Виходив гарний орнамент у стилі «делірій».

Зате лейб-малефактора, старого Серафима Нексуса, не було в лазні під час подій семирічної давнини. Кавалер ордена «Шкідник Божою Милістю» з трояндами та бантами, Серафим дрімав у кріслі, сопучи і прицмокуючи. Напевне, ніч видалася бурхлива, і години без сну далися старому взнаки. Так би подумав кожен, хто не був на корткій нозі з паном лейб-малефактором, а хто був з ним на короткій нозі, той нічого не думав і давно кульгав.

– Доброго здоров'я, бароне! – сидячи на бортику, помахав рукою голий товстун, наймиліший і найпривітніший волхв Месроп Серкіс, голова Тихого Трибуналу, у минулому – некромант, почесний доктор столовертіння.

Лише однієї людини із присутніх барон не знав. Нічим зовні не примітного чоловіка, повністю загорнутого на східний манір у простирадло з червоною облямівкою. Впізнавати його без відповідного розпорядження було б поганим тоном.

Нічим не примітний чоловік із розумінням посміхнувся.

І ледь повернув голову до прокуратора.

– Конні, дозволь відрекомендувати тобі декого з моїх гостей! Його величність, нині й навіки славний Едвард II інкогніто!

Барон вирішив обмежитися вставанням і поклоном – церемонним, але не над міру. Раз інкогніто, значить, інкогніто. Хто він такий, щоб суперечити бажанням короля?

Знатність роду фон Шмуців, що боролися під стародавніми прапорами Гйорта Засновника, чин і ранг Конрада, а також близьке знайомство із прокуратором Цимбалом цілком виправдовували запрошення в таке високоповажне товариство. Навіть якщо взяти до уваги оманливу легковажність ситуації. Вчителі фехтування відзначають, що найважче битися без штанів, а голому – взагалі майже подвиг. Тут, у термах, всі були без штанів, голі та розслаблені, привітні та усміхнені. Але терпкий аромат бою витав у повітрі.

Дивно, але трагедія в «Притулку героїв» викликала реакцію, порівнянну зі спробою державного перевороту.

– Не будемо ходити манівцями, бароне! – король чудово зрозумів думки обер-квізитора і ще раз посміхнувся, підбадьорюючи нового гостя. – Ніч і без того стомила нас… Скажіть, у вас є версія зникнення квесторів?

– Загибелі, ваша величносте, – делікатно, але твердо виправив Конрад. – Думаю, що голова Тихого…

– Конні!

У голосі прокуратора Цимбала кривея м'який докір. Мовляв, тон був запропонований і прийнятий. Міняти його тепер на казенний у самовільному порядку – зайве.

– Даруйте, ваша величносте. Я мав на увазі, що шановний Месроп, скоріш за все, встиг повідомити вам про записи, виявлені в кулі-обсервері. І про зчитування залишкових еманацій аури, героїчно початому вігілою Кукіль у моїй присутності.

Товстун Месроп кумедно підвів плечі.

– О, бароне, ви просто ріжете мене без ножа… Зізнаюся, я не вивчив рапорту пані Кукіль належною мірою – мене відволікли інші справи. Генрієтта ризикнула без підготовки зчитувати еманації?!

– Ризикнула.

– Це заслуговує нагороди. І що?

– У возах, що від'їхали від «Притулку героїв» після сутички, лежали мерці. Так сказала вігіла, а в мене немає підстав їй не довіряти.

– Виходить, квестори загинули… – тихо, самими губами, шепнув бойовий маг Просперо. – Ми розглядали й цей варіант. Але, відверто кажучи, я сподівався…

Король жестом перервав мага.

– Версія, бароне! У вас вона є?

– У мене вона була, ваша величносте. Відразу після перегляду даних обсервера в палатах Тихого Трибуналу.

– Яка саме?

Це було в характері Едварда II: брати бика за роги. Придворні лизоблюди за голову хапалися: як можна належною мірою улестити його величність, якщо невгамовна величність вимагає відразу перейти до справи? А справи, окрім вихвалянь, може, і немає зовсім…

– Порушення орденського Заповіту й «Пакту про нейтралітет». Надмірна активність Чорного Аспіда. Вихід безглуздої гри для натхненної молоді за межі відведеної для ігор території.

– Що я вам казав, добродії! – Едвард засяяв, хоч це погано поєднувалося зі звісткою про загибель шістьох людей. Такі зміни настрою також були властиві його величності: виграш партії

в «декольте» міг відволікти владику від заколоту гарнізону в Андоррені. – Єдина версія, що претендує на правдоподібність! Дякую вам, бароне!

– Немає за що, ваша величносте. Абсолютно нема за що.

– Що ви маєте на увазі?

– Конні сказав, – прокуратор Цимбал запалив сандалову паличку і з насолодою вдихнув ароматний дим, – що в нього була версія. Виходить, віднедавна з'явилася інша. Або виникли обставини, що не вписуються в першу версію. Я вірно тебе зрозумів, Конні?

– Так.

– Що за обставини?

– Заселення в готель «обитель героїв» двох нових постояльців.

– Перший – це ти, Конні, – з розумінням примружився Цимбал. – Дуже, дуже розумне рішення. І оригінальне. Нам і справді небажано закривати готель, привертаючи зайву увагу. А так наш співробітник у приватному порядку…

– Ти помиляєшся, Віль. Я говорив не про себе.

– Про кого ж?

– У готель заселилися Ернест Рівердейл і Аглая Вертенна. Дід квестора Джеймса Рівердейла і бабуся квестора Лайзи Вертенни. У поєднанні з поселенням такого собі Конрада фон Шмуца, дядька квестора Германа…

Ніхто не встиг помітити, як капітан Штернблад вивернувся з-під пальців масажиста і спершу сів, а потім устав і ступив до столика барона. Сам масажист секунду-другу розминав порожнечу, після чого очманіло витріщився на тапчан, де тепер ніхто не лежав.

Крихітні, майже дитячі стопи капітана були в мильній піні, що нітрохи не заважало Штернбладу рухатися по слизьких кахлях підлоги.

– Ти мене дивуєш, Занудо, – старий приятель по службі в полку кавалергардів, шибайголів і викрадачів дівочої честі, капітан міг дозволити собі такий зворот і поза прокураторськими термами. – Довідавшись про лихо, що спіткало молодь, старші родичі цілком природно поспішають до столиці…

– Звичайно, Рудольфе. Просто дивно поспішають. Довідавшись про лихо, що спіткало онука, – до речі, скажи мені: яким чином довідавшись? – Ернест Рівердейл менше ніж за добу встигає дістатися до Реттії від кордону Бірнамського лісу. Ясна річ, дрібниця. Рукою подати. Тиждень скакати на змінних конях – а тут за вісімнадцять годин. Я вже не кажу про бабу, котра «цілком природно» ледве ходить…

– Цікаво, – очиці Штернблада зблиснули. – Виходить, вони довідалися заздалегідь? їх хтось попередив?

– Твоя правда. Граф ле Бреттен згадував про якийсь лист. Старий упевнений, що я одержав такий самий.

– Ви не одержували листа, бароне? – втрутився голова Месроп.

– Ні. Але припускаю, що таємничий відправник послав відповідне послання на адресу батька Германа, мого брата Хальдріґа.

– І ми можемо незабаром чекати прибуття вашого брата до столиці?

– Навряд чи. Скоріш за все, одержавши листа, в якому йшлося про Германа, мій брат спустив його в нужник. Даруйте мені вульгарність, панове. Стосунки батька з сином не завжди безхмарні.

Відповідаючи, Конрад виразно уявив брата. Лаючись і проклинаючи геть усе, за хвилину до цього порізавшись при голінні мисливським ножем, Хальдріґ бгав у кулачищі роздрукований конверт. Нужник у картині не фігурував, але, поза сумнівами, перебував десь поблизу, жадаючи здобичі. Синові, про якого йшлося в посланні від невідомого доброзичливця, пропонувалося провалитися в пекло, і не змушувати шляхетного батька розбирати карлючки, від яких у справжнього дворянина голова йде обертом, а в руках з'являється непристойне тремтіння. Такі сини – ганьба батьків, вони можуть зв'язуватися з лихварями, з Орденом Зорі, з некромантами Чуриха, з Нижньою Мамою – родина й пальцем не поворухне…

Барон був упевнений: якби він звернувся до Просперо Кольрауна чи до Месропа Серкіса з проханням показати цю сцену, як вона відбулася в реальності з допомогою магії, – картина не змінилася б ні на йоту.

Ну чому лист не прийшов на адресу обер-квізитора?

Чому доля така байдужа до Германа?!

– Листа, листа… – король щільніше загорнувся в простирадло і з істинно монаршою величчю пройшовся від басейну до тапчана. – Ви, бароне, звичайно ж, не знаєте, хто відправник? Який зміст цих злощасних листів?