– Е-е… прошу пробачення, добродії. Моя клята незграбність… У вас зависокі поріжки, добродії. Скажіть, чи це готель «Притулок… м-м… героїв»? Здається, героїв, якщо я нічого не плутаю. Розумієте, я забув глянути на вивіску…

Ясна річ. По приїзді почув про екстравагантний готель і вирішив ближче ознайомитися з визначною пам'яткою. Повернеться, вихвалятиметься перед сусідами.

– Ви цілковито праві, добродію! – розкланявся Трепчик, випромінюючи привітність.

– Дякую, голубчику! Ви хазяїн?

– Авжеж!

– Чи можу я найняти у вас номер?

– Звісно! Правда, на білій половині в нас ремонт… Поспішаю запевнити, пане: апартаменти чорної половини відрізняються самим лише кольором! Зручності всюди чудові… Ось, пан барон може підтвердити, він тут огляд проводив… тобто, оглядини…

Дідок відмахнувся, збивши чорнильницю з конторки.

– З моїм зором мені абсолютно байдуже: чорні, білі… О, моя перука!.. Мій капелюх… у вас надто їдке чорнило, голубчику!.. Ну нічого, пізніше вичищу…

Повернувши письмовий прилад назад на конторку, дорогою забризкавши край баронського плаща – «О… заради Вічного Мандрівця пробачте! У вас задовгий плащ, мій великодушний пане…», – гість заходився записуватися в книзі. Поруч метушився хазяїн, готовий пробачити випадковому клієнтові, першій ластівці Трепчикової весни, сотню перекинутих чорнильниць.

Конрад перейнявся до дідка легкою заздрістю: йому самому готельєр радів не так щиро. За квізиторською звичкою він зазирнув незграбному гостеві через плече: «Ага, ніякий не професор… Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен… Термін проживання – на розсуд…»

Овал Небес!

– Перепрошую, ваше сіятельство… Ви часом не родич квестора Джеймса Рівердейла?

– Е-е… великодушно прошу… А чому, власне, вас це цікавить, пане?

– Дозвольте відрекомендуватися, графе. Барон фон Шмуц, до ваших послуг.

Короткозорі очиці дідка моргнули.

– Ага, он воно, виходить, як… Це все змінює… Ви – батько квестора Германа, гадаю?

– Ні.

– Невже? Я був упевнений…

– Я не батько Германа. Я його дядько.

– Ох, бароне! Ну звісно ж… А я – дідусь Джеймса.

Він так і сказав – «дідусь».

Дворянство Рівердейли отримали давно, ще за Пепіна Садженого.

Сімейна легенда розповідає, що великий імператор, вщент розбитий ордою Елбихенойона в першій битві під Шпреккольде, втік у Бірнамський ліс, небезпечний для випадкових подорожніх і двічі небезпечний – для осіб королівського звання. Але сталося диво. Дерева Бірнаму, з давніх давен непримиренні до вінценосців, цього разу свій гнів спрямували проти жменьки охоронців імператора, перетворивши їх на ласі для себе добрива, – а він сам, поранений і знесилений поневіряннями, зрештою знайшов пристановище в хатині лісоруба. Там його й знайшли троє вільних стрільців-мародерів, які зажадали відібрати в занепалої величності одяг і коштовності, а самого Пепіна живим здати в руки лютого Елбихе для тріумфальних тортур. Лісоруб спочатку вагався між священним обов'язком гостинності та часткою від майна гостя, запропонованою йому мародерами, але підсумок ваганням батька підбив син – дев'ятирічний Марчин. Хлоп'я схопило батьківську сокиру, заступило зажуреного імператора, і голосно мовило:

– Тату, не бійся! Нас троє проти трьох, отже, доля ще не вирішена!

Шість років по тому, під тим самим Шпреккольде, сурмлячи перемогу, Марчин-зброєносець одержав від імператора дворянство та лицарські шпори.

А на додачу – графство Бреттен, що межує з доленосним Бірнамом.

Лихі язики й заздрісники майбутньої слави Рівердейлів шепотіли, що є інший варіант сімейної легенди. Без лісу, мародерів і сокири, зате з борделем у Треццо, імператором, лісорубом, сином лісоруба, флаконом видиханого афродизіаку й трьома невситимими повіями. Втім, безсилля Пепіна чи то від бойових ран, чи пак від чого іншого і ключова репліка юного героя залишалися незмінними.

Шепотіли лихі язики правильно. В тому сенсі, що за виразнішу розмову на подібні теми Рівердейли відрізували язики – вправно, швидко й безболісно, на заздрість хірургам-медикусам.

Різати, рубати й колоти залишалося головним заняттям родини протягом сторіч. Син Марчина, граф Роберт Швидкий, відзначився в славнозвісних Окружних Походах, наганяючи жах на мамлюків султана Ар'є-Лейба бен-Цимах. Вслід за ним за честь роду заступилися близнюки Сайрус і Сайлас, первістки Роберта. Каплиця Розбитих Надій, біля якої брати пліч-о-пліч протягом двадцяти років відповідно до даної обітниці проголошували першість дам їхніх сердець – сестер-двійнят з Деррісдайра, – навіки залишилася в пам'яті вцілілих лицарів королівства, сильно прорідивши ряди останніх. На жаль, сестри не дочекалися паладинів, благополучно вискочивши заміж за тих, чиїх імен історія не зберегла.

Леньйон Рівердейл був лейб-беллатором, інакше кажучи, дуельним заступником короля Шарлеманя Запального, здобувши владиці репутацію тирана й людини, украй педантичної в питаннях честі.

Клайд Рівердейл, зубожівши, відкрив приватну школу фехтування, привселюдно оголосивши інших маестро шарлатанами. Через якийсь час він вибачився перед колегами, які залишились живі. Ці вибачення в письмовій формі понад століття прикрашали собою тренувальну залу школи, разом з гаслом: «Шпагу – королю, пиху – нікому!» Подейкували, що це був ще більший глум, ніж первісна заява Клайда. Так чи інакше, інші Рівердейли, в чиїх руках залишалася школа в наступні роки, в ображанні колег словесними випадами помічені не були.

З випадами іншого роду – залежно від ситуації.

У скрипторіях для юних забіяк книги знаменитої родини йшли нарозхват: «Про привабливість ноги неодоспішеної», «Дуель на бастардах: переваги й недоліки», «Парадокси зброї» та «Гладіаторій». Особливо з ілюстраціями авторів.

І нарешті, у новітній час родина Рівердейлів мала пряме відношення до храму Шестирукого Крі.

На цьому, мабуть, варто зупинитися особливо. На відміну від горезвісного острова Гаджамад, колиски військових мистецтв із його великими майстрами, кожен із яких виглядав безневиннішим за дитину або, якщо завгодно, старця-паралітика, – храм Шестирукого пішов іншим шляхом. Крі, він же Крістобальд Скуна, маг і найвеличніший із досі існуючих накопичувачів гіпнот-конверрер, присвятив роки життя вивченню бойових навичок гомобестій. Песиголовці і ґнолі, русалки й кенклейми, гарпії й алконости, міноклейми й сатири, анубіси й озіріси, леоніди й стокіми, велетні з лебединими шиями – всі вони потрапляли в поле зору Шестирукого Крі.

Перевертнями Крістобальд не цікавився, віддаючи перевагу стабільним поєднанням.

Як гіпнот домовлявся з предметом свого інтересу, та ще й домагався дозволу поринути з пазуристою гарпією або, скажімо, гривастим Леонідом в унісон на задану тему – один Вічний Мандрівець знає. Достеменно відомо інше: увійшовши рука в руку в унісон, маг починав метаморфувати видиво, породжуючи конфлікт за конфліктом. Звісно, йшлося про конфлікти зовнішні – жоден гіпнот, будь він хоч харизмат-лідер Макової Ложі, не ризикнув би звернути агресію компаньйона на себе самого. Такі колінця загрожували спонтанним руйнуванням унісну й розкладанням особистості гіпнота на купу розумних, але вкрай сварливих «сусідів». Тому, ведучи підопічного дорогою баталій, Крістобальд Скуна лише заносив інстант-образ ґноля чи анубіса під час бою у великий меморандум – скрупульозно, з усім спектром методів, звичок і навичок, характерних для даної істоти.

Песиголовці, майстри гризні та неперевершені борці з їхніми блискавичними кидками в ноги й мертвою хваткою щелеп, що змикаються на горлі збитої жертви. Ґнолі й анубіси, близька рідня песиголовців, замість фронтальної атаки віддавали перевагу серії швидких укусів у місця розташування великих артерій – поки тривала вертка боротьба за захват, що передує «бісовому млину» або «зсуву».

Стрибучі сатири спритно знерухомлювали супротивника ударами твердих копит, брикаючись із винятковою влучністю: коліна, підйом стопи, внутрішній бік стегна, пах, живіт і ніколи – вище. У ближньому бою не було рівних їхнім родичам, п'яницям-силенам, прихильникам таємного принципу: «Хилюся на схід, падаю на захід!», і фавнам. Низько опущена голова з виставленими ріжками, низька больова чутливість, уміння затискати ворога в кут – після чого фавн невтомно молотив кулаками, що мало поступалися копитам за твердістю.