Мені запам’ятався до подробиць той ранній ранок, коли я з поліцейським чиновником ішов вулицями міста. Починався ясний день, і башти та дахи будинків чітко вирізнялись на тлі неба, наче вирізьблені з металу. З якоїсь пекарні запахло теплим хлібом, і здавалося, в тому ароматі – всі втіхи нашого життя на цім світі. Вам знайоме це відчуття?
Я ствердно кивнув.
– Світ ніколи не здається людині таким прекрасним, як перед дверима в’язниці, перед тим як ви змушені його покинути, – сказав я. – Ех, коли б це можна було відчувати завжди! Та, мабуть, для цього ми маємо надто мало часу. І надто мало спокою.
Шварц похитав головою.
– Спокій тут не має значення. Я пережив таке відчуття.
– І ви змогли його затримати? – спитав я.
– Не знаю, – ніби роздумуючи, відповів Шварц. – Оце ж і є те, що я повинен з’ясувати. Воно вислизнуло мені з рук – але чи мав я його по-справжньому, коли тримав? Чи не вдасться мені тепер знову схопити його і тримати міцніше, затримати назавжди? Тепер, коли воно вже більше не змінюється? Чи не втрачаємо ми його безперервно тільки тому, що воно перебуває в постійному русі? І чи не зупиняється воно лише тоді, коли його вже немає і коли воно вже не може змінитись? Чи не належить нам воно тільки тоді?
Шварц уп’явся в мене закляклим поглядом. Це вперше він так дивився мені просто в очі. Його зіниці розширились. «Якийсь фанатик або ж божевільний», – промайнуло в моїй голові.
– Я такого не відчував ніколи, – відповів я. – Але хіба цього не хочеться кожному? Затримати те, що вже не затримаєш? І збутися того, що не йде нам з голови?
Дама в вечірньому вбранні підвелася з-за сусіднього столика й поглянула з веранди вниз на місто і на гавань.
– Чому ми повинні вертатись назад?! – сказала вона чоловікові в білому смокінгу. – Ех, коли б можна було тут лишитись! Мені так не хочеться знову їхати до Америки…
– В Цюриху поліція затримала мене лише на один день, – розповідав Шварц. – Але то був тяжкий для мене день. Я боявся, що там заходяться перевіряти мій паспорт. Для цього досить було зв’язатись телефоном з Віднем або ж якомусь фахівцеві добре придивитись до замінених дат.
Надвечір я заспокоївся. На те, що мало статися зі мною, я вже дивився як на волю Божу. Мені здавалось, що моє рішення відпало само собою. Якщо мене посадять у в’язницю, тоді вже не доведеться шукати шляхів переходу в Німеччину. Але ввечері мене випустили, настійно порадивши якомога прискорити подорож за межі Швейцарії.
Я вирішив пробиратись через Австрію. Швейцарсько-австрійський кордон я трохи знав, і його, напевно, охороняли не так пильно, як німецький. Навіщо було взагалі пильно охороняти ті кордони? Хто вже там хотів перейти до них? Правда, багато хто хотів вибратися звідти.
Я поїхав у район Оберрит, щоб десь там спробувати перейти кордон. Для мене найліпше було б дождатись дощової ночі; але дві доби підряд тривала ясна погода. На третю ніч я, щоб не привертати до себе уваги перебуванням поблизу кордону, вирушив у путь.
В ту ніч зорі всіяли все небо. Було так тихо, що мені здавалось, ніби я чую, як росте трава. Ви знаєте, що в час небезпеки у людини з’являється нова форма бачення: не те щоб гострішим став зір очей, а наче здатність бачити поширюється на все тіло – так, немов і шкірою бачиш, особливо вночі. Тоді створюється враження, ніби ви бачите і шуми – в такій мірі здатність чути переміщається на шкіру. Роззявиш рота і прислухаєшся – тоді здається, що і рот бачить і чує.
Ніколи не забуду тієї ночі. Я повністю контролював себе, всі органи чуттів були насторожі, я був готовий до всього, але зовсім нічого не боявся. У мене було таке відчуття, ніби я йду по високому мосту від одного берега мого життя до другого і знаю, що позад мене міст розтане, як сріблястий дим і про вороття годі й думати. Я йшов від розуму до чуття, від безпеки до авантюри, від реальності до сновидіння. Я був цілком самотній, але на цей раз самотність не завдавала мені мук; в ній було щось трохи містичне.
Я дійшов до Рейну, який у тих краях ще досить юний і неширокий, роздягся і зв’язав свій одяг у вузол, щоб можна було тримати його над головою. Незвичайне почуття охопило мене, коли я ввійшов у воду. Вона була чорна, дуже холодна і якась чужа – неначе я поринув у Лету, щоб напитись забуття. І те, що я мусив перебиратись через річку голяком, здавалось мені символічним – немов я залишаю позаду все своє минуле.
Витершись і одягнувшись, я став шукати дорогу далі. Проходячи мимо якогось селища, я почув, як загавкав собака. Я не знав, де проходить кордон, і тому тримався дороги, що вела вздовж узліска. Довгий час мені не потрапляло на очі жодної людини. Я йшов, аж поки розвиднілось. Раптом випала густа роса; скраю галявини я побачив козулю. Ідучи далі, я почув, що назустріч їдуть на підводах селяни, і сховався поблизу дороги. Я не хотів накликати на себе підозру тим, що так рано був на ногах і йшов від кордону. Невдовзі побачив ще двох митних чиновників, які їхали путівцем на велосипедах. Впізнав їх по мундирах. І переконався, що я вже в Австрії. На той час Австрія вже більше року як входила до складу Німеччини.
Жінка у вечірній сукні і її супутник пішли з тераси. У неї дуже засмагли плечі; вона була вища за чоловіка, що супроводив її. Кілька інших туристів теж поволі попленталися вниз по сходах. Всі вони ходили як люди, яких ніколи в житті не переслідували. Не обертались і не оглядалися.
– У мене були з собою бутерброди, – вів далі Шварц, – а по дорозі я натрапив на струмок з чистою водою. Опівдні помандрував далі. Я прямував до містечка Фельдкірх, про яке знав, що влітку його нерідко відвідують відпускники. Я сподівався, що там на мене ніхто не зверне уваги. І поїзди зупиняються там. Добравшись до містечка, я сів на перший поїзд і поїхав далі від кордону, щоб швидше вибратися з небезпечної зони. В купе, до якого я зайшов, сиділи два штурмовики в мундирах.
Напевно, моє тренування в обходженні з поліцією інших країн Європи допомогло мені, інакше я, мабуть, кинувся б навтіки. А так я зайшов, привітався і сів у куток, поряд з якимсь чоловіком у непромокальному костюмі і з рушницею.
Так я вперше після п’ятилітньої перерви зіткнувся з усім, що для мене було втіленням гидоти. За минулі тижні я часто намагався уявити подібну зустріч, але в дійсності все вийшло інакше. Не голова реагувала, а весь мій організм: шлунок наче перетворився на камінь, а рот – на рашпіль.
Єгер і штурмовики завели розмову про якусь вдову Пфунднер. Певно, то була досить весела вдовиця, бо ті троє згадали кілька її любовних історій. Невдовзі мої супутники почали снідати. Вони взяли собі в дорогу бутерброди з шинкою.
– А куди ви путь держите, пане сусідо? – запитав мене єгер.
– Назад до Брегенца, – відповів я.
– Ви не тутешній, правда ж?
– Я у відпустці.
– А звідки ж ви самі будете?
На секунду я завагався. Якщо сказати їм – з Відня, як записано в моєму паспорті, ті троє можуть помітити, що в моїй мові не відчувається віденського діалекту.
– З Ганновера, – сказав я. – Я живу там уже понад тридцять років.
– З Ганновера! Далеченько забилися.
– Та не близько. Але ж під час відпустки не сидиться вдома.
Єгер засміявся.
– Та й то так. На чудову погоду ви поспіли.
Я відчував, що в мене сорочка прилипла до тіла.
– Чудово, це правда, – погодився я, – але так жарко, ніби вже справжнє літо.
Троє моїх сусідів знову заходились перемивати кісточки вдови Пфунднер. Через кілька станцій вони зійшли з поїзда, і я лишився в купе сам. Поїзд саме проходив серед найпрекрасніших краєвидів Європи, але я майже нічого з того не бачив. У мене раптом почався жахливий приступ каяття, страху і розпачу. Я не міг простити собі, що перейшов кордон. Закляк у своєму кутку і невидющими очима дивився у вікно. Виходило, ніби я потрапив у пастку і сам за собою захлопнув двері. Разів з двадцять я поривався зійти з поїзда, щоб уночі повернутись до Швейцарії.
Проте я цього не зробив. Моя ліва рука весь час стискала в кишені паспорт покійного Шварца, наче він міг додати мені сили. Я переконував себе, що тепер однаково, буду я довше чи ні поблизу кордону, і що для мене безпечніше від’їхати вглиб країни. Я вирішив їхати всю ніч. В поїзді менше цікавляться документами, ніж десь у готелі.
