Я ніде не бачив світла, тому зупинився й погукав знову:
– Лорене, ти тут чи ні?
Мій голос дзвінко пролунав у печері. Відповіді не було, і я пішов далі, вниз по проходу.
Коли я вийшов із тунелю, то зненацька потужний пучок світла від ліхтаря перетнув печеру й засліпив мені очі.
– Лорене? – запитав я. – Це ти?
– Чого тобі треба, Бене? – запитав він із темряви, що чорніла за його ліхтарем.
Голос його прозвучав роздратовано, навіть сердито.
– Я хочу обговорити з тобою план наших наступних дій, – сказав я, затуляючи очі від потужного світла.
– Це може почекати до завтра.
– Ти відлітаєш рано. Поговорімо тепер.
Я рушив через печеру до нього, відвертаючи очі від світла, що засліплювало мене.
– Спрямуй своє світло куди-інде, – попросив я лагідним тоном.
– Ти глухий? – голос Лорена прозвучав різко, то був голос чоловіка, який звик, щоб йому підкорялися. – Я сказав завтра, нехай тебе чорти візьмуть!
Я зупинився, наче вкопаний, приголомшений, збентежений. Таким тоном він досі ніколи зі мною не розмовляв.
– Ло, з тобою все гаразд? – стривожено запитав я.
Тут, у печері, щось було негаразд. Я це відчував.
– Бене, – сказав він голосом, готовим зірватися на крик, – обернися й іди звідси геть, ти мене зрозумів? Ми зустрінемося завтра вранці.
Я завагався ще на хвилину. Потім обернувся й рушив до виходу, заглибившись у тунель. Я не побачив нічого від Лорена за світлом його ліхтаря.
Уранці Лорен був таким чарівним, яким може бути лише він. Він делікатно вибачився за вчорашній вечір.
– Я лише хотів побути сам-один, Бене. Пробач мені. Я іноді буваю таким.
– Я знаю, Ло. Я теж буваю таким.
Нам вистачило десятьох хвилин, щоб дійти спільного висновку, що, хоч непрямі докази фінікійського володіння містом були надзвичайно переконливі, їх не можна вважати головними. Ми вирішили поки що не робити публічного оголошення, а тим часом Лорен надасть мені цілковитий карт-бланш щодо продовження повномасштабних розкопів і досліджень.
Він відлетів удосвіта, і я знав, що вранці він снідатиме в Лондоні.
Тижні, які настали після того, як відлетів Лорен, були незадовільними для мене. Хоча робота на руїнах Місячного міста тривала й мої помічники не втрачали ентузіазму та потягу до праці, але її результати мене глибоко розчаровували.
Були інші знахідки, багато знахідок, але вони повторювалися. Гончарні вироби, намистинки, навіть окремі фрагменти золотих виробів або орнаментальних прикрас не хвилювали мене так, як вони хвилювали раніше. Ми не знайшли нічого такого, що додало б бодай крихту знання до того, яке ми вже накопичили раніше. Я неспокійно блукав розкопами, стривожено оглядаючи нову траншею або відкритий рівень і молячись, щоб наступна лопата перекинутої землі відкрила якийсь незвичайний надгробок або склеп. Десь тут ховався ключ до стародавньої таємниці, але він був надійно замаскований.
Окрім відсутності поступу в розкопках, настрій мені псували мої взаємини із Саллі, які невідомо чому зіпсувалися, і я не міг пояснити, в чому причина. Природно, що можливості для фізичної близькості зникли, відколи до Місячного міста прибули інші працівники. Саллі була категорична в тому, щоб наші стосунки не стали відомі всім. Мої дилетантські спроби зустрітися з нею наодинці вона спритно обминала. Найближче до успіху я був, коли навідував її вдень у печері. Але й там вона постійно мала поруч свого асистента, а часто там таки була й Гізер Вілкокс.
Вона здавалася замкненою, мовчазною, навіть похмурою. Працювала над мольбертом із напруженою зосередженістю протягом дня і зазвичай вислизала до своєї хатини відразу після обіду.[9] Одного разу я пішов за нею, тихо постукав у двері її хатини, обережно штовхнув двері, коли відповіді не почув. Її не було вдома. Я чекав у затінку, почуваючи себе так, ніби підглядаю в шпарину, й уже минула північ, коли вона повернулася, вислизнувши з мовчазного гаю, наче привид, і попрямувала до своєї кімнати, де Леслі вже давно погасила світло.
Мені було прикро бачити свою сміхотливу Саллі такою замкненою. Нарешті мені пощастило зустрітися з нею в печері.
– Я хочу поговорити з тобою, Сал.
– Про що?
Вона подивилася на мене з лагідним подивом, так ніби помітила мене вперше за багато днів. Я відіслав геть молодого африканця, що допомагав їй. Й умовив Саллі сісти зі мною на уламок скелі біля смарагдового басейну, сподіваючись, що його краса, а також пов’язані з ним спільні спогади пом’якшать її настрій.
– Із тобою щось негаразд, Саллі?
– Господи, чому це зі мною має бути щось негаразд?
Це була розмова незручна й незадовільна. Саллі, схоже, думала, що я намагаюся втрутитися у справи, які мене не стосувалися. Я відчував, як у мені закипає гнів, і мені захотілося накричати на неї.
«Я твій коханець, нехай тебе чорти візьмуть, і все, що ти робиш, мене стосується!»
Але здоровий глузд переміг, бо я розумів, що такий спалах гніву в моєму виконанні обрубав би останню нитку, яка нас поєднувала. Натомість я взяв її за руку й, ненавидячи себе за червоні щоки, лагідно їй сказав:
– Я кохаю тебе, Саллі. Пам’ятай про це. І якщо я можу щось зробити для тебе…
Думаю, то були найкращі слова, які я міг сказати, бо її рука вмить напружилася в моїй руці, а риси обличчя пом’якшали, й сльози заблищали в її очах.
– Бене, ти чудовий чоловік, ти сама доброта. Спробуй не звертати на мене увагу якийсь час. Мене просто опанував смуток, і ніхто не зміг би допомогти мені. Він минеться сам по собі, якщо ти не помічатимеш його.
На мить вона знову стала моєю коханою дівчиною, поки усмішка невпевнено тремтіла в кутиках її рота та в цих великих зелених очах.
– Ти повідом мене, коли ти знову будеш у нормі, гаразд? – сказав я, підводячись на ноги.
– Повідомлю, докторе. Ви перший довідаєтеся про це.
Наступного тижня я полетів до Йоганнесбурґа. Там мали відбутися річні загальні збори членів опікунської ради інституту, яких я не міг пропустити, а ще я був зобов’язаний прочитати кілька лекцій на факультеті археології Вітвотерсрендського університету.
Я планував відлучитися від розкопок Місячного міста на одинадцять днів і передав тимчасове управління в надійні руки Пітера Вілкокса, спочатку взявши з нього обіцянку, що він негайно надішле мені телеграму, якщо відбудеться якийсь прорив у дослідженнях.
Троє дівчат метушилися, пакуючи мою валізу, готуючи для мене сніданок, який я мав з’їсти в літаку, й вишикувавшись біля злітної смуги, щоб попрощатися зі мною поцілунком. Не стану приховувати, що така процедура прощання мені сподобалася.
Я часто приходив до висновку, що, перебуваючи надто близько від проблеми, ти звужуєш свій погляд на неї. Через три години, як покинув Місячне місто, я зробив невеличкий прорив. Якщо існували мури й башти, які стояли на зруйнованих фундаментах, камінь для будівництва мали добувати десь близько. Не випадало сумніватися, що його добували з тих-таки скелястих пагорбів. Тобто десь неподалік від міста була каменоломня.
Я знайду її, і її розміри допоможуть мені обрахувати реальні розміри міста.
Уперше за багато тижнів я почувся добре, й наступні дні були для мене приємними і сповненими втіх. Збори членів опікунської ради скидалися на свято, чого можна сподіватися, коли фонди необмежені, а перспективи сприятливі. Сидячи на місці голови, Лорен висловив чимало компліментів на мою адресу, коли оголосив, що поновлює мій контракт на посаді директора інституту на наступні дванадцять місяців. Щоб відсвяткувати збільшення моєї платні на тридцять відсотків, він запросив мене на обід у своєму домі, де за столом із жовтого дерева у величезній їдальні сиділо сорок людей, а я був почесним гостем.
Гіларі Стервесант у сукні з жовтої парчі й у знаменитих діамантах Стервесантів присвячувала увагу мені протягом усього обіду. Я маю слабкість до прекрасних речей, а надто, якщо це жінки. У той вечір їх було там зо два десятки, а коли ми перейшли до вітальні, то мені поклонялися так, наче я належав до королівської родини. Вино розв’язало мені язик і примусило забути про мою невиліковну сором’язливість. Не мало значення, що Гіларі й Лорен, либонь, налаштували інших гостей метушитися навкруг мене, й, коли о другій годині ночі я вийшов до «мерседеса» у супроводі Гіларі й Лорена, я почувався чоловіком сімох футів зросту.
