– Собака! Там собака! Великий! Величезний!

До кімнати ввалилася божевільна веселка. Скуйовджений, рудий, веснянкуватий, зовсім незнайомий баронові здоровань гарячково намагався замкнути двері на клямку. У червоній блузі, підперезаній блакитним поясом, у шароварах густо-болотяного кольору, він вражав уяву. Жбурнув на ліжко брудну торбу й тремтів з переляку. Очевидно, боявся, що «величезний собака» увірветься слідом. Двері відчинялися назовні, собака ніяк не міг увірватися сюди, але здорованеві було не до логічних умовиводів.

Засув танцював і вивертався з товстих пальців.

На мить перервавши спроби, здоровань обернувся до Конрада.

– Отакенний собацюра! – він емоційно розвів руки. Судячи з розмаху, собака вродився завбільшки з копицю сіна. Боягуз виглядав років на тридцять, але обличчя в ластовинні перекривив страх маленької дитини.

Конрад підійшов і допоміг нещасному розібратися з засувом.

Щасливо відсапуючись, здоровань рукавом витер із чола піт. І раптом з подивом уп'явся очима в барона, ніби вперше його побачив.

– Що ти робиш у моїй кімнаті, добродію?

Незважаючи на делікатність ситуації, барона почав розбирати істеричний сміх.

– Ви впевнені, що це ваша кімната?

– А чия ж іще?

Вирішивши не уточнювати, у чиїй саме кімнаті вони обидва перебувають, Конрад продовжив гру «запитанням на запитання»:

– Ви живете в цьому готелі, добродію?

– Атож!

– У яких апартаментах?

– У цих!

За правилами гри, той, хто відповів замість запитання твердженням, – програвав. Але рудий не вважав, що він програв.

– Цифра на дверях ваших апартаментів яка?

– Цифра? Н-не знаю… – здоровань миттєво втратив недавню впевненість. – А-а, цифра!

Він просяяв, лунко ляснув себе долонею по лобі. Наче комара прибив.

– Хазяїн сказав: номер одинадцятий на Чорній стороні. Це Чорна сторона?

– Чорна. Тільки номер не одинадцятий, а восьмий.

– Ох, блін катаний! Даруйте! Виходить, я до вас вломився… От лихо! Що ж тепер робити?

– Напевне, йти шукати свій номер, – знизав плечима барон.

– Справді! А собака?!

– Ви впевнені, що він на вас чекає? Гаразд, я піду першим.

Відсуваючи засув, Конрад почувався учасником дурнуватого фарсу. Лицар Ранкової Зорі визволяє жертву з лабетів Чорного Аспіда… Овал Небес! Передчуття справдилися. Втілений Аспід справді чекав у коридорі!

Біля стіни, заклавши руки за спину, стояв стряпчий Фернан Терц.

Із усіх можливих свідків негласного обшуку – найнебажаніший.

– Що тут відбувається? – риторично поспитався Терц.

– Це я у всьому винен! – радісно зарепетував рудий, випадаючи у коридор. Торбу здоровань встиг знову закинути на могутнє плече. – Собака! Тут був злий собака! А я вломився в чужий номер! А цей благодійник мене врятував! А собака втік…

Стряпчий ступив уперед, налаштовуючись на тривале спілкування, але зі сходів почулося:

– Негайно! Де тут барон фон Шмуц?! Я хочу бачити цю людину!

Якби Конрадові хто-небудь сказав ще вчора, що він зрадіє

появі буйного корнета Лефевра – нізащо б не повірив!

– Я вимагаю пояснень, добродію!

Сьогодні корнет був сам на себе не схожий. Палкий, ображений, чогось вимагає – все як завше. Але був нині в кінному пращнику Францові Лефеврі якийсь злам. Гриз невидимий черв'як. їв поїдом лютий тхір сумнівів. Обличчя змарніло, виправка зів'яла. І пристрасний вогонь у погляді паскудно чадів.

Навіть султан на ківері, вивищуючись над помпоном, скорботно кивав пучком китового вуса.

– Як ви мені набридли, добродію! – щиро зітхнув барон, відчуваючи, що мимоволі переймається співчуттям до хлопчиська, який переживає тяжкий період краху ілюзій. – Від другої дуелі я категорично відмовляюся, майте на увазі. Мене в спецарсеналі замкнуть на віки вічні… Слухайте, навіщо ви мене переслідуєте? Фехтувати немає з ким?!

– Ви!.. Ви… – корнет задихнувся. Кров ударила йому в обличчя й одразу відринула. Юнак був несамовитий. – Ходімо! Так, так, добродію! Ідіть за мною!

Схопивши барона за руку, він потяг здобич надвір. Конрад не пручався.

– Ось! Дивіться!

На ліхтарі, оповитому змією, біліло оголошення. Прямокутний аркуш паперу, приклеєний з ретельністю божевільного: ні кутик не стирчав, ані краєчок. Неживий, твердий почерк, рівні рядки, немов піхота на плацу – все це було добре знайоме баронові. Якщо ти записний дуелянт і служиш у Всевидющому Приказі, такі штуки вивчаєш напам'ять і впізнаєш з першого погляду.

– Читайте, добродію!

– Корнет полку кінних пращників, – зачитав барон нудним тоном, заздалегідь знаючи зміст листівки, – Франц Лефевр у результаті дуелі з бароном фон Шмуцем, обер-квізитором…

– Далі! Читайте далі! Це вже по всьому місту висить!

Подібні резюме – в рамках «Дуельного кодексу», стаття «Заохочення та покарання» – заснував найвищим указом Ромуальд Грізний, прадід Едварда II. Оскільки дуель на шаблях-торохтілках не призводила до тілесних ушкоджень, помітних для населення, а відповідно радісних для переможця й ганебних для переможеного, синкліту магів-консультантів було поставлено завдання розробити належний ерзац-замінник. Конкурс виграв волхв-піклувальник Джошуа Могорич, зачарувавши стилос і восковий таблетон особливим чином. Під час дуелі всі відомості про результати горіли під стилосом темним полум'ям і невідчутно переносилися в канцелярію Приказу, де розмножувалися методом «librorum impressio». Підгодовані генії-табеларіуси розносили листівки по Реттії та розклеювали на стовпах у достатній кількості.

Таким чином, кожен, хто бажав битися з квізитором, ризикував не шкурою, а репутацією.

– …був зганьблений сім разів проти однієї непрямої ганьби…

– Ви знущаєтеся? Далі!

– Теофіль Стомачек, він же Гвоздило… зганьблений шістнадцять разів…

– Далі, добродію! Звольте не зупинятися!

– Сика Пайдар, він же Яцек Малява… дюжина прямих ганьб і три непрямих… Ледащо Фелікс Шахрай… зганьблений вісім разів…

Волосся на голові Конрада стало сторч. Він зовсім забув, що дані про розправу над підлими грабіжниками потраплять у канцелярію тим самим позачуттєвим шляхом, що й відомості про дуель з Лефевром. Де будуть зафіксовані, розмножені й відправлені в народ. Метод «librorum impressio» інтелектом не наділений: у текст не вдумується, а геніям-табеларіусам оголошення читати ніколи. Рознесли, розклеїли, і баста.

А Кримхільда з Брюнхільдою?! От же ж стерво!

Хоч би нагадали, торохтілки…

– Ось! – знаки оклику в мові корнета похнюпилися, зігнулися від горя і стали схожі на знаки питання. – Ось, добродію… не очікував від вас, їй-право, не очікував… А ще чесна людина, перший ранг заслужили…

– Пробачте, Лефевр! Заради Вічного Мандрівця, пробачте! Це в провулку… Вони знущалися з безпомічного старого… Я не міг пройти повз них…

– Я вам вірю, добродію. А проте…

Корнет виразно схлипнув.

– Руки не подають… Кепкують! Кажуть, нібито я вас налякався. Зі страху й привів на дуель компаньйонів… Бандитів… щоб вас, добродію, цілою зграєю вбивати! А мої секунданти лаються… Погрожують шию мені… намилити!

– За що?!

– У полку тепер думають, що це – вони…

– Хто – вони?!

– Ці ваші… Гвоздило, Малява… під псевдонімами, значить, з'явилися… У бійку полізли… Честь офіцера ганьблять… Прапорщика Роцека «малявою» задражнили! Полковник Фраух призначив службове розслідування… Допоможіть, добродію.'Честю заклинаю, допоможіть… Бо ж пропаду…

Барон копняком відчинив двері «Притулку Героїв»:

– Хазяїне! Аркуш паперу, перо, чорнило! Миттю!

Полковник Ріхард Фраух був добрим знайомим Конрада. Вони часом сперечалися про перуки: барон віддавав перевагу малій, з буклями та косицею, а полковник любив старомодні й громіздкі «лябінети». Ці розбіжності тільки покращували взаємини. Особистого листа цілком вистачить, аби залагодити справу безвинно постраждалого корнета.

Хоча, як каже прокуратор Цимбал, покарань без провини не буває.