— Ну, віднеси!

— А якщо ні?

— А якщо ні… Я ж сказав, скину тебе вниз!

— Ану, спробуйте!

Професор Дзета скорчив страшну гримасу, щоб налякати Паоло, але все одно по його очах було видно, що він ніколи в житті не міг нікого налякати.

— Не провокуй мене, — запхикав він, — я ж добра людина…

— Добра людина! А самі хочете знищити торт, аби тільки він нікому не дістався! Такий великенний, такий прегарний торт!

— Благаю тебе, Паоло, віднеси цього папірця вниз!

— Нізащо!

Професор Дзета у відчаї, благаючи Паоло, рвучко ступив уперед і схопив хлопчика за руку. Він тільки хотів слізно попрохати його, але, як на те, забув про одного дуже небезпечного свідка їхньої розмови. Гадаючи, що Паоло в небезпеці, Дзорро загарчав, схопився і стрибнув на бідолашного професора, вп'явшись зубами йому в литку.

— Ай! Ой! Рятуйте! — заволав професор.

— Дзорро, назад! На місце! Бачите, професоре? Ви не можете зачепити мене й пальцем, не те що викинути геть! А поки я тут, торт урятовано, бо ви ж не захочете, щоб і я загинув разом із вами! Принаймні я на це сподіваюсь.

— Якщо у мене не буде вибору, — понуро відказав професор Дзета, — я кину послання з якимось тягарем, і ти теж умреш тут! Як жертва своєї впертості. Але я не хочу цього.

— А я не хочу, щоб знищували торт.

— Сквік, сквок, караброк, брек, брок! — став викрикувати вчений своєю мовою.

— Якщо ви розмовлятимете зі мною цією мовою, я зовсім перестану розуміти вас, — спокійно зауважив Паоло.

— Сквок, сквек, сквік…

Монолог професора Дзети тривав довгенько. Старий був у такому розпачі, що Паоло затурбувався, чи не втрачає той, бува, розум. Потім учений перейшов на італійську і знову взявся терпляче вмовляти Паоло віднести послання.

— Дай мені вмерти тут, у цьому торті, у найбільшій помилці мого життя! — благав він Паоло.

— Тоді це була б найбільша помилка в історії, — відповідав Паоло.

Скільки точилася ця вперта боротьба? Кілька годин, гадаємо ми. І не варто описувати докладно її хід, тим більше, що вона була суто словесна. Нам відомо тільки, що в якусь мить Дзорро почав виказувати ознаки занепокоєння, нашорошив вуха, стиха заскиглив, поки, нарешті, не витримав і кинувся геть із торта.

— Дзорро, ти куди? — крикнув йому навздогін Паоло. І сам теж визирнув надвір. Те, що він побачив, змусило його весело, нестримно і щасливо розреготатися.

— Що тебе так розвеселило? — пробурчав професор Дзета.

— Професоре, скільки вам треба заложників?

— Тисячу… Дві тисячі!..

— Он вони! Самі йдуть сюди, без будь-якого ультиматуму! І їх набагато більше двох тисяч…

— Що ти кажеш?!

— Подивіться самі, професоре! Ідіть сюди, хутчій! Гляньте! А ви, хлопці й дівчата, швидше нагору!

Нам треба на якийсь час повернутися назад у нашій оповіді, щоб проїхати по сліду машини швидкої допомоги, яка, прокладаючи собі шлях виттям сирени, везла до лікарні професора Россі, професора Теренціо і маленьку Ріту. Вчені безперестану скаржилися.

— Ой, ой! Як мені боляче! — пхикав перший.

— Ай, ай! Як мені погано! Покличте мерщій нотаря, я хочу скласти заповіт! — благав другий.

Санітари всіляко намагалися заспокоїти вчених, підбадьорюючи їх словами і прикладаючи їм до живота гумові мішечки з льодом.

Ріта нічого не розуміла:

— Що їм?

— Вони скуштували того фальшивого марсіянського шоколаду.

— Фальшивого? Або ви побожеволіли, або вони! Це був справжній, найсправжнісінький шоколад! І він аж ніяк не отруєний, а то б я вже давно померла. Я його з'їла, мабуть, цілий кілограм і ніколи ще не почувалася так добре.

— Цить-бо, що ти у цьому тямиш?

— Не турбуйтеся, я завжди якось втямлю, болить у мене живіт чи ні. І зовсім не треба бути професором, щоб знати, де в тебе живіт і що з ним діється.

— Та замовкни вже ти врешті-решт! Не турбуй цих бідолах. Бачиш, як вони страждають.

— Я бачу, як вони прикидаються!

Санітари не стали більше розмовляти з маленькою плетухою. Втім, машина швидкої допомоги вже під'їхала до лікарні. Добрий десяток лікарів оточив Ріту, і начальник відділення став оглядати її.

— Що ти відчуваєш?

— Нічого.

— Тут болить?

— Ні.

— А тут? А в цьому місці? А отут?

— У мене ніде не болить! І взагалі — що я маю відчувати? Я тільки попоїла пречудового шоколаду!

— Ну, гаразд, будь розумницею, будь слухняною дівчинкою, і все це минеться.

— Яке ще «ЦЕ»?! Я ж вам кажу — я не хвора! А ще скажу вам, якщо хочете знати, що той предмет на Монти Кукко ніякий не космічний корабель, а торт! Спитайте мого брата, спитайте синьйора Джепетто!

— Хто це — синьйор Джепетто?

— Я не знаю, підіть і спитайте його, хто він такий. Він у торті, всередині; він його з'їсть усього, от щасливий!

Начальник відділення, сумно хитаючи головою, обернувся до інших лікарів.

— Ви чули, синьйори? Сердешна марить. Її хворий розум химерно пов'язує шоколад із пригодами Піноккіо! Очевидно, отрута почала діяти на нервові центри. Сподіваюся, ми зможемо щось зробити. Для початку я пропонував би заспокійливий укол: він просто необхідний.

— Абсолютно необхідний! — хором відповіли лікарі.

Ріта розплакалася і стала щосили кликати маму. Але, хоч як вона борсалася, хоч як видиралася з рук лікарів, укол їй все-таки зробили. Майже відразу ридання припинилися, і незабаром Ріта заснула, а медсестра втерла їй сльози.

Тим часом інші лікарі оглядали професора Россі і професора Теренціо. Вони оглянули їх вздовж і впоперек, вислухали серце і легені, постукали молоточками по колінах, щоб перевірити рефлекси. Але, сказати правду, їм не вдалося знайти щось серйозне. А втім, і професор Россі, і професор Теренціо під час огляду теж здивовано відкрили, що не можуть точно вказати місце, де їм прежахливо болить.

— Тут… Ні, тут не болить… Мабуть, ось тут… Ні, не тут… А може, отут-о… Але ж ні, і тут не болить!

Професор Россі був прикро вражений тим, що не відчуває ніякого болю, а професор Теренціо дуже зніяковів.

— Не знаю, в чому річ, але я більше не відчуваю ніякого болю, — признався він.

— Якби мова йшла не про славетних учених, — казав згодом один лікар іншому, — я зробив би висновок, що вони просто вигадали собі цей біль.

— Авжеж, типовий випадок самонавіяння. Інакше кажучи, надмірний страх…

З остороги видатним хворим також зробили заспокійливий укол, і вони майже відразу дружно захропли.

Ріта прокинулася через кілька годин і мерщій заплющила очі, аби не бачити докучливих лікарів, які знову зібралися коло неї, щоб зробити їй ще якусь капость.

«Дивно тільки, що лікарі в піжамах!» — подумала Ріта і розплющила очі. Довкола неї були не лікарі, а хлопчики й дівчатка з сусіднього відділення. Вони зібралися в палаті, цікавими очима розглядаючи Ріту.

— Хто ви такі? Що сталось?

— Нічого не сталося, — відказала найстарша дівчинка в червоному халатику. — Ми теж хворі. Прийшли перевідати тебе.

— Спасибі, — відповіла Ріта.

— Знаєш, — продовжувала дівчинка в червоному халатику, — ми чули, що ти кричала, коли тебе привезли сюди.

— Це правда, що в Трулло з'явився великий, як гора, торт? — нетерпляче втрутився білявий хлопчик з рукою на перев'язі.

— Правда! Але лікарі не хочуть вірити мені.

— Слухай, торт смачний?

— Ще й який! Хотіла б я, щоб і ви з'їли його стільки, скільки я. Це безперечно найсмачніший торт у світі. До того ж, цей торт космічний. Він тільки вчора прибув просто з неба.

— Яка краса! — вигукнув білявий хлопчик.

— Яка прикрість! — сказала дівчинка в червоному халатику.

— Чому прикрість?

— Шкода тому, що ми не можемо покуштувати його.

— Так, — мовила Ріта, зітхаючи. А сама подумала:

«Як легко порозумітися з дітьми! Вони-бо не думають, що я марю. Розуміють одразу, що їм не казки розказують! Вірять, що торт існує насправді!»