Стало тихо. У голови чоло зросилося потом, він не звик до таких коротких та ділових переговорів.

– Яка ж нам користь? – підвівшись, запитав голова.

– Дуже велика! – швидко відповів парламентер. – Багато років вам треба буде працювати, поки зможете вплинути на клімат холодних планет. А так у вас буде на планету менше, зате ви без труднощів і довгих пошуків дістанете від нас готові товари, штучні допоміжні сонця… Ми навчимо вас, як ними користуватись…

– І як їх виробляти?

– Навіщо вам їх виробляти? – усміхнувся гість. – Ми надішлемо вам усе готове, до найдрібніших деталей, комплектний товар. Ви не матимете ніякого клопоту. Якщо треба буде, то ми ще вам дамо машини за іншу планету. У вас їх досить, а в нас – мало, хоч вони нам потрібніші. Ми вже дещо закупили в районі… – парламентер вимовив якесь незрозуміле слово й благально глянув на Кокса.

– У районі Андромеди, – допоміг референт, і гість згідно кивнув.

Голова розгубився. Щоб урятувати престиж, підвівся генерал і швидко пробурмотів:

– Нам треба порадитись. Нехай наш гість вибачить, але ми вийдемо в сусідню кімнату на коротку нараду.

Усі вийшли, в залі лишилися тільки секретарки та гість. Він устав і вклонився жінкам.

– Дозвольте запросити вас до нашого табору. Ось підпишемо контракт і підемо. Ви не заперечуєте проти дружніх відвідин? А-а.. – він нахилився довірливо, – як ви гадаєте, чи продадуть нам ту планетку?

– Звісно, – усміхнулась Іветта.

– А яку ви маєте на увазі?

Іветта знизала плечима і глянула на товаришку.

– Насамперед Плутон, – покірно сказала Ріхтерова.

– Вам це не подобається? – відчув її настрій парламентер і додав ввічливо: – Коли Плутон – ваша улюблена зірка, то я її не хочу. Візьму краще Меркурій або Нептун.

– Плутон – не моя зірка! – пояснила Ріхтерова. – Адже неозброєним оком його навіть не видно.

– О, пробачте, я помилився! Мені соромно перед вами. Зовсім оскандалився!

– Ні-ні! – сміялась Іветта.

Проте гість, помітивши, що друга жінка стояла насуплена, не хотів надокучати і одійшов до вікна. Дивився на парк. Стиха насвистував щось і тарабанив пальцями по шибці.

– Що з тобою? – штовхнула подругу Іветта.

– Та нічого. Мені соромно за наших хлопців. Це принизливо.

– Чому? Продати Плутон? Чого ти так розкисла через якусь крижану планету? Її навіть не видно! Це дуже вигідна угода.

– Ганьба! – розсердилася Ріхтерова. – Брати, як милостиню, готові машини, щоб самим не думати, не працювати!

– Нам буде добре.

– Від милостині?

– Це не милостиня!

– Не маємо права, розумієш? – аж засичала Ріхтерова. – Не маємо права торгувати природою, продавати її! Треба самим працювати, думати, творити!

– Я розумію, – кивнула Іветта, – ти боїшся, щоб не порушилася рівновага в сонячній системі.

– Ні, не боюсь! – пристрасно відповіла секретарка. – Мені тільки соромно! Соромно. А ти цього ніколи не збагнеш.

З сусідньої кімнати вже виходили чоловіки. Усі були дуже серйозні. Зайняли місця.

– Ми не дійшли до згоди, – почав голова. – Наші думки розходяться. Членів з правом голосу тут парне число. Щодо поглядів поділяємось якраз наполовину. Щоб вас переконати, повторимо голосування у вашій присутності.

Янг Мезіам уважно спостерігав голосування. Бачив, що половина голосів – «за», половина – «проти». Один з присутніх утримався.

Парламентер вказав на Кокса:

– А чому він мовчить?

– Доктор Кокс не має права голосу, – пояснив голова.

– Тоді дайте йому! – справедливо обурився Янг Мезіам. – Він його заслужив! Він домовився з нами, порадив припинити вогонь, коли ми вже хотіли використати оборонці енергетичні гармати. Ви повинні бути вдячні йому за цю пораду, за спокійний день, за усмішку на обличчях жінок, за музику, що ллється з нашого табору. Інакше – говорили б гармати!

Обурений Янг Мезіам був набагато кращий, аніж спокійний. Іветта затамувала віддих, а Ріхтерова крадькома витерла сльозу.

– Який гарний! – шепнула Іветта.

– Дуже… – відповіла тремтячим голосом Ріхтерова.

Голова був збентежений. Хотів відповідати дипломатично, але не вийшло. Нарешті взяв себе в руки і вніс пропозицію. Комісія могла поповнити кількість своїх членів, треба їм було тільки отримати звичайну більшість голосів. Усі підняли руки, в ту хвилину всі були за малого Кокса. І були задоволені таким рішенням. Навіть не уявляли, що цим уся відповідальність перекладається на малого референта, який звик діяти в дуже дрібних масштабах.

– І капітан Ленський не має права голосу, – зауважив хтось, та гість спинив його поглядом.

– Знов парне число. Капітан Ленський – симпатичний, інтелігентний чоловік, розважний і стриманий…

«Авжеж!» – усміхнулася про себе Іветта.

– Але він чоловік молодий і досить енергійний! – вів далі Янг Мезіам. Останні слова прозвучали дещо іронічно, бо крадькома, але досить солідно, він кивнув Іветті. Очевидно, кремнієві вуха чули краще, ніж земні. – Одне слово, – закінчив гість, – було б, на мою думку, нерозумно обтяжувати молодого чоловіка такою відповідальністю!

– Та й ви ненабагато старші! – вихопилося в Іветти, і всі зніяковіли, бо це було не дипломатично.

– Мадам робить мені комплімент, – вклонився парламентер, – але в нас – інші дні, аніж у вас. Я народився під іншою зорею, яка і світить, і гріє по-іншому. За мене голосує досвід наших ракет і наших машин, нашої праці й наших досягнень. Це дає мені право радити, це навіть мій обов’язок!

Жінки слухали. Іветта злегка усміхалась, а Ріхтерова почервоніла як рак і ледве стримувала сльози.

Голова підвівся і запропонував переголосувати. Настала тиша. Половина присутніх підняла руки «за», половина – проголосувала «проти».

Тоді виступив Кокс і сказав, що перед голосуванням він просить слова.

Йому дали слово.

– Шановний Янг Мезіам! – вклонився він гостеві. – Дякую за допомогу, яку ви мені подали. Я зайняв становище, якого б ніколи не мав. Чомусь визнання з далеких світів більше важить… Це ще раз підтвердилось. Приймаю членство і право голосу. Але все-таки змушений завдати вам прикрості. З дев’яти планет нашої сонячної системи нам кожна дорога. Навіть коли вони нами ще зовсім не вивчені. Поки що. Та настане час, і ми їх вивчимо. Тому вам нічого не можемо продати. Моя думка така: нам усе буде потрібно. Голосую «проти». Жаль, що ви даремно стомилися такою далекою дорогою. Не гнівайтеся…

Янг Мезіам насупився і підвівся. Усі завмерли. Іветта приклала до уст руку і злякано витріщила очі.

Тоді гість усміхнувся і теж вклонився.

– Милий Коксе, я не гніваюсь. Навпаки, я радий, що познайомився з вами. Це приємно. Дорога сюди з області Сіріуса тривала вісім ваших літ і сім місяців. Можна сказати, невелика екскурсія. Шкода, що ми не можемо торгувати, бо, крім планет, у вас нічого нема, що б ви могли нам продати. Хіба своє Сонце, та без нього ви б не могли жити, це я розумію. Отже, все гаразд. Ви могли полегшити собі життя, але це – ваша справа. Ми закупимо планети в іншій системі і залишимось добрими друзями. Вам мила кожна планета, як рідна дитина. Не наважуєтесь… Розумію.

Пройшов через зал, зупинився перед жінками.

– Дуже прикро, вельмишановні, але я змушений відмінити запрошення. Ще цієї години летимо далі, часу в нас мало.

Його фотонова ракета без шуму пролетіла. З табору гостей було чути сильний гуркіт – ліквідували свою стоянку.

Чоловіки поважно підвелися і розійшлись не попрощавшись. Тільки Іветта на мить зупинилась біля Кокса.

– Що ви, нещасний, наробили? Вас усі будуть ненавидіти! Була така прекрасна можливість!

Бідний Кокс пішов у парк, тинявся самотній, не хотів стрічатися з людьми. Дивився на дерева, потім поспав трохи на лавці, що стояла в затінку.

Прокинувся, коли вже звечоріло. Над головою мерехтіли зорі, і десь між ними вирушала в дорогу невелика далека планета Плутон. Навколо неї панувала вічна темрява та байдужа тиша. Від Землі її відділяла безмежна далечінь.