Я намагався звільнитись від тієї думки. Як і раніше, тікав до картин миру і спокою, до Сислея, Піссарро та Ренуара, годинами просиджував у музеї – тепер вони справляли на мене протилежний вплив. Картини вже не заспокоювали мене, вони почали нагадувати мені вітчизну, ще не спустошену коричневою чумою, вечори в провулках, де через мури звисав пахучий бузок, золотаві сутінки старого міста, його зеленкуваті церковні бані, навколо яких линуть ластівки, – і мою дружину; вони кликали мене туди, вимагали діяти. Людина я посередня, ніяких особливих якостей не маю. Прожив з дружиною чотири роки як водиться: без сварок, пристойно, але ж і без великої любові. Після перших місяців наше спільне життя стало тим, що звичайно називають щасливим шлюбом, – відносини двох людей, які зрозуміли, що взаємна повага є основою мирного співжиття і родинного затишку. Ми не шкодували за тим, про що мріяли колись. Так, принаймні, здавалось мені, Ми були розумними людьми. І сердечно любились.
Тепер же враз усе змінилось. Я почав картати себе за таке посереднє шлюбне життя. За те, що змарнував його. В ім’я чого я жив? І що робив тепер? Я сховався від світу і ледве що животів. Скільки це ще триватиме? І чим усе скінчиться? Почнеться війна, і Німеччина, певно, переможе. Вона єдина з усіх держав завершила озброєння. Що тоді станеться зі мною? Куди мені заповзти, якщо я встигну врятувати своє життя? В якому таборі мені судилося згинути від голоду? Біля якого муру мене порішать пострілом у потилицю, якщо мені пощастить померти без катувань?
Ось так паспорт, який мав принести мені спокій, доводив мене до розпачу. Я бродив по місту, поки від утоми починав хитатись; але спати не міг, а коли вдавалось заснути, ті видіння знову будили мене. Мені снилось, ніби я бачу дружину в підвалі гестапо, мені вчувалось, ніби десь у дворі за готелем вона кричить «Рятуйте!»; а одного разу, коли я входив до Саfе́ de lа rоsе, мені здалося, ніби я побачив її відображення в дзеркалі, що висіло навскоси перед дверима: її обличчя на мить повернулось до мене – бліде, з сумним, безутішним виразом очей – і знову зникло. Я так чітко побачив його, що повірив, ніби вона там, і мерщій побіг до другої зали. Там, як і завжди, було повно людей, але її серед них я не знайшов.
Після того мене кілька днів підряд переслідувала настирлива думка: що дружина приїхала в Париж і шукає мене. Я сотні разів бачив, як вона зникала за рогом якої-небудь вулиці, або сиділа на лаві в Люксембурзькому саду, та коли підходив до неї, мені назустріч підіймалось чуже здивоване обличчя; одного разу вона переходила площу Згоди, якраз перед тим, коли потік автомашин після короткої зупинки знову рушив уперед; на той раз то була справді вона – її хода, її манера тримати плечі, мені навіть здавалось, ніби й одяг на ній мені знайомий; та коли нарешті регулювальник зупинив потік автомашин і я зміг податись їй навздогін, вона зникла – її поглинула чорна паща метрополітену[4] і коли я добіг до перону, то побачив лише глузливі вогники у хвості поїзда, що віддалявся в темряві тунелю.
Про все це я одверто розповів одному знайомому. Прізвище його Лезер, тоді він торгував панчохами, а раніше був лікарем у Бреславлі. Той порадив мені поменше лишатись на самоті.
– Знайдіть собі якусь жінку, – сказав він.
Це теж не допомогло. Ви знаєте ті любовні зв’язки, викликані нуждою, самотністю і страхом, ту втечу до маленького тепла, до чийогось голосу, до тіла, оте пробудження в злиденній кімнаті і в чужій країні, коли здається, ніби ти відірвався від Землі, а потім – невтішна вдячність за те, що поряд чуєш дихання іншої людини. Але що все це проти натиску мрій, які висотують кров і пробуджують тебе вранці з гидким присмаком на душі за свій фальшивий вчинок?
Коли я зараз розповідаю, все це здається безглуздим і суперечливим; а тоді було не так. Скільки я не боровся з собою, лишалось тільки одне: я мушу повернутись. Я мушу ще раз побачити дружину. Могло бути, що вона вже давно живе з кимось іншим. Це мені було байдуже. Я мусив побачити її. Це мені здавалось цілком логічним.
Призвістки близької війни посилювались. Усі бачили, що Гітлер, який обіцяв окупувати не всю Чехословаччину, а тільки Судетську область, зразу ж порушив свою обіцянку, а далі почав таку саму гру з Польщею. Війна була неминуча. Союз Франції та Англії з Польщею виключав якийсь інший вихід, І то вже була справа не місяців, а якихось тижнів. І для мене теж. Для мого життя також. Я мусив зважитись. Я так і зробив. Я зібрався їхати до Німеччини. Що буде потім – я не знав. Та це мені було й байдуже. Якщо почнеться війна, мені так чи інакше судилось загинути. З таким же успіхом я міг наважитись і на цей божевільний крок.
В останні дні на мене чомусь найшов незвичайно веселий настрій. Був травень, і газони в Парижі вкрились різнобарвними тюльпанами. В ранні вечори вже з’являлось імпресіоністське сріблясте сяйво, фіолетові тіні і глибоке, зеленкувате небо над холодним газовим світлом перших вуличних ліхтарів та над рухливими стрічками світлових газет на дахах редакцій, що пророчили війну для кожного, хто вмів їх читати.
Спочатку я поїхав до Швейцарії. Перш ніж повірити в свій паспорт, я мусив випробувати його в якійсь безпечній сфері. Французький митний чиновник байдуже повернув його мені; я на це й розраховував. Виїхати складно з тих країн, де панують диктатори. Та коли підійшов швейцарський чиновник, я відчув, як у мене всередині щось стислось. Я, правда, сидів спокійно, як тільки міг, але здавалось, наче в мене щось тремтить у легенях – як іноді в безвітряну погоду на дереві затріпотить якийсь листочок.
Чиновник заглянув у паспорт. То був високий, широкоплечий чолов’яга, від якого тхнуло прокуреною люлькою. Зупинившись в купе, він закрив віконну штору, від чого на мене одразу повіяло страхом, що він відгородить мене від сонця і свободи, – здавалося, те купе стало камерою в’язниці. Трохи згодом він повернув мені паспорт.
– Ви забули проштемпелювати його, – якось мимоволі випалив я, відчуваючи, як мене заливає хвиля полегшення.
Чиновник посміхнувся.
– Коли так, то можна й проштемпелювати. Для вас це так важливо?
– Та ні. Але проштемпельований паспорт стає свого роду сувеніром.
Чиновник поставив штемпель і пішов далі. Я закусив губу. Який же я став нервовий! Потім мені спало на думку, що проштемпельований паспорт має трохи законніший вигляд.
У Швейцарії я роздумував цілий день, чи не поїхати мені поїздом і до Німеччини; але не наважився. Я ж бо ще не знав, чи не перевіряють поверненців на батьківщину особливо ретельно, навіть тих, що походили з колишньої Австрії. Очевидно, цього не повинні б робити; і все ж я вирішив перейти кордон нелегально.
Тому в Цюриху я спершу, як бувало й колись, пішов на головний поштамт. Там, біля віконечка, в якому видають кореспонденцію до запитання, часто можна здибати знайомих – подібних до нас мандрівників без дозволу на проживання – і добути у них потрібну інформацію. Звідти подався до кафе «Кондор», яке багато чим нагадує Саfе́ de lа rоsе. Там я знайшов різних мандрівників через кордони, але жодного, який би добре знав місця переходу в Німеччину. І цілком зрозуміло. Хто ж, окрім мене, хотів повернутись до Німеччини? Я помітив на собі підозрілі погляди, а далі, коли побачили, що я не жартую, мене почали цуратись. Хто хотів повернутись назад, на того дивились як на перебіжчика. Бо хто ж міг повернутись, не приймаючи існуючого там режиму? І що ж йому ще лишалось? Кого зраджувати? Що зраджувати?
Несподівано для себе я знову став самотнім. Мене уникали, як уникають того, хто вбив людину. І пояснити своєї поведінки я теж не міг; мені самому, коли я починав думати про свій намір, іноді ставало так жарко, що я від жаху обливався потом; як же тоді мене могли зрозуміти інші?
На третій день, о шостій годині ранку, прийшла поліція і забрала мене прямо з постелі. Почали докладно розпитувати. Я одразу зрозумів, що хтось із моїх знайомих виказав мене. Поліцаї недовірливо розглядали мій паспорт, а потім повели на допит. Моє щастя, що я тоді попросив проштемпелювати паспорт. Так я міг довести, що приїхав до Швейцарії легально і пробув там усього три дні.
