«А раптом я викличу демона, з яким не зможу впоратися? – навернулася підленька думка. – Я? Не впораюся? Сором тобі, мисливцю!»
– Тохт’ада тартип хурадир, – заклинання поволі починало проникати крізь оболонки світу. – Ат соонда айлан хал’ган! Чибетей тус кілґен…
Тріщина розітнула повітря над пентаграмою. Хитнулося, звиваючись, мов червоточина, полум’я смолоскипів. Зеленавий димок став схожий на рідке скло. Товчений нефрит струмком потягся вгору, до стелі. Невиразно заговорив череп, клацаючи щелепами. Дзенькіт бубонців став гучніший – тепер він голкою вгвинчувався в мозок.
Розширившись, тріщина перетворилася на вузький портал.
У глибині, серцем у рані, пульсувала геєна.
А посеред пастки стояв…
О, так, юний Фортунат Цвях викликав демона, з котрим нізащо не зумів би впоратися.
– Я так і думав, – тужно прорік викликаний, копнувши ногою найближчий німбус-смолоскип. – Сіль, бубонці, самохід… Захист за Нексусом – відмінно. Виклик за Мерлем – задовільно. Поведінка – огидна, але передбачувана. Де тут у нас лозини? На честь дня народження одного нахабного недолітка, по філейних частинах…
Риторичне запитання.
Зрозуміло, Гарпагон Понурий добре знав, де в його домі стоїть діжка з ропою та лозини, вимочені саме для таких випадків.
* * *
– Звідки ж я знав, – розвів руками венатор, коли слухачі відреготалися, – що Гарпагон усі виклики з дому замкнув на собі? Бар’єр «Сім лих», із «тріскачкою». Кого хочеш клич, хоч самого Вічного Мандрівця – один біс… Ні, теперто я його розумію. А тоді… Він мені сідниці так розмалював – куди тому художникові Пельцлеру! Тиждень спав на животі!
Скарбівничий подався вперед:
– А страх? Страх у чому? Ви мали на увазі: злякалися появи наставника?
Крива посмішка послужила йому відповіддю.
– Ні, пане. Під страхом я мав на увазі зовсім інше. Адже портал був справжній. І геєна – справжня. Гарпагон демона гнав, спустився на другий ярус Крижаного Пекла, тут йому й дзвіночок… От, виходить, я й побачив навіч: яке воно, пекло. У щілинку підглянув. Кричав потім ночами. Слізьми вмивався. Заїкатися почав. Гарпагон відшептав, спасибі йому, розумникові…
Відставивши миску, мисливець на демонів дивився на скарбівничого та доцента, проте, здавалося, бачив пекло. Не те пекло, в якому встиг не один раз побувати, і не жертвою, а ловцем. Ні, у Фортунатових очах танцював вихор пекла, що він побачив його крізь щілинку тоді, тринадцятилітнім шмаркачем.
Не те, до чого звик, а те, чого не сподівався.
– Мені цей сон і досі сниться. Я через нього вчитися почав – від зубів одскакувало! Вигляд викохав, щоб у плоті туди спускатися. Учепився в страх: задушу! І от, повірите – донині…
Піднебесся зробилося чорним-чорним. Зірки спустилися нижче – дослухалися. Галасували гвардійці, обговорюючи свої любовні та військові пригоди. Фиркали коні. Ріка вирувала на перекатах: аж сюди чутно.
– Усе начебто добре. Не боюся. Але як побачу знову проклятий сон… І нумо знову собі доводити: не боюся! Ні крапельки не боюся! Куди тільки не ліз: на Поле Голок, у Клоаку, у Плакучі Нори… Доведу, заспокоюся, подрімаю собі нишком на лаврах. Аж тут знову сниться… Смішно, еге ж?
– У мене теж сон, – замість відповіді повідомив Матіас Кручек. Масивне, невиразне обличчя теоретика скидалося на маску. – Сниться, начебто Агнеса померла.
Венатор зітхнув.
– Не треба, Матті. Агнеса померла давним-давно. І це не сон.
Приватдемонолог, золота голова, посміхнувся так само криво, як заледве перед ним – мисливець на демонів.
– Не треба, Фарте. Я не божевільний. Просто сниться… Я потім підхоплююся, геть спітнілий, і радію. Це ж сон, усього лише сон, дурниця, пусте!.. От я прокинувся, і все буде добре… А потім згадую. Так, сон. І всетаки… У кожного свій страх, панове.
Від іншого багаття до них поспішав капрал із теплими плащами.
CAPUT III
у якому герої прибувають до славного міста Брокенгарца, знайомляться з «еталонним» життям курфюршества, Август Пумпернікель захоплюється, Матіас Кручек спростовує постулат, і всі беруться за виконання своїх обов’язків
– Ідилія, – резюмував Кручек.
Він дивився з вершини пагорба на місто, що розкинулося внизу. Мета поїздки тішила зір. Місто було не таке вже й мале, хоча здавалося іграшковим, мало не льодяниковим. Стіни жовтого каменю виструнчилися вгору, зубчасті башточки з бійницями та червоними ковпаками були схожі на капелюшки підосичників. Спиці вузьких вуличок радіально розходилися від центральної площі-маточини з будівлею ратуші на ній. Строката мозаїка дахів, труби, вітродуви у вигляді рибок чи носатих диваків, зграї голубів…
Скарбівничий повчально підняв палець.
– Гармонія – в доцільності й порядку.
– Угу, – кивнув приват-демонолог. – Особливо здалеку. А зблизька, мабуть, виявиться, як скрізь. Від стічних канав сморід, прислужники ледачі, в готелі кишма клопів. А вечорами – п’яні бійки та шляхетні дуелі, які мало чим відрізняються…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
