Карету барон перед початком дуелі відпустив, про що тепер добряче жалкував. На околиці не те що агітатора – звичайного візника не піймати. А до «Притулку героїв» з півгодини тупати доведеться.

Смерком.

По вибоїнах.

День видався важким. Обер-квізитор втомився, як гонча, що загнала дюжину лисиць. З тією лише різницею, що він ще нікого не загнав. Ну хіба що сім разів знеславив зухвалого корнета проти одного-єдиного непрямого сорому в гомілку. Вивернулося-таки, щеня. Та нехай. Ідеали недосяжні, не варто даремно терзати печінку.

Хотілося дістатися до готелю, впасти в ліжко і провалитися в сон.

– Ану геть, голото! Краще покажіть мені дорогу до готелю, і я готовий буду вам заплатити…

Знайомий голос. Деренчливий високий тенорок. Здається, зараз візьме й почне викладати «Повість про дім Рівердейлів» знову, з самого початку.

Відповіддю графові ле Бреттен послужив молодецький регіт у три горлянки.

– Провідники в столиці недешеві, дідуню. Грошенят вистачить? Ану покажи!

– Що ви собі дозволяєте, добродію!

Різко додавши ходу, Конрад з'явився з-за рогу якраз вчасно, немов Добрий Геній у фіналі трагедії Томаса Біннорі «Зоря». Саме в цей момент один представник «голоти» схопив обуреного графа за петельки, а другий відважив старому ляпаса. Легкого – з поваги до похилих літ, для остраху. Сцена відбувалася під масляним ліхтарем – усе як на долоні. Двох розбійників барон бачив уперше. Третій, дрібний крисюк з розпухлим, як вареник, вухом, був знайомий.

Жертва стряпчого Терца, він ліз із ножем до пояса Ернеста Рівердейла, наміряючись зрізати гаманець.

«Даремно я звелів відпустити мерзотника…», – заднім числом дорікнув собі Конрад.

– Всевидющий Приказ! Всім стояти! Імена, прізвища, стан?

Якщо втомився і марудитися із затриманням не хочеться, кричи саме так. У розбійників відразу прокидається почуття протиріччя: їм – «стояти!», вони – навтьоки. Мовчки й моторно. Але спритна трійця чи то розгубилася, а чи дурне молодецтво в голову вдарило. Старого графа вони, щоправда, відпустили, і тепер мружилися, вдивляючись у темряву.

– Здоровенькі були! – вищирився майстер ляпасів, коли обер-квізитор виник у колі жовтого світла. – Та маленькі виросли! Герой-недомірок? Витязь у віслючій шкурі?!

– Агов, полурослику! – підтримав приятеля знавець чужих петельок. – Печи звідси!

А крисюк вищирився й захихотів.

Дуже добре, що трійця не втекла. Просто дуже добре.

Чудово.

Дві шаблі з вереском полишили піхви, а піхви полетіли в голови хамів. Скипівши від гніву, барон зовсім забув, що під пахвою в нього – не бойова зброя, а дуельні торохтілки, що вже змирилися із втратою вечірки в арсеналі. Втім, з першим ударом обидві шаблі зрозуміли, що вечірка – так чи інакше, там або тут, – вдалася.

– Теофіль Стомачек, він же Гвоздило, він же Куцопердий! – радісно зарепетувала Брюнхільда. – Ляпсус! Зганьблено один раз, у ділянку ключиці! Пиши, Овідію!

– Сика Пайдар, він же Фрегат, він же Яцек Малява! – підтримала товаришку Кримхільда. – Дві ганьби, щока та лівий бік! Овідію, чого спиш?!

У планшеті, кинутому під ліхтар, старанно зашурхотів стилос. Відблиски темного полум'я пробилися назовні, огорнувши планшет. Грабіжник на прізвисько Гвоздило з жаху позадкував, хапаючись за груди й очікуючи, що руки його зараз відчують кров. Однак крові не було, що викликало в грабіжника моторошні підозри.

– Чаклу-у-у-ун!!! – відчайдушно завив він, діставши Кримхільдою по шиї.

– Драпаємо! – охоче відгукнувся напарник, зганьблений додатково, навідліг по тім'ячку.

Крисюк з розпухлим вухом упустив графський гаманець.

– Теофіль Стомачек, він же Міхаль Ловчик, втікач-нелегал з Бадандена! Будинок номер вісім по вулиці Другого Помилування, співмешканка – Брихта Ялова, злодійка на довірі… зганьблений двічі… тричі!.. Чотири рази!.. Записуй!

– Юне ледащо Фелікс Шахрай на прізвисько Гнилий В'юн зганьблений один раз!.. Двічі! Овідію, ворушися!

– Дядьку, не треба-а-а!!!

– Зганьблений! Зганьблений!

– Ганьба в сідницю! Двічі!

Клинки блискавками металися в тьмяному світлі ліхтаря, вражаючи невтомно. Старенький граф несподівано спритно відскочив до стіни, намагаючись не заважати. Доволі розумно з його боку, бо обер-квізитор розійшовся не на жарт. Видовище репетуючих і до смерті переляканих грабіжників дало йому більше задоволення, ніж вигляд порубаних на кавалки тіл. Кроків сорок барон гнав волаючу трійцю провулком, натхненно виконуючи «метеликове віяло Сет-Раббі» і смугуючи втікачів по філейних частинах. Врешті горе-бандити відірвалися від переслідувача і зникли в темряві.

Трохи захеканий Конрад повернув назад.

– Уклінно дякую вам, бароне! Ваші відвага та доблесть…

– Годі вам, графе! Будь-яка чесна людина на моєму місці…

– Чесна і мужня, бароне! Мужня! А це в наші часи не надто поширене поєднання, на жаль.

– Ви мені лестите… – Конрад, як і більшість його сучасників, був доволі чутливий до фіміаму лестощів, проте, постарався перевести розмову на іншу тему. – До речі, графе… Що привело вас у ці нетрі проти ночі?

– Ви не повірите, друже мій! Я заблукав! Вийшов прогулятися перед сном – і не зміг знайти дорогу назад. У вас у столиці надто заплутане планування. Особливо на околицях. І надто зухвалі розбійники. У моєму графстві всяка потолоч не ризикує нападати на людей шляхетного стану.

У останніх словах Рівердейла обер-квізитор вчув натяк на погану роботу Всевидющого Приказу. І знову поквапився змінити тему:

– Я проведу вас до готелю, графе. Нам по дорозі.

– Кличте мене просто, без церемоній – Ернест. Я перед вами в боргу. І не сперечайтеся, будь ласка! О, вибачте, я наступив на ваш планшет…

– Гаразд, не сперечаюсь, – жартівливо підняв руки барон. – Але тоді й ви називайте мене Конрадом.

– Ходімо, друже мій Конраде. Без вас я б, напевне, до ранку шукав дорогу. До речі, як ваша дуель? Сподіваюся, все пройшло добре?

Конрад дозволив собі посміхнутися:

– Цілком. Не гірше, ніж у провулку.

– Від душі поздоровляю! «Віяло Сет-Раббі» у вашому виконанні було чудове! Зважте: це не комплімент, а оцінка знавця. Хоча з лівої… Вам корисно трохи розслабити плече. А кисть при відтяжці, навпаки, закріплювати жорсткіше. Це дозволить скоротити амплітуду без втрати сили. А щодо решти – чудово! Хоч у підручник поміщай.

Слухаючи міркування графа, барон час від часу ствердно кивав, визнаючи зауваження Рівердейла справедливими. Дивно, щоправда, вислуховувати подібні сентенції від ексцентричного старого, врятованого з лабет грабіжників. Але це зайвий раз підтверджувало правильність висновків. Граф ле Бреттен – видатний теоретик ратної справи.

Що стосується практики, то не всім же бути універсалами.

– …це називається готель?! Це називається столиця?! Мені, жінці похилого віку, жити у вугільному ящику?! Та там же чорно, як у дракона в задниці! І за цей склеп – півбінара в день?! Що? їжа? Я ще подивлюся, що у вас за їжа! Ще понюхаю! Скуштую на смак! Либонь, помиї такі, що й свині гидуватимуть!

Біля конторки, за якою ховався зіщулений Трепчик-молодший, лементувала стара карга. Найбільше карга скидалася на пірата в спідниці. Вірніше, у багатьох спідницях, що гамузом стирчали одна з-під одної. Голова пов'язана криваво-червоною хусткою, але не по-жіночому, а з вузлом на потилиці та двома хвостами, що спадали на широченні плечі; сиві пасма повибивалися назовні. Обличчя черепахи, усе в зморшках, ніс гачком. Ліве око закрите пов'язкою, праве, глибоко посаджене, хижо зблискує. Рукави плетеної кофти закочені по лікоть; пальці на жилавих руках ворушаться врізнобій.

І голос хрипкий, як у голодної ворони.

– Не турбуйтеся, пані! Зараз запалимо свічки! За рахунок закладу! І годують у нас пречудово, не сумнівайтеся! От їх сіятельство з їх світлістю – добрий вечір, панове! – підтвердять. Я вас особисто проведу, щоб не спіткнулися, борони Вічний Мандрівцю! Ось, я вже й канделябр узяв… Чого ж ви проти ночі приїхали, пані? Ви б зраночку, завидна…