькими богами в туніках, а вихід у коридор обрамлювали мармурові колони.

Лорейн кивнула швейцару.

– Дякую, Карлосе.

Карлос непомітно ретирувався вглиб кімнати. Лорейн підійшла до задрапірованої стіни, потягнула за шнур, і тканина ковзнула вбік. А під нею виявилася широка панель з міцного скла. Ми всі підійшли поближче, щоб глянути, і крізь скло побачили іншу кімнату. Вона була дуже схожою на ту, в якій стояли ми, але меншою. Там на стільцях і канапах байдикували якісь люди. Одні читали, інші куняли.

Я нарахував вісьмох. Декілька були старшого віку, їхні скроні вже посріблила сивина. Ще двом (хлопчикові й дівчинці) не було й десяти років. І тут до мене дійшло, що всі вони ув’язнені.

Едисон розкрив було рота, аби щось спитати, але Лорейн тільки нетерпляче відмахнулася від нього. «Усі запитання потім, будь ласка». Вона широкими кроками підійшла до скла, взяла трубку, під’єднану, наче пуповина, до стіни під ним, і заговорила в неї.

– Номер тринадцять!

На тому боці підвівся й почовгав до скла найменший хлопчик. Ноги й руки в нього були в кайданах, і серед усіх дивних тільки він один був одягнений у щось схоже на тюремну робу: костюм у смужку і ковпак з номером 13, вишитим на ньому товстими стібками. І хоч йому не могло бути більше десяти років, волосся на обличчі в нього росло, як у дорослого чоловіка: кущава трикутна борідка та брови, схожі на гусінь із джунглів. Очі під ними дивилися холодно, наче оцінювали.

– Чому він закутий у кайдани? – спитав я. – Невже він небезпечний?

– Побачиш, – відповіла Лорейн.

Хлопчик заплющив очі. Здавалося, він зосереджується. А за секунду з-під краю його ковпака показалося волосся й поповзло вниз по лобі. Еспаньйолка стала рости також, вона збилася в безладну плутанину, а потім піднялася й погойдувалася в повітрі, мов загіпнотизована змія.

– Чортячі чаплі, – промовив Едисон. – Яка дивовижна чудасія.

– Уважно тепер дивіться, – всміхнулася Лорейн.

Номер тринадцять підняв скуті ланцюгами руки. Гострий кінець загіпнотизованої борідки націлився на замок, оповився довкола замкової шпарини і заповз досередини. Хлопчик розплющив очі. Порожнім поглядом він дивився поперед себе. Приблизно через десять секунд вигнута еспаньйолка напружилася й завібрувала на високій музичній ноті, яку ми могли розчути навіть крізь скло.

Замок відкрився, і кайдани спали iз зап’ясть в’язня.

Він злегка вклонився. Я притлумив бажання заплескати в долоні.

– Він може відчинити будь-який замок у світі, – з ледь чутною гордістю в голосі повідомила Лорейн.

Хлопчик повернувся до свого крісла й журналу.

Лорейн прикрила трубку долонею.

– Він єдиний у своєму роді, так само як і решта. Один уміє читати думки, дуже майстерний у цьому. Інша може до плеча просунути руку в будь-яку стіну. Це вміння корисніше, ніж здається, повірте мені. Он та маленька дівчинка може літати, якщо нап’ється солодкої виноградної води.

– Та невже? – глухо промовив Едисон.

– Вона з радістю вам покаже. – Лорейн заговорила в трубку, підкликаючи дівчинку до вікна.

– Це не обов’язково, – крізь міцно зціплені зуби сказала Емма.

– Це їхня робота, – сказала Лорейн. – П’ята, іди-но сюди!

Дівчинка підійшла до стола, заставленого пляшками, вибрала одну, наповнену багряною рідиною, і стала пити. Осушивши пляшку, вона поставила її назад на стіл, смачно гикнула і підійшла до стільця з плетеною спинкою. За мить вона знову гикнула, і її ноги почали відриватися від землі, підіймаючись догори, тоді як голова лишалася на тому ж рівні. Після третього гикання її ноги піднялися на дев’яносто градусів, і дівчинка лягла на спину в повітрі. Єдиною опорою їй була спинка стільця під потилицею.