– Нещастя, татуню! Обоє Лукаші повмирали від холери… щойно вивезли їх холерники. Мабуть, три дні лежали мертві в хаті, і ніхто не знав, – говорив Андрій крізь сльози.

Старий Луць став, як громом прибитий. Він не міг промовити й слова, руки в нього тряслися, губи дрижали мов у лихоманці.

– Боже мій, боже! За що мене так караєш на старі літа? Мої дітоньки бідні! Донечко моя люба! Не замкнеш ти мені повік, а мені не довелось навіть побачити тебе та поблагословити в далеку дорогу! – І заплакав старий гіркими сльозами. – Га, воля божа! Хто знає, чиє завтра…

Наблизився до маленької Олюньки й цілував личенько, вічки та малесеньке чоло.

– А я тобі ще раз кажу, що чужого бахура й на очі не хочу бачити! – клепала своє Андріїха.

– Мовчи, жінко без серця! – Гримнув старий. – Вва-а-жа-а-ай! – І погрозив рукою. – Якби в тобі була хоч краплинка людяності, тобі б язик став дубом, поки б ти таке слово вимовила. Проси бога, щоби тобі простив ті дурні слова… Що Лукашам нині, то нам завтра може статися, – а де твої діти подінуться? Що з ними буде? Як би тобі в могилі лежалося, коли б хто твоїми дітьми так накидався?

Андріїха замовкла. Хоч вона чоловіка мала ні за що й робила з ним що сама хотіла, то таки старого Луця боялася як вогню і хоч мала такий гострий язик, що ніяка шляхтянка в цілім Закутті не могла її переговорити, якось не сміла перед старим Лукашем огризатися. Чи це через його старий вік, чи через повагу, яку старий Луць мав у селі, не знати, досить що торохтіння Ганни один Луць умів угамувати кількома словами. І тепер вона замовкла, але таки не могла вгамувати злості, тож, ідучи до хати, копнула пса, що лежав під порогом, і тріснула дверми так, що аж хата затряслася й вікна задзвеніли. Луць усе ще стояв над онукою і втирав сльози.

– Годі, тату, – каже син, – треба щось з дитиною зробити, – і пішов до хати, а старий стояв усе як прикований.

Андрій знав, що треба розлючену жінку придобрити, бо ж годі, щоб старий міг усе бути з дитиною і за жінкою наглядати.

– Слухай, Ганю, яка-бо ти нерозважна! – промовив Андрій до жінки, переступивши поріг. – Префект хотів віддати дитину, а разом з нею хату, двадцять моргів грунту і все добро Лукашів Ябчакові… це шкода ж, щоб те все пішло в чужі руки.

Ганна була дуже ласа на такі дурнички, тож і тепер від цих слів чоловіка зараз подобріла. Однак, аби не перейти так відразу з лиха в добро, звернула цілу струю своїх медоточивих слів на Ябчака:

– О, мудьо якийсь! Йому хочеться шляхетського грунту та шляхетську дитину на виховання брати!.. А ми ж від чого? Або ми чужі?.. Ходи ж до мене, бідна сирітко, моя Олюнечко! Останнім кусником хліба буду ділитися з тобою – не дам тобі пропасти…

І взяла дитину з рук мужа, поклала на запічку, а сама взяла нецьки, налила теплої води, що грілась у великім горшку, і положила дитину в теплу воду, держачи одну руку під голівкою, щоб дитина не залилася, а другою обливала її марненьке дрібне тіло.

Андрій, хоч знав добре, яка душа в його жінки, не казав нічого, щоб її не дражнити. Постояв мовчки і вийшов відтак надвір.

– А що? – спитав старий. – Не замучить дитини?

– Не бійтеся, тату, вже все добре. Тепер купає її.

Але ні слова не сказав, чим він піддобрив її.

Старий махнув рукою.

– Ей! Чорта свяченою водою відженеш, але добрим не зробиш….

– Я тату, тепер іду туди… Префект має зараз хату печатати. Там худібка осталася, треба порядок зробити, – і пішов до хати Лукашів.

Ганна тим часом викупала дитину, завинула в сухі шмати, а воду вилляла надвір, нецьки поставила сторчма під хату. Дитина, зогрівшись під подушкою, якою її Ганна прикрила, заснула тихенько.

Коли Андрій прийшов під хату Лукаша, застав там уже комісію, складену з префекта й усього уряду громадського. Всі увійшли до хати і стали оглядати те, що осталось по Лукашах.

Префект не дозволив забирати того, що ще лишилося на постелі й коло постелі.

– Гм… буде з вас того, що в скрині і в комірці, а це все треба спалити… Так нам наказали з бецирку[4].

Скриня була замкнена, а ключ висів на цвяху під образами. Андрій просив кількох сусідів, щоб йому помогли винести скриню. Та префект спинив:

– Гм…за позволєнєм. Мусимо оглянути, що є в скрині, бо то сирітське добро, й треба його буде колись віддати. Ви, панє Стефанє, списуйте кожний кусник… Як з'їде обсигнація[5], буде все готове.

Поки писар з іншими списав, що було в скрині, префект пішов до комори. Виявилося, що Лукаші були таки добрими господарями. В коморі, крім зимової одежі, було всяке добро: мука, каша, квасоля, горох, біб; було масло і сир, сметана і солонина – все-все, що потрібно. Префект казав усе списати і повиносити.

Відтак пішли до стайні й стодоли, що під одним дахом прилягали одним боком до городу з садком.

Усі знали, то в Лукашів була пара коней, пара волів, дві корови і чотири штуки молодняка. А де ж те все поділося? Стайня заперта, але по всій худобі ані сліду. Всі сплеснули руками. На ж тобі! От якийсь безбожник забрав усе дочиста… хоч би одно телятко лишилося!

Андрій лютував найбільше. Він щойно думав про те, як стане господарем на ціле Закуття, а тут якась чортова мати наслала злодіїв…

– Треба дати знати до шандарів! – озвався хтось з гурту.

– Що тут шандарі тепер порадять? Злодій газдував тут, здається, десь перед трьома днями, а знаєте, що коби лише за канал – пропаде все, як сіль на воді… Що тепер шандар знайде?

За каналом починався густий вербовий ліс і займав дві квадратні милі простору аж до Вибулова. Там водилися вовки та ховалися злодіії-конокради; в такій гущавині годі було їх виловити.

Стало на тім, що жандарма повідомиться аж тоді, коли він прийде до села.

Хліб, що Лукаш успів іще позвозити, стояв у садку в стіжках. Комісія перечислила копи, оцінила, скільки варті, посписувала вози, плуги і борони, записала жорна, ступу і січкарню.

Андрій побіг городами до своєї хати, запріг свої коні до воза й вернув сюди. Ганна думала, що Андрій привезе усе добро кіньми і возом небіжчика Лукаша… Їй зараз щось те не подобалося, бо Андрій, не сказавши їй нічого, запріг коні й поїхав.

Коли заїхав перед хату Лукаша, префект показав йому все добро, складене на подвір'ї, і сказав поважно:

– Гм… Оце все віддаю вам, пане Єнджею, в посяданє, як опікунові малолітньої. Маєте дитину годувати, а майна її доглядати, як свого власного, бо за все відповідаєте. А тепер підпишіть!

Андрій вклонився префектові, зробив пером на папері знак хреста і почав при допомозі сусідів накладати на віз здобуток Лукашів. Петро Ясів заїхав зі своїм возом і поміг Андрієві забрати, що на його віз не влазилося. Тепер Андрій кланявся на всі боки, дякував сусідам за ласкавий труд і запросив усіх до корчми.

Коли вози заїхали на обійстя, Ганна не втерпіла і спитала:

– А де ж коні?

– Злодії покрали.

– А корови?

– Так само.

– А воли?

– Все дочиста!

– Матко найсьвєнтша! Та він бога не боявся кривдити сирітку! – закричала Андріїха й побігла до хати, щоби, либонь, звістити про цю страшну кривду властительку, котра ще спала на постелі свого вуйка.

Корчма на Ячменівці стояла окремо в західній стороні села. До неї заходила лише шляхта, а хлопи, навіть проїжджі, та мандрівні торговці-міняльники минали її як лихого, щоб не здибати якого нетверезого шляхтича, – а то була б халепа!

Та хоч та корчма звалася шляхетською, не різнилася нічим від інших галицьких корчем. Така сама обідрана, замазана, шибки повибивані і позаліплювані папером, довкола неї калюжі та вонюче болото. І всередині не була інша. Перша кімната без помосту, з витоптаною ямою на середині і брудними лавками довкола. В однім кутку шинквас, цебто перегородка з дерев'яною решіткою, за котрою стояли різної міри пляшки з грубого білого скла та бляшані, від старості й неохайства почорнілі мірки. Стояв тут і стілець, на котрім, мов на престолі, засідали старий бородатий Янкель або його жінка, розпатлана Рифка. Навпроти шинквасу – довгий дубовий стіл і кілька крісел теслярської роботи. Друга кімната, так званий ванькир, хіба тим була ліпша, що тут було повно всякої всячини, що нікуди й обернутися. Стояв тут стіл лакований, призначений для шабасу або для знатніших гостей, кілька помальованих крісел, ліжко, вистелене подушками в строкатих наволочках майже під саму стелю, і шафа з усякими книгами та святковою одежею. На шафі стояв капелюх Янкеля у бляшаній коробці, кілька мосяжних ліхтарів і скринька з ритуальними приладдями, тобто зі смертною сорочкою і заповідями. Друга шафа була замкнена. Під стіною, навпроти ліжка, стояв банкбетель – лавка, котру можна розсунути і спати на ній, як у ліжку. В самім кутику, навпроти однісінького вікна, стояло кілька бочок з горілкою й гараком.