Властиво, тоді, коли Перекотигора зауважив, що Федір не при собі, бо надто хвилюється й говорить не те, що його питають, хоча поліцаї того чомусь не зауважували, він натинався подати йому знак, мовляв, він, Перекотигора, свідчитиме так, що унедійснить усіх інших, нехай і яких промовистих свідків, витягши Федора з ополонки, в котру довелося йому вскочити на життєвому шляху, адже що сталося, те сталося, Перекотигора Федорові не суддя і мертвого не воскресити, але той сторопів і нічого не бачив і не слухав, як нічого не бачив і не слухав Славко Безбородько, тоді коли Перекотигора разом із Лельком Погорецьким розмальовував стіни в підвальному ресторанчику «Щербатий місяць» на Швабінґу, згодом перед інтернаціональними снобами, злодюжками й малолітніми повіями щосуботи з незмінним успіхом виступав Юрко Андрієнко, заробляючи грою на бандурі на прожиток і студії, котрі всупереч батьковій волі, повели його на п’ять років до Бразілійського серпентаріюму, бо Юрка не тільки тоді, а й далеко пізніше, на відміну від демонстративної відрази усіх його кревних до плазунів, крім нездоланної любови до отруйних гадів і бандури (гади й бандура лише час від часу мінялися місцями) нічого на світі глибше не цікавило: він навіть колись завітав до Перекотигори з величеньким пітоном, якого він пробував залишити (твердячи, що це найневинніша тварина) в Перекотигориному помешканні лише на один єдиний день, заки повернеться Карпо, Юрків молодший брат, якому Юрко ще хлопцем, аби уникнути материних дорікань, давав слоїки зі скорпіонами, отруйних ропух, мехіканських салямандр (за весь час Карпо лише раз не допильнував, і Гіламонстра Четверта, до якої в хаті майже всі звикли, вкусила родинного улюбленця, кота Персея, що й здох, оплакуваний усією родиною) і отруйних гадюк на збереження, яких перебирав під свою опіку лише на один рік молодший від Юрка Карпо, що десь завіявся в ґешефтярських справах, тому й не було кому доглянути Юркового живого майна, що ним завжди сумлінно опікувався Карпо, ревно виконуючи – на відміну від Леонида, найстаршого брата, який ні в світку не розумів Юркового бабрання в гадюччі, – досить численні Юркові зоологічні доручення навіть тоді, коли вже провадив ґешефтярське життя, покинувши гімназію на шостій клясі, хоча навчання йому легко давалося, і він, як і Юрко й Леонид, виявляв не абиякий хист до музики й малярства, а зокрема до скульптури, вражаючи Перекотигору знехтуваним обдаруванням (Перекотигору завжди дивувало, як Провидіння щедро обдаровує кожну людину і як рідко людина використовує ці дари), попри марні плачі й намови надто м’яких батьків, які, звісно, мріяли бачити синів з університетською освітою, а не гомерівськими свинопасами, але, щоб допомогти мріям втілитися в життя, не стояли над лобуряками з каральним очкуром, який, не виключене, – хоча, звісно, не в Дослівному сенсі, – допоміг свого часу старій Андрієнчисі (тоді, самозрозуміла річ, і не старій, і не Андрієнчисі, а кароокій, стрункій Мирончуківні, за якою побивалися хлопці) скінчити консерваторію 3 гри на фортепіяні, а Юрковому батькові юриспруденцію, заки війна розметала всіх по світу, на який чотири роки після народження Леонида, прийшов і Карпо, що тепер влаштовував продаж баранів тим туркам-заробітчанам, котрі почали селитися в спорожнілих люксусових помешканнях Швабільйону, десмакуни пілавів різали овець у визолочених ваннах попередніх мешканців, що їх вивіяв той самий вітер, за якого на повну силу розквітли в Карпа гендлярські здібності, не бачені з діда-прадіда в Андрієн- ковому роді, де ніхто ніколи не проявляв найменшого нахилу до гендлярства, так наче не тільки Андрієнків рід, а весь гречкосійний, віками підступно обезголовлюваний український народ, завдяки мікроскопічному ухилові в свідомості (що, може, і є найпотужніший двигун гльобальних мутацій) в особі Карпа вирішив здійснити стрибок у гендлярство, молодою силою й винахідливістю, що прийшли з іншої площини, побиваючи досвідченіших і рутинованіших капіталодобувальників, що їх Славко Безбородько величав м'ясожерами серед травоїдів, уболіваючи, що серед українців переважають травоїди, а для самостійної держави, оточеної з усіх боків старшобратніми (найрізноманітніших відтінків із спільними чорносотенними нутрощами) залізобетонними щелепами, що затялися всіх українців перемолоти на росіян, треба більше м’ясожерів і сталевих ліктів, а не травоїдних просторікувань про любов до ближнього з одвічним підставленням другої щоки під удар, хоча Перекотигора тут Славкові завжди перечив, нагадуючи, що він усе надто спрощує і на самому мясожерстві держави теж не збудуєш, навіть коли життя нібито й перечить цьому, тримаючи руку саме над кровопивцями й м'ясожерами.

Зрештою, тоді, коли Перекотигора з Лельком Погорецьким розмальовували стіни в «Щербатому місяці», куди до них навідалися Тарас Нагірний із Славком Безбородьком, він так дуже й не перечив проти мудрувань Славка, знаючи, що коли той розпалиться (а це в Славка останнім часом траплялося дедалі частіше, в нього одразу ж почнуться видіння, після яких він місяць не пізнаватиме знайомих, засліплений кінцесвітнім розвитком подій, хоча Славко однак уже не чув жодної зауваги Перекотигори, ходячи на голові перед Дзиндрою, котрий зовсім того й не вимагав від Славка, а лише спитав, чи він не боїться висоти, що Славко й заходився демонструвати, вибалянсовуючи в повітрі ногами, аби Дзиндра наочно переконався, яка в нього, Славка, міцна голова, котра не запаморочиться над хочби й яким стрімким проваллям, що над ним Славко ладен був іти, оскільки розтинати грудьми хмари – це зовсім не те, що проникати крізь мури, бо саме тоді, як Тарас Нагірний, жартуючи, простягнув Перекотигорі блакитні уламки з рога достатку, що ним Тарас послуговувався, як пивним кухлем, який йому подарувала на баварському карнавалі від чобіток до зачіски узіркована фортуна і який – через Тарасову необережність, оскільки саме цим небесним рогом достатку йому довелося відбиватися від гевалів, котрі тягли його в авто, звідки лише завдяки появі Дениса Оленишина не встигли вивалитися червоним людоловам на підмогу ще дві кадебівницькі пики, щоб серед карнавального шаленства на очах нетямущої публіки викрасти Тараса так, як викрали професора Чернецького, – під час запеклої колотнечі смертних, не здатних відрізнити суттєве від тліну й блискіток, дістався Аїдові, що мусів виправити легковажність феєричної панянки, лишивши Тарасові на згадку про ріг достатку самі блакитні скалки (за допомогою котрих роком пізніше Артем Нирчук помандрував до Казахстану, шукаючи своїх рідних, а звідти до таборів Мордовії й Сибіру, куди загнали усю Україну, якій з ласки старшого брата забракло місця на «нашій не своїй землі», щоб у Кингирі під кадебівницькими танками, киненими проти безборонних політв’язнів, що не втратили людської гідности, лишитися розчавленим шматком м’яса разом із Одаркою Гончак та Уляною Іволгою, колишньою Атремовою ще цибатим підлітком-зв’язко- вою, яку за незалежну Україну нові ощасливлювачі людства засудили до розстрілу, а тоді страту замінили двадцять п’ятьома роками каторги, – а непитущий Пилип Щербаківський заходився вчащати до погребка, аби щовечора перекинутися словом із небіжчицею Михайлиною, котра на Пилипову втіху тимчасово оселилася в тих скалках, що їх так недбало простягнув Перекотигорі Тарас), просячи вмонтувати шматки скла задля світової рівноваги в здиблену зачіску орхідеї-коропівни, котру Перекотигора зобразив на стіні, – Славко, гадаючи, що Тарас шпетить його за надто поспішну, радісну згоду помандрувати з Дзиндрою, вислизнувши з-під дружньої опіки, промимрив, що він лише на хвильку відлучиться, а тоді вже піде з Тарасом, як вони домовилися, навчатися біля Азамової церкви (оскільки там нібито найподатливіший терен для таких початківців, як Славко) проникати крізь мури, яких Славко боявся і які, за висловом Тараса, котрий після смерти Славкової матері, перебрав над ним опіку, хоча Славко доводився йому лише далеким небожем, мали ліпше, ніж вітаміни, подіяти на його здоров’я, чого Славко ніяк не міг збагнути вже хоча б тому, що за кожним разом, як Тарас провадив його крізь Цегляне мурування, бетон або найгірше (щоправда, це траплялося рідко) крізь порфірові плити старих палаців і церков (яких Славко органічно не виримував, бо йому завжди здавалося, ніби за ними тічками ходять упирі, котрих Тарас ніколи не бачив, навіть коли Славко пальцем указував йому на свіжо заюшену ікласту мармизу), йому лускалося серце від гадки, що він вже не вийде на світ Божий, п°при щиру клятьбу Тараса, мовляв, цей дитячий страх мине, Щойно Славко дотримуватиметься напрочуд ясної теорії дзеркал Дзиндри з п’ятнадцятого століття, який тепер, усміхаючися, стояв біля Славка й питав, чи він, Славко, не боїться висоти, наслідком чого Славкові остаточно вивітрилася з мозку теорія, котру йому стільки разів тлумачив Тарас, з особливою ретельністю (що Славка ані трохи не переконувало) наголошуючи на тому, що сенс її не лише в зовнішньому відображенні предметів, куди входить і проникання крізь мури, і перетворення металів, і таке інше, що саме собою ще нічого не варте, бо до штукарства і дурень здатний, – а в усвідомленні (і це найважливіше) людського призначення, проти якого, на Тарасів розпач, так баскаличився Славко, нишком перегодований вітамінами (на думку Тараса, саме вони розпорошували внутрішню енергію, потрібну для ходіння крізь мури, хоча Славко ковтав вітаміни виключно на пораду Харитона Семираменного, аби позбутися кінцесвітніх видінь), дратуючи свого терплячого наставника ніби навмисною віслюкуватою нетямущістю, яка тоді в «Щербатому місяці» так роз’ятрила Тараса попри те, що він справді не слабував на звичку юшитися з дрібниць, аж він лайнувся, згадавши спокусника роду людського, і ця згадка нечистого в присутності Дзиндри, котрого Тарас тоді ще не зауважив, і спричинила потоп, бо саме водою Дзиндра й зупинив клубчасте втілення лукавого, який почав був витягувати м’ясисті плечі й звісив уже ратицю зі слів, шо їх зопалу вимовив Тарас, – а зовсім не Лелькова необережність, який, вмонтовуючи в стіну скалки від Тарасового чи то пивного кухля, чи то рога достатку, а, головне, воліючи припинити вічні Тарасові суперечки зі Славком про людське призначення, котре сиділо Лелькові в печінках, оскільки й без нього капосно жилося на світі, так гаратнув молотком по стіні, що пошкодив водяну руру, іржаву й дефектну від бомблення ще з часів війни, наслідком чого й залило підвал аж Перекотигорі довелося, бо Лелько від несподіванки збаранів і не рухався, хоча вода заливала йому щиколотки! бігти й викликати пожежну команду повз незворушного призвідника навколишнього хаосу, якого Славко навіть не зауважив, поглинений Дзиндрою, котрий спокійно чекав, заки вляжеться шарварок, щоб мати змогу почути власний голос.