Завваживши, що живіт співає сумної, Крокодил підвівся, обтрусив штани й попростував до будиночка, принагідно охрещеного для себе «їдальнею».

– Гадаю, тутешній «Макдональдз».

Їдальня нагадувала чи то крамницю парфумерії, чи то вулик ізсередини. Уздовж стін тягайся шестикутні чарунки, наче стільники, усередині кожної слід було сподіватися побачити стрічку транспортера. На вузькій полиці, мов олівці в склянках, стояли палички з написом «Смак».

Крокодил швидко зрозумів, як цим користуватися. Олівець-спробник, якщо облизнути його, давав точне уявлення про смак страви. Скуштувавши спершу дещо занадто кисле, а потім несосвітенну гидоту, Крокодил за третім разом дібрав смаку в цілком пристойній, зі смаком риби, страви. Запам'ятав номер на спробнику і вибрав відповідну чарунку; транспортер видав йому набір із кількох страв, несподівано апетитних на вигляд, і десерт.

Крокодил сів у кутку порожнього обіднього приміщення, витер руки вологим рушником, що входив у набір, і встиг спробувати рибного філе, коли на порозі їдальні з'явився голомозий чоловік яскраво-синього кольору. Крокодил закашлявся; чоловік недбало кивнув йому лискучою синьою макітрою, підійшов до стіни з чарунками й, не куштуючи, взяв знайому страву. Вміст контейнера був намертво заморожений, над сухою кригою клубочіла пара.

Незнайомець сів у протилежному кутку, боком до Крокодила. Зацікавившись, той спостерігав краєм ока, як синя людина коле свою їжу мініатюрним кригорубом, по куснику підхоплює великим пінцетом і кидає до рота. Їдальня наповнилась хрустом, ніби дорожній коток їздив по купі кісток.

Крокодил кінчив трапезувати, але не квапився назовні. Нарешті, синій чоловік відсунув тарілку, вкриту памороззю, й устав. Пройшов зовсім близько від столика Крокодила, поглянув скоса – очі в нього були зовсім чорні, на синьому лобі ряснів піт.

– Даруйте, – не втримався Крокодил, – ви теж мігрант?

Синій чоловік ледве-ледве всміхнувся, точніше, ледве підняв верхню губу, й виявилося, що зуби в нього порцеляново-голубі. Дихав він важко: здавалося, з повітрям у легенях йому невигідно.

– Звідки ви? – спрагло спитав Крокодил.

– Дару, – глухо пророкотав синьошкірий.

Крокодил запросив його сісти; синій чоловік завагався – було видно, що йому некомфортно, жарко, задушно, а проте дуже хочеться поговорити.

Він не став сідати – просто сперся на стіл синіми долонями з фіолетовими нігтями. Стіл хитнувся.

– Ви давно тут? – спитав Крокодил.

Синій чоловік витер піт із чола:

– Я забув свою мову… Тепер весь час плутаюся в часі. У рідній мові сімнадцять… один і сім… конструкцій для минулого часу. Давноминулий. І двадцять п'ять конструкцій… для часу, що буде. Тепер не можу сказати, чи давно я тут. Кілька… обертів. Днів.

– Що у вас там сталося, на Дару, чому ви мігрували?

– Катастрофа. – Чоловік облизнув сині – аж чорні! – губи. – Теплова катастрофа. Танення льодовиків… А ви звідки?

– Земля, – сказав Крокодил і додав, не замислюючись: – Теж катастрофа. Звісно. Усе вибухнуло.

Йому розхотілось розмовляти далі. На щастя, синій чоловік майже одразу вийшов – жестом показавши, що йому важко дихати.

Офіцера міграційної служби змінено. Тепер це був пристаркуватий, сухорлявий і сухий у поводженні тип. Побачивши Крокодила, він кивнув йому без жодного інтересу.

– Я хочу отримати доступ до своїх документів, – сказав Крокодил. – Зокрема до мого послання собі.

Офіцер дивився на нього, як на зіпсований телевізор із надто гучним звуком.

– Я бажаю почути моє послання собі, – повторив Крокодил, паленіючи. – Мені не дали необхідних роз'яснень. Мене спровадили, як вантаж, скориставшись шоковим станом…

Сухорлявий офіцер мовчки простягнув руку. Після п'ятисекундної розгубленості Крокодил зрозумів, що той хоче отримати його деревинку – тимчасове посвідчення. Крокодил зняв із шиї ланцюжок; офіцер так само мовчки взяв документ і опустив у гніздо приладу, розташованого на столі. Тут же посеред кімнати, поряд із Крокодилом і майже торкаючись його, виникло видиво – він сам.

Голографічний привид заговорив знайомим голосом, зі знайомими інтонаціями, але Крокодил не міг зрозуміти ні слова. Якоїсь миті віртуальний персонаж озирнувся через плече; Крокодил пам'ятав цей жест, але цілком забув супровідні слова.

– Нічого не розумію.

Офіцер, не кажучи ні слова, простягнув Крокодилу його посвідку, а разом із нею аркуш «бересту» з надрукованим текстом:

«Вітаю. Плаский хліб… незвичний спосіб розпочинати спілкування. Слухай, не дивуйся, не сердься. Я вирішив емігрувати з Землі. Пощастило, що є така можливість… Лишилася можливість. Можеш повірити – на Землі в тебе немає майбутнього. Це не емоційне рішення, не істеричне, це глибоко обдумане рішення… Ти сам його прийняв. Тобі передадуть інформацію. Щасти!»

Крокодил ще раз перечитав текст. Офіцер, не зважаючи на нього, розглядав воду у величезному пласкому тарелі на столі, зрідка торкався її дерев'яною паличкою.

«На Землі в тебе немає майбутнього…»

– Мені потрібна інформація, – сказав Крокодил.

Офіцер звів очі.

– Мені потрібна інформація про мою рідну планету.

Офіцер знову взяв дерев'яне посвідчення Крокодилової особи. Поклав у гніздо. Простягнув Крокодилу новий шматок бересту.

– «Третя велика планета Сонячної системи, – прочитав Крокодил, – виявляє геологічну активність…»

Рядки, рясніючи термінами й цифрами, попливли в нього перед очима: «Ядро… Мантія… Склад атмосфери… Магнітне поле… Виникнення й розвиток життя… Термостійкі бактерії… Ушкодження озонового шару, метанові викиди…»

– Мені потрібна інша інформація… Про майбутнє! Я маю знати, в яких умовах я приймав рішення щодо еміграції!

Офіцер торкнувся чогось на столі, й на бересті перед Крокодилом виплив інший текст.

– «Пам'ятка мігрантові, який перебуває в тимчасовому… – Крокодил пропустив кілька рядків. – Мігрант має право отримувати безоплатну матеріальну, моральну підтримку й медичну допомогу… Бути інтегрованим у суспільство… Отримувати інформацію про планету й умови проживання, особливості побуту… – Рядок раптом став червоним, ніби на берест крапнули кров'ю. – …крім інформації щодо парадоксальних перетворень у часі, просторі й інших процесів у межах компетенції Бюро Всесвітньої міграційної служби».

Офіцер усе розглядав воду в тарелі й здавався неробою, імітатором заклопотаності.

– Де і як я можу отримати інформацію про мою рідну планету?

– Вам мали надати її в Бюро, – сказав офіцер, і Крокодил уперше почув звук його голосу.

– Мені сказали, що ця інформація не входить у контракт!

– Отже, ви не забажали долучити її до контракту.

– Та я бажаю отримати її – зараз!

– Надішлемо запит до Бюро, – офіцер зітхнув. – Зачекаємо, доки дадуть відповідь. Хоча вірогідність позитивного рішення вкрай мала – вам слід було чітко описати причину еміграції в зверненні до самого себе. Ви цього не зробили?

Крокодил розгубився.

– Ні…

– Чому?

– Звідки я знаю?! Може, я записував це звернення під тиском? Може, мене шантажували?

– Чим?

– Не знаю, – зізнався Крокодил.

Офіцер покрутив у пальцях тимчасове посвідчення Крокодила:

– Вам слід прийняти рішення щодо статусу й узгодити залежність. Для того, щоб вирішити, вам лишилося трохи більше трьох діб. Чи потрібні вам додаткові матеріали?

– Так… якщо можна.

– Що б ви хотіли дізнатись?

– Що-небудь про Раа… Взагалі.

У глиняному тарелі-терміналі, виявляється, можна було вибирати інтерфейс, і після кількох незграбних спроб Крокодил домігся того, що вода замерзла. Ну, або набула властивостей білого матового льоду, віддалено схожого на звичайний монітор. Крокодил почав з інформаційних матеріалів Усесвітнього Бюро міграції: фізична мапа Раа, три материки й безліч островів. Економічна мапа Раа… Крокодил покусав губу: місцева спеціальна термінологія нітрохи не збігалася з його земними уявленнями про глобальну економіку. Стогнучи з незадоволення, кленучи все на світі й почуваючись первісним хлопчиком на заводі електроніки, він заходився розбиратися в міру сил і незабаром здивовано йойкнув: з усього виходило, що сільського господарства на Раа не було й бути не могло. Місцева рослинність була влаштована так, щоб годувати всіх, хто в змозі підняти руку й зірвати плід. Незрозуміло, як на планеті з такою природою могли сконструювати щось складніше за палицю з гачком.