Ця новонабута впевненість у собі допомогла мені з блиском прочитати чотири лекції у Вітвотерсрендському університеті. На першу з них прийшло двадцять п’ять студентів і викладачів, на наступну – вдвічі більше. Проте чутки швидко поширилися, й останню лекцію я читав у повній залі, де вміщувалося шістсот людей. Отже, я мав незаперечний успіх. Мене запросили прочитати ще кілька лекцій у зручний для мене час, й віце-канцлер університету натякнув, що посада директора археологічного факультету наступного року буде вільна.

Наступні три дні свого візиту до Йоганнесбурґа я до останньої хвилини провів в інституті. Я з полегкістю довідався, що моя відсутність не спричинила ніяких ускладнень, і численний персонал справно виконував свої обов’язки.

Бушменську виставку в залі Калахарі підготували й відкрили для публіки. Це була чудова виставка. Центральна постать у головній групі яскраво нагадала мені мого маленького друга Ксаї. Модель була зображена в процесі розмалювання скельної стіни в печері. Із заткнутими отворами для зберігання фарби в оленячих рогах й очеретяними трубками та пензлями – я уявляв собі, що саме так працював художник, який намалював мого білого царя. Це наповнило мене дивним відчуттям, ніби два тисячоліття відкотилися назад, ніби я міг послати свою свідомість назад через роки. Я розповів про це Тимоті Маґеба.

– Так, мачане. Я вже казав вам, що ви і я позначені. Ми маємо на собі знак духів і наділені можливістю бачити.

Я всміхнувся й похитав головою.

– Я не знаю, як ти, Тимоті, але мені ніколи не щастило вгадати переможця в змаганнях…

– Я серйозно, докторе, – сказав Тимоті докірливим тоном. – Ви наділені даром. Ваша проблема тільки в тому, що ніхто вас не навчив користуватися ним.

Я визнаю гіпноз, та коли говорять про ясновидіння, некромантію та інші окультні науки, то відчуваю тільки розгубленість. Щоб відвести розмову від мене та моїх обдарувань, я запитав:

– Ти вже казав мені, що також позначений духами…

Тимоті подивився на мене невідривним поглядом. Його чорні очі завжди розбуджували в мені відчуття тривоги. Спочатку я подумав, що образив його своїм непрямим запитанням, але несподівано він кивнув головою, схожою на гарматне ядро, підвівся, зачинив і замкнув двері свого кабінету, потім сів, швидко скинув черевик і шкарпетку з правої ноги й показав її мені.

Її деформація вразила мене, хоч я й бачив її раніше на фотографіях. Вона часто зустрічалася в племені батонга, що жило в долині Замбезі. У «Британському медичному журналі» була стаття про цю потворність, опублікована десь у 1969 році. Ішлося про так звану «страусову ногу», коли великий палець дуже відхиляється вбік від другого пальця. Внаслідок цього така ступня нагадує лапу страуса або якогось хижого птаха. Тимоті вочевидь був дуже чутливий до цього спотворення і майже відразу знову натягнув шкарпетку й узув черевика. Я зрозумів, що він показав це мені для того, щоб розбудити моє співчуття й утворити між нами ще тісніший зв’язок.

– Обидві ноги? – запитав я, і він кивнув головою. – У долині Замбезі багато людей мають такі ступні, – сказав я йому.

– Моя мати належала до племені батонга, – відповів він. – Саме ця ознака вказала на те, що я спроможний опанувати містерії.

– Вона перешкоджає тобі нормально ходити? – запитав я.

– Ні, – різко відповів він і майже з викликом перейшов на мову батонга. – Ми, чоловіки з розщепленою ногою, спроможні випередити найшвидшу антилопу.

То була благодатна зміна, і я наготувався поговорити на цю тему ще, але вираз обличчя Тимоті мене зупинив. Я зрозумів, що показати мені свою ступню коштувало йому неабияких зусиль.

– Хочете випити чаю, докторе? – Він перейшов на англійську мову, закриваючи тему. Коли один із його молодих африканських асистентів налив нам по чашці міцного чорного чаю, Тимоті запитав:

– Розкажіть мені, будь ласка, як посувається робота на руїнах Місячного міста, докторе.

Ми погомоніли ще з півгодини, потім я покинув його.

– А тепер пробач мені, Тимоті. Я відлітаю назад завтра рано-вранці, й мені ще треба багато чого тут зробити.

Мене розбудив тихий, але наполегливий стукіт у двері мого помешкання в інституті. Я увімкнув лампу біля ліжка й побачив, що була третя година ранку.

– Хто там? – гукнув я, і стукіт припинився.

Я підвівся з ліжка, накинув на себе нічний халат і підійшов до зовнішніх дверей, але тут мені спало на думку, що я наражаюся на ризик. Я повернувся до спальні й узяв із шухляди великий автоматичний пістолет сорок п’ятого калібру. Почуваючись трохи героєм мелодрами, я загнав патрон у гніздо барабана й повернувся до вхідних дверей.

– Хто там? – повторив я своє запитання.

– Це я, докторе, Тимоті.

Я повагався ще трохи – хто завгодно може назвати себе Тимоті.

– Ти один? – запитав я мовою калахарських бушменів.

– Так, я сам-один, Сонячний Пташе, – відповів він тією самою мовою, і я запхав пістолет до кишені й відчинив двері.

Тимоті був у темно-синіх штанях й білій сорочці, на плечі була накинута вітрівка. Я відразу помітив на сорочці свіжі плями крові, а також брудну пов’язку на лівому передпліччі. Він був явно дуже збуджений – очі широко розкрилися, коли на них упало світло, а руки нервово смикалися.

– Господи, Тимоті, з тобою все гаразд?

– У мене була жахлива ніч, докторе. Я мусив побачитися з вами негайно.

– Що ти зробив зі своєю рукою?

– Я порізав її об скло на передніх дверях, коли впав у темряві, – пояснив він.

– Дозволь мені подивитись на неї, – сказав я, підходячи до нього.

– Не треба, докторе. Це лише подряпина. Те, що я прийшов сказати вам, набагато важливіше.

– Сядь нарешті, – сказав я йому. – Я дам тобі чогось випити.

– Дякую, мачане, я із задоволенням чогось вип’ю, я збуджений і нервовий, тому й поранив собі руку.

Я налив обом нам віскі, він узяв келих у праву руку й, не зупиняючись, ходив туди-сюди по вітальні, а я сів у шкіряне крісло.

– Що з тобою, Тимоті? – запитав я.

– Мені важко розповісти вам про це, мачане, бо ви не належите до тих, хто вірує. Але я мушу переконати вас.

Він замовк і випив віскі, а тоді знову обернув обличчя до мене.

– Учора ввечері ми довго говорили з вами про Місячне місто, докторе, й ви розповіли мені про ті таємниці, яких ви досі не змогли відкрити.

– Так, – погодився я, підбадьорливо кивнувши йому головою.

– Кладовище давніх жителів міста, – провадив Тимоті. – Ви досі його не знайшли?

– Я справді не знайшов його, Тимоті.

– Після нашої розмови я багато думав на цю тему. – Він перейшов на венда, мову, яка набагато зручніша для обговорення окультного. – Я повернувся у своїй пам’яті назад, до всіх легенд мого народу. – Я яскраво собі уявив, як він увійшов у гіпнотичний транс, щоб здійснити пошук. – І я там дещо знайшов, то була чорна пам’ять, схожа на темряву, яка панує за вогнищем і яка ховалася від мене. – Він похитав головою й відвернувся, стривожено міряючи кімнату кроками, цмулячи віскі, щось тихо бурмочучи до себе, так наче досі переглядав темні архіви своєї свідомості.

– Мої зусилля були марними, докторе. Я знав, що відповідь на моє запитання існує, але не міг схопити її. Я зневірився в цій можливості, а потім заснув. Але мене дуже тривожили демони сну, аж поки… – він завагався, – до мене прийшов мій дід.

Я неспокійно засовався у кріслі. Дід Тимоті спочивав уже двадцять п’ять років у могилі вбивці.

– Ну, гаразд, докторе. – Тимоті помітив мій невеличкий рух зневіри й плавно перейшов на англійську мову. – Я знаю, ви не вірите, що таке буває. Тоді дозвольте мені пояснити це термінами, які будуть для вас прийнятними. Моя уява, розігріта пошуком давно забутого фрагменту знання, підкинула мені сновидіння, в якому я побачився зі своїм дідом. Тим чоловіком, від якого я здобув майже все те, що знаю.

Я всміхався, намагаючись приховати свої моторошні почуття; о цій годині ночі з цим майже безумним чорним чоловіком, що говорив про чорні речі, я відчував, як потроху підпадаю під його чари.