– Оце-то диво! – мовив сам до себе Джованніно. З-за живоплоту виступив усміхнений поліцейський.
– Хіба ви не знаєте, що рвати троянди заборонено?
– Вибачте, я забув.
– В такому разі вам доведеться заплатити половину штрафу, – сказав поліцейський, схожий на масляного чоловічка, що відпровадив Піноккіо в Країну Іграшок. Джованніно помітив, що поліцейський виписав штрафну квитанцію незаструганим олівцем, і в нього вихопилося:
– Покажіть, будь ласка, свою шаблю.
– З охотою, – відповів поліцейський. І шабля, звичайно, теж була тупа.
– Та що ж це за країна? – запитав Джованніно.
– Країна, в якій нема нічого гострого, – відповів поліцейський з такою чемністю, що ці слова слід би написати великими буквами.
– Як же ви живете без цвяхів?
– Ми вже давно їх не використовуємо, обходимось клеєм. А зараз, прошу вас, дайте мені два ляпаси.
Джованніно роззявив рота, наче хотів проковтнути цілий торт.
– Нізащо в світі. Адже за напад на поліцію мене запроторять до в'язниці. Та, правду кажучи, заслужив два ляпаси я, а не ви.
– У нас такий звичай, – чемно пояснив поліцейський, – повний штраф – чотири ляпаси, половина штрафу – два ляпаси.
– Кому? Поліції?
– Поліції.
– Та це несправедливо, це жахливо!
– Атож, несправедливо й жахливо, – мовив поліцейський. – Але давати ляпаса невинній людині так неприємно, що законів у нас ніхто не порушує – всі шануються. Ну, давайте мені два ляпаси, і вже іншого разу будете обачніші.
– Я вам не то що ляпаса, а й щигля в лоб не хочу давати. Краще я вас погладжу.
– Якщо так, – мовив поліцейський, – то я повинен випровадити вас за межі країни.
І Джованніні довелося скоритись. Але він і досі мріє вернутися в країну, де нема нічого гострого, й зажити щасливим життям у гарненькому будиночку під дахом без гребеня.
Масляні чоловічки
Джованніно Ледачий, великий мандрівник і дослідник, потрапив одного разу в країну масляних чоловічків. Вони боялися сонця і, щоб не розтанути, жили весь час у холоді. їхніми будинками були холодильники. Прямуючи вулицями міста, Джованніно бачив, як мешканці визирали з віконець своїх холодильників, поклавши на голову пакетики льоду. На дверцятах кожного холодильника висів телефон – для розмови з господарем.
– Алло!
– Алло!
– Хто це?
– Я – король масляних чоловічків, увесь із високоякісних вершків, з молока швейцарської корови. Це ти охороняв мій холодильник?
– їй-бо, холодильник з чистого золота! Хіба ви ніколи звідти не виходите?
– Лише взимку, в крижаному автомобілі.
– А що, коли б на той час пригріло сонце?
– Такого бути не може, це заборонено. Я б наказав солдатам ув'язнити його.
– Гм, – промимрив Джованніно і подався в іншу країну.
Аліса Падальниця
А ось казка про Алісу Падальницю, що завжди і всюди падала.
Зібрався якось дідусь з нею в парк на прогулянку. Кличе:
– Алісо! Де ти?
– Я тут, дідусю!
– Де «тут»?
– У будильнику.
Відкрила вона з цікавості задню кришку будильника і незчулась, як опинилася між коліщатками і пружинками. А коліщатка крутяться, цокають; тож довелося їй перестрибувати з однієї осі на другу, поки не знайшла спокійної місцини.
Іншого разу кличе дідусь Алісу снідати:
– Алісо, де ти? Алісо!
– Я тут, дідусю!
– Де «тут»?
– Тутечки, в пляшці. Я хотіла пити і впала всередину. Бідолашна Аліса з сили вибилася, борсаючись у воді...
Їй дуже пощастило, що минулого літа вона побувала в Сперлонго й там навчилася плавати по-жаб'ячому.
– Стривай, зараз я тебе витягну.
Дідусь опустив у пляшку мотузочок. Аліса вхопилась за нього і спритно видряпалась наверх, бо була доброю гімнасткою.
А ще одного разу Аліса кудись зникла. Шукав її і дідусь, шукала й бабуся, шукала тітка, і сусідка, яка щодня приходила читати дідусеві газету, бо шкодувала сорок лір, та все марно.
– Скоро вже й батьки з роботи вернуться. Як не знайдемо, то буде нам лихо, – бідкалась злякана бабуся.
– Алісо, де ти? Алісо!
Ніякої відповіді. Аліса не могла відповісти, бо пішла була на кухню, залізла з цікавості в шухляду, де лежали скатерки та серветки, і там задрімала. Хтось засунув шухляду, не звернувши уваги на Алісу. Дівчинка прокинулась у темряві. Але не злякалася, бо якось була залізла в кран, а там теж темно.
«Ось почнуть готувати вечерю, – міркувала Аліса, – тоді вже відсунуть шухляду».
Та ніхто про вечерю й не думав, бо ж Аліса пропала. Батьки вернулися з роботи й ну гримати на діда й бабу.
– Ось як ви її пильнуєте!
– Наші діти не залізали в крани, – заперечували дід з бабою, – за наших часів діти падали тільки з ліжка й набивали собі гулі на лобі.
Нарешті Алісі набридло чекати. Просунулась вона крізь скатерки на дно шухляди й загупала ногою: гуп! гуп! гуп!
Гуп! Гуп! Гуп! – кликала на допомогу Аліса.
– Стривайте, – сказав тато, – хтось стукає.
Скільки радості було, коли Алісу віднайшли! Та дівчинка зараз же залізла в татову кишеню, і перше ніж її витягли, встигла заляпати обличчя пастою з кулькової ручки.
Шоколадна дорога
Одного разу троє братів з Барлетти подалися в мандри. Йшли вони, йшли та й натрапили на гладісіньку коричневу дорогу.
– Що воно таке? – запитав перший.
– Це не дерево, – сказав другий.
– Це не вугілля, – сказав третій.
Щоб дізнатись, з чого та дорога, всі троє стали навколішки й лизнули її. Аж виявилося, що то шоколад! Дорога була з шоколаду! Почали вони його їсти. Настав вечір, а брати все їдять та їдять шоколадну дорогу, аж поки залишився тільки маленький клаптик. Не стало ні шоколаду, ні дороги.
– Що ж його робити?
На щастя, стрівся їм селянин, що вертався на возі з поля.
– Я одвезу вас додому, – мовив він.
І привіз їх у Барлетту, аж під самісіньку їхню хату. Злізли брати, дивляться, а віз увесь із печива. Не довго думаючи, взялися вони до воза, і через хвилину не лишилось ні коліс, ані голобель.
Нікому в Барлетті ще зроду так не щастило, як тим братам, і навряд чи коли пощастить.
Хто вигадає більше чисел?
Нумо вигадувати числа.
– Нумо. Починаю я: .майже один, майже два, майже три, майже чотири, майже п'ять, майже шість.
– То дурничка. Ось послухай, що я вигадав: один зверхмільйон більярдонів, один восьмільйон тисячонів, один чудольярд і один чудольйон.
– А я вигадав таку таблицю множення:
три по одному – йди додому
три по два – он сова
три по три – носа втри
три по чотири – дзвоник до квартири
три по п'ять – землі п'ядь
три по шість – непроханий гість
три по сім – цукерки всім
три по вісім – джмелі в стрісі
три по дев'ять – качка й лебідь
три по десять – діток пестять
– Скільки коштують ці макарони?
– Два щиглі в лоб.
– Скільки звідси до Мілана?
– Тисячу нових кілометрів, один старий кілометр і сім шоколадок.
– Скільки важить одна сльозина?
– Як чия. Як вередунова, то легша за вітер, а як голодної дитини, то важча за цілу Землю.
– Чи довга ця казка?
– Аж занадто.
