– Два роки – всього лише два оберти планети навколо світила, – повідомив голографічний з іще більшим смиренням. – Ми існуємо в іншій системі, збагніть. Часові парадокси для нас – джерело енергії.

– Я можу повернутися? – скоромовкою спитав Крокодил. – Забрати свою заяву? Переграти все назад?

– Теоретично – так, – чоловічок спохмурнів. – Та практично – ви не маєте чим сплачувати цю операцію. Вам скільки років, двадцять шість?

– Двадцять сім.

– Однаково. Готових років не стане, щоби сплатити нові неминучі погодження й довідини, а головне – телепортування назад, ще й з огляду на просторові збурення. Довелося б узяти половину життя в кожного з ваших батьків… І вся справа на таких умовах утрачає сенс.

Крокодил постояв трохи, слухаючи дзвін у вухах.

– Ви даремно туди хочете, – м'яко сказав голографічний. – Ви ж сам чули: на Землі у вас немає майбутнього. Можливо, що й у самої Землі з нею, е-е, не дуже.

– Чому? Що там сталось?

– А що завжди стається на Землі? Хм… Коли чесно, я не готовий вам відповісти. Додаткові інформаційні запити не долучено до контракту. Між іншим, ми досі з вами не вирішили, ідете ви на Лімб чи на Раа.

Знову замерехтіли барвисті напівпрозорі картинки.

Крокодил зажмурився – і навмання тицьнув пальцем.

– Ласкаво просимо на Раа, – сказав сухорлявий мужик років сорока, вусатий і смаглявий, схожий на уродженця Латинської Америки. – Я офіцер міграційної служби.

Крокодил вийшов із капсули й сів просто на траву. Ноги не тримали.

– Утома після транспортування? Культурний шок?

Крокодил міг заприсягтися, що смаглявий говорить російською. Він спробував подумки перекласти його фразу… Хоча б «ласкаво просимо»… і не зміг. З англійської згадав – «welcome». Та англійська – вивчена мова… Не може ж людина на Раа розмовляти російською?!

– Дозвольте вам допомогти, пане, – занепокоєно сказав офіцер.

Спираючись на його руку, Крокодил якось таки підвівся. Повітря тут було добре, дихалося легко. Пахло, як у веснянім саду або в парку. Під ногами була трава, і навколо трава, і зеленіли кущі віддалік, і мальовничо товпилися велетенські старі дерева. А ще далі виднілися халабуди, схожі на первісні житла. Тубільно-острівна архітектура.

– Зараз ми з вами пройдемо до задніх контор… Доведеться обговорити нагальні питання: як ви будете жити, де, з яким рівнем громадянських прав… Можливо, ви потребуєте консультації лікаря?

– Ні, – сказав Крокодил. – Мені б тільки поспати.

Його відвели до кімнати з плетеними стінами й матою на підлозі. На цій маті, скулившись, Крокодил заснув – наче вимкнувся, на багато годин.

– Це ваш тимчасовий документ, – на стіл ліг предмет, схожий на саморобний кулон із дерева на світлому металевому ланцюжку. – Це треба носити на шиї.

– Носити? – тупо повторив Крокодил.

– Так. Вам слід весь час мати це при собі. Найзручніше – на шиї.

Крокодил обережно взяв предмет. Покрутив у пальцях. Понюхав. Смолистий запах, гладенька відшліфована поверхня. Ні фарби, ні лаку. Можна розгледіти деревні кільця.

– Як це може бути документом?

– Тут міститься повна інформація про вас, аж до складу крові, а також контакти міграційної служби й технічні позначки. Надається до зчитування спеціальним сенсором або ж перевірки офіцером, що пройшов професійну підготовку, – співрозмовник Крокодила провів пальцем по зрізу деревини. – Термін вашого перебування на Раа – дев'ять годин сім хвилин. Година Раа на дві сотих менша за аналогічну часову одиницю вашої рідної планети. Ви втратили одну сімдесят сьому частину ваги за останні вісімдесят чотири тисячі ударів вашого серця. Ви, вочевидь, зазнали шоку, але тепер нам треба вирішити важливі питання, я хотів би, щоб ви сказали: готові ви їх обговорювати чи ще потребуєте відпочинку?

– Я готовий, – пробурмотів Крокодил.

– Чудово. Важлива інформація: всі жителі Раа віком, близьким до повноліття – в п'ятнадцять, шістнадцять або сімнадцять років, залежно від особливостей організму, – мають право здати Пробу, або, як ми кажемо, пройти Пробу громадянина. Випробувані жителі отримують відповідний громадянський статус. Жителі, що з якихось причин не склали Пробу або відмовилися від неї, одержують статус залежних. Ви як мігрант не мали змоги бути випробуваним. Слід вирішити: чи станете ви здавати Пробу зараз, чи вас задовольнить статус залежного, у якому, до речі, перебуває приблизно одна п'ятнадцята частина корінних жителів Раа?

– Мене не задовольнить статус залежного, – сказав Крокодил і нервово ковтнув. – Чому в Усесвітньому Бюро… е-е… міграції мені не розповіли всього цього зразу?

– У Бюро Всесвітньої імміграційної служби мають справу з тисячами різновидів розумних рас, – сказав офіцер з ноткою співчуття. – Тому на такі дрібниці в них ніколи нема часу. Не ви перший скаржитеся, не ви останній. Люди вибирають Раа за комфорт і зелень… – Він раптом по-товариському всміхнувся. – До речі, в нас і справді дуже зелено й комфортно. Залежних не піддають дискримінації. Не плутайте їх із рабами чи невільниками, не слід оцінювати дійсність Раа з погляду ваших культурних міфів.

– Люди вибирають Раа, – повільно повторив Крокодил. – У вас є ще хтось… із Землі?

– Із вашого світу? Трапляються. Не дуже багато, але є. Хочете з ними поговорити? Поради одноплеменців, які мали час пожити на Раа, – перша річ.

– Так, – сказав Крокодил, трохи збадьорившись. – Дуже хочу.

– Я скину вам… даруйте, я просто запишу вам на дощечці, поки у вас нема власного комунікаційного пристрою. – Офіцер розгорнув на столі щось, на Крокодилову думку, схоже на розкатане в тонкий млинець тісто. Млинець здригнувся, по ньому поповзли борозенки й тріщини, і Крокодил зрозумів, що в «тісті» виникла густо заповнена таблиця.

– Ось, ми бачимо, що один ваш співвітчизник перебуває тепер – мешкає – таки поряд… Близько. Ми надішлемо йому запит… До речі, я не знаю жодного дорослого землянина, котрий пройшов би Пробу. Суто фізично, та й психологічно також, розумієте, це важко для ваших. А ось діти мігрантів, котрих готують змалечку, – ті проходять, як місцеві, з тим самим відсотком відсіву.

– Жодного? – тупо повторив Крокодил. Офіцер розвів руками:

– Я окремо не вивчав це питання. Поговоріть з одноплеменцями, ті напевно докладніше пояснять. Остаточне рішення – за вами, однак прийняти його слід не пізніше ніж через сім діб після прибуття на Раа. Тоді ваш статус буде затверджено остаточно: якщо залежний, то від кого. Якщо претендент на проходження Проби – то за який термін.

– Треба було вибрати Лімб, – журливо мовив Крокодил. Офіцер схилив голову до плеча.

– Андрію, – сказав, чітко вимовляючи ім'я. – 3 Лімбу до нас теж приїжджають на постійне проживання. Родинами. Це про щось каже, ні?

Чи то ельфи. Чи то буколічні тубільці. «У принципі, могло бути й гірше, – думав Крокодил. – Аби не змусили носити пальмову спідницю й намисто з акулячих зубів. Одне «намисто» в мене вже є – деревинка на ланцюжку. Посвідчення моєї глибоко враженої особи».

З приміщення, на його думку, схожого на «офіс сторони-приймача», він спустився дерев'яними сходинами просто в ліс. Роззирнувся. Оступився, похитнувся, знову знайшов рівновагу. Міцніше поставив ноги на щільному, наче щітка, трав'яному килимі.

Було тепло. Здається, навіть трохи задушливо. Крокодил тільки тепер збагнув, що прибув на Раа вдосвіта, дуже свіжого ранку. Тепер з'ясувалося, що після полудня в цьому лісі буває спека, над густою травою, над кущами піднімається ріденький туман і вітер завмирає.

Крокодил втягнув у себе повітря, ловлячи запахи. Розігріте дерево. Трави. Загалом приємний, навіть заспокійливий запах.

Ліс навколо був схожий на казкові джунглі. Мохнаті стовбури, обплетені різноманітними в'юнками, зеленими, сірими, коричневими. Кольорові комахи, чи то метелики, чи то бабки. Зелені зонтики листя над головою, на висоті сьомого поверху. Крізь прозористі крони проглянуло сонце, і Крокодил із подивом зауважив, що на нього можна дивитися, не мружачись. Приємне сонце, не зле і доволі-таки правдоподібне. Хоча б тут пощастило.