Канделябром він розмахував у такт розповіді, анітрохи не зважаючи на гарячий віск, що капав зі свічок. З картин, розвішаних по стінах, Кошем похмуро милувалися всілякі чорні сили, зі зброєю в руках відстоюючи ідеали Абсолютного Зла. Либонь, чули споріднену душу.

– У неї ця була… Літра… Лепра… Літургія, о!

– Летаргія, – виправив барон. – Довгий сон, схожий на смерть.

– Точно! Прочумалася баба, і додому! А вдома чоловік – п'яниця, на похорон не пішов… Жінка на поріг, а він, дурбило, жінки не впізнає! Забув! Як звати, не пам'ятає, скільки років, не пам'ятає… І про дітей забув, яких вона йому, п'янчузі, народила. Старший син таткові в пику зацідив – нє, все одно не пам'ятає. Геть-чисто розум пропив. Стряпчий сказав: не на добро це все. Жди, значицця, кінця світу.

Здоровань напружився, пустив вітри і сумовито розвів руками.

Барон ледве встиг ухилитися від канделябра.

– Світлосте, ти коли побачиш стряпчого, то запитай, добре? Нехай він тобі теж розкаже.

– Неодмінно, братику! – погодився Конрад.

І ввійшов до камінної зали за Кошем Малим.

– Як ви й просили, бароне, ми оглянули речі. Ключі на столику при вході. Апартаменти ми, звісно, замкнули.

– Ціную вашу допомогу!

Конрад вклонився й легким рухом переправив ключі зі столика до власної кишені. Заодно оцінив передбачливість графа: Рівердейл сів у наймасивніше крісло, на безпечній відстані від усього, що б'ється.

– З люб'язним Кошем ви, бароне, як я розумію, вже знайомі? Залишився ще один – і ми будемо в повному складі. Не підкажете, як звати шостого квестора?

– Санчес Панчоха. Гадаю, графе, шостого родича ми не дочекаємося.

– Чому?

– Я зробив ряд довідок. Санчес Панчоха – злодій. Якщо завгодно, злодій-ідеаліст. Батько невідомий, теперішнє місцезнаходження матері – теж. Відверто кажучи, навряд чи тут з'явиться хто-небудь із лідерів Синдикату Маландринів. У цьому середовищі особливі уявлення про честь і взаємодопомогу. Особливо це стосується ідеалістів.

– Ваші напої, добродії!

У залі з'явився Амадей Вольфганг Трепчик з тацею в руках. Хазяїн спритно маніпулював замовленням – кухоль пива з шапкою піни, олов'яний кубок, над яким курилася пара, але сам вміст залишався загадкою, вузький скляний келих із червоним вином, і ще один келих, присадкуватий і пузатий, з бурштиновою рідиною.

Конрад з першого погляду впізнав золотий ром.

Не чекаючи, поки хазяїн рознесе напої, Кош Малой кинувся назустріч, схопив кухоль з пивом і блаженно припав до нього. Над верхньою губою здорованя утворилися чудові «вуса» з піни.

– А до мене, значить, неповага? Холодне питво притяг?! – злісно заскрипіла з кутка Аглая Вертенна. – Звеліла ж йолопові: гаряче подавай! Де там, схололе тягне! Формідонт тобі навстріч і пацючий хвіст у печінку!

Лаючись, баба дивно жестикулювала. Лівою рукою вона колами погладжувала себе по животі, а правою – гупала по підлокітті крісла. Ритм виходив рваний, складний і викликав роздратування. Зате кола виходили плавні та заспокійливі. Барон здригнувся й відвернувся. Незважаючи на довгі роки служби, його не переставало дивувати безпричинне шкідництво людське. Не скуштувавши, впевнитися, що хазяїн несе «схололе»? Коли кубок виразно парує?!

Природна сварливість причин не шукає.

– Даруйте, пані! Вмить скип'ятимо! І корички, розмаринчику… А ви чого бажаєте, ваша світлосте?

– Ром «Претіозо». Доставлений сюди моїм камердинером.

– Як і його сіятельству, задоволено кивнув Трепчик.

Піймавши здивований погляд барона, він пояснив:

– У мене, ваша світлосте, і без чужих камердинерів у льоху всього повнісінько. Могли б не турбуватися даремно…

Роздавши напої, він викотився з зали із самотнім бабиним кубком на таці.

– Отже, пані та панове, почнемо. Прошу вас, графе.

Рівердейл замислено погладив борідку, збираючись із думками.

– Знаєте, бароне, нічого особливо примітного в речах онука я не знайшов. Крім дріб'язку. Два клинки, палаш і дага здалися мені… Як би це точніше висловитися? Повірте, Джеймс чудово знається на зброї. А ці клинки… Флорингенська сталь, ділянки нешліфованої окалини… Візерунок «криптомерія» … Можу лише припустити, що внук неабияк витратився на шляху Добра, якщо зважився придбати подібну… Е-е-е… зброю. Ой, даруйте, хазяїн приніс надто повний келих!

– Дякую вам. Містрис Форзац? Ви нічого не хочете сказати?

Брюнетка немов опам'яталася. Відсутній вираз на мить покинув її гарне, але малорухоме обличчя.

– Ні.

– Ви впевнені?

– Впевнена.

І містрис Форзац знову втратила всякий інтерес до того, що відбувалося.

– Дякую вам. Негативний результат – теж результат.

Конрад старанно дотримувався ввічливої незворушності.

Хоча бесіда із цією пані – задоволення із сумнівних. А вже до баби звертатися не хотілося й поготів. На жаль, життя виткане не з самих лише приємностей.

– Що скажете ви, пані?

– Що скажу, що скажу! Не можна перед походом обнови купувати. Прикмета погана. Казала Лайзочці! – баба схлипнула басом. – Новісіньке в неї все, от що я вам скажу!

Барон не вважав себе знавцем жіночих туалетів, але відрізнити нову річ від ношеної міг. Він добре пам'ятав, що в гардеробі Лайзи Вертенни були не тільки нові речі. Проте викривати брехню Аглаї Вертенни, випадкову чи навмисну, роздумав. Аби уникнути скандалу.

– Прийміть мою подяку. За добровільну допомогу слідству.

– А я?!

Про рудого здорованя Конрад, власне, встиг забути – і, як з'ясувалося, даремно.

– Слухай, світлосте… А як же я?! Я допомогти хочу! Що як із Агнешчиних ганчірок котрусь поцупили? Я окатий! Ти не мовчи, світлосте, га? Ти ключа давай…

Ображений гомолюпус вийшов на полювання. Тепер не відчепиться. Порившись у кишені, барон знайшов потрібний ключ і кинув його Кошу.

– Біла сторона, шостий номер. Двері не переплутай, окатий!

Наступні п'ять хвилин вони мовчали.

Цей час обер-квізитор витратив, розмірковуючи про листа, схованого за обшлагом рукава. Виходило, що за відсутності барона хтось проник у його покої та залишив там листа. Замки, як Конрад встиг переконатися, у готелі благенькі. Втім, невідомий міг і через віконце влізти. Поінформованість доброзичливця вражала:

«…необачно вступив до горезвісного Ордену Зорі, ставши на шлях трагічної загибелі. Однак Вам, як близькому родичеві загиблого…»

Таємничий гість знав, що квестори загинули. Не поранені, викрадені, пропали безвісти – загинули. Якщо виключити версію, що листа підкинуто спільником нічних зловмисників, що залишається? Автор листа в курсі вмісту кулі-обсервера. Виходить, маг. «…з кулі знято копію; встановити особу копіювальника доступними мені методами неможливо». Хоча… Він міг отримати закриту інформацію й іншим, прозаїчнішим способом. Від інформованих осіб. Від вігіли або від високих посадових осіб, що проводять дозвілля у термах прокуратора Цимбала.

Невиразна тінь незнайомця постала в уяві. М'яким, котячим кроком пройшлася з кутка в куток, заклавши руки за спину.

Месроп Серкис, голова Тихого Трибуналу?

Тінь спробувала злитися з постаттю голого товстуна, що сидить на парапеті басейну. Вийшло погано, щоб не сказати – ніяк.

Вільгельм Цимбал?

Результат поєднання знову не задовольнив.

Його величність?

Тінь поспішила ретируватися, забившись у запічок свідомості.

Гувальд Мотлох? Рудольф Штернблад? Генрієтта?

Тінь мовчки ховалася в запічку.

Хто ти, доброзичливцю, що вмієш знімати копії з магічних куль і зчитувати залишкові еманації аури? Хазяїн готелю? Велелюбна куховарка? Стряпчий? Хтось із сусідів? З родичів, що приїхали? Містрис Марія Форзац? Ні, мати Кристофера приїхала пізніше… Вуличний крисюк Фелікс Шахрай?

Маско, відкрийся!

Ти поруч. За спиною.

Я відчуваю твій подих.

І раптом, добродії мої, як і годиться в баладах, зчинилася катавасія.

Слово «катавасія» малабрійською означає «сходження». Якщо завгодно, символічне сходження Заходу та Сходу, яким в інших випадках не зійтися ніяк. На вечірніх службах у храмах Вічного Мандрівця так називався приспів, що виконувався двома хорами одночасно. Трубадури на турнірах у свою чергу не нехтували катавасією, розгортаючи приспіви в багатоголосся. А оскільки в найкращій компанії один нездара, другий без голосу, третьому дракон на вухо наступив, четвертий п'яний, як чіп, п'ятий задумався про бабів…