Імовірно, від заклопотаности Федорів мозок помилково виділив такий надмір розумової енергії на ці утлі міркування, аж нею просякло помешкання, і, хоч він і словом не зрадив цих думок, вони жужмом потрапили й гостеві до голови, бо коли Безручків промоклий голос, доповнений то бусловим буханням, то гусячим ґелґотанням (оскільки Безручко заявив, що без гуски він не сяде в ванну, з чого Федір, якому в перебігу жовтої пропасниці в Бразілії довелося дещицю зіткнутися з потойбіччям, що й залишилося в його звичці помічати те, повз що інші байдуже проходили, виснував: не інакше, як Безручко запроектував свій винахід в гусці, переховуючи в ній в ущільненому вигляді, задля більшої портативности, з десяток громіздких створінь на зразок їжатця, безпосередньо пов’язаних з винаходом, серед яких особливою активністю вирізнявся лелека, що тепер бив крилами по воді, приглушуючи потовщеними сплесками Безручків голос), – дійшов до Федорового (від унутрішньої напруги фасетного) слуху, то Федір зі здивуванням встановив, що він, не знати коли, встиг полагодити, що вони всім гамузом після купелі вирушать до Марійки в каварню, до котрої завжди стриманий Безручко (хоча він і колись не густо вчащав до каварень) виявив нагло таке настирливе зацікавлення, ніби не Федір, а він мав там важливе, заздалегідь укладене побачення, на яке йому з якихось далекосяжних причин не випадало прийти без свідків, і це враження у Федора ще зміцнилося особливо після того, як йому спало на думку, чи не перевіряв Безручко на людях свій винахід, дещо переінакшуючи перебіг подій, як він уже сидів разом з Марійкою й Оришкою Козелець, влаштувавши поруч на терасі, погородженій на затишні закутки цементними ночовками з журавцем, Безручка, переодягненого на кількаразові настирливі прохання у Федорів приношений, але чистий виряд, разом з гускою й виваркою-барабаном, і до них приставив білого, з мереживного заліза, стільця кудлатий атлет, у якому Федір щойно в загальній колотнечі, коли він сам кахльованим столиком прокладав дорогу Марійці й Оришці серед роз’юшених пик, що налітали з усіх боків, розгледів Тараса Нагірного, котрий ще не зовсім (Федір давно переконався, що здоровані важче витримують злигодні, ніж глистюки) очуняв від голодівки перед ратушею на Марієнплятці на знак солідарности з Валентином Морозом, за якого в усіх українських церквах ішли молебні, після чого люди з свічками вирушили в похід по всьому місті, що, догоджаючи єдинонеділимній держиморді, не квапилося бодай одним реченням згадати у щоденних новинах (преса, звісно, вільна, тільки пощо заради якихось там задрипанців з неіснуючої нації зайво роз’юшувати медалогрудого від плечей до колін сусіду?) про українські демонстрації на знак протесту, що в особі Мороза червоні царі видушують весь український народ (б’ють, та ще й плакати не дають), який попри тристалітнє перебування під братньою різалкою-чоботиськом не хоче перетворитися на росіян, – Федорові з чіткістю, що випалювала мозок, запам’яталося, що Безручко говорив про людське призначення тієї миті, як Юнона, на пронизливий, аж фіялковий звук сопілки, цибато виметнувшися з- під Безручкового стільця, по-лелечому (Федір виразно побачив, як у неї за кілька кроків видовжилися ноги й дзьоб, та й, зрештою, де ж би гуска ласувала гадюками?) проковтнула обох отрутоносців молодого з улишайованою церою факіра, який, разом з старшим фіялково утюрбанованим напарником, що мідяним молоточком поклепував по бляшаному горняті, виступав у каварні, замість тиждень тому заповідженого, – так само, як і факіри, модного, – гітариста, через якого Федір, бажаючи зробити Марійці бодай невеличку приємність (це було його єдине право на Марійку), домовився зустрітися у каварні «Під зеленим розмарином», куди Федора вперше завів був Перекотигора після вистави «Едіпа», який тоді остаточно зіпсував Федорові настрій.

Тобто, настрій у Федора тоді і так був зіпсований, і Перекотигора ніколи не затяг би його до кепсько провітреного приміщення, аби йому дві години перед очима мигтіли переслідувані долею постаті, нехай і на даровані квитки, якими Перекотигору ощасливили Богатирчуки, що мали постійний абонемент на театри й концерти і того вечора чи то через гостей з-за океану, що наїжджали на літні семестри послухати курсів українознавства, чи то через хворобу не змогли відвідати вистави, – якби Перекотигора не завів мову про Христю Ящуківну.

Федір не мав жодної охоти (хоч саме цього й не випадало казати Перекотигорі, який на пункті Христі виявляв надмірну подразливість) слухати про походеньки ледаща-Ящуківни, яка, як то увійшло в звичку серед молоді, що, народившися на еміграції й вирісши після непам’ятних таборів у достатках і вже, звісно, не знаючи смаленого вовка (та й звідки їй знати, коли перед очима, переливаючися через вінця, буяв добробут чужинецького світу, а оповіді батьків про жахи, переслідування, а найгірше Україну, – яка фоєрверком виринала із задротованого небуття лише тоді, коли треба було зашельмувати українцем якогось покруча, убивцю, пройду, – протейне перетворення – з неіснуючої нації на націю падлюк, шельм і головорізів, – усі народи, як народи, а українці – то їх взагалі нема, тьху, порожнє місце! то на мить появляються лише в людиноненависницькій подобі, аби одразу ж щезнути, перетворившися на коров’ячий хвіст російської, польської чи ще якоїсь вартіснішої нації; видно, їм Господь вклав геєнну люту у груди, – причина, чому незрівняний ощасливлювач людства Йоська, яким ще й досі захоплюються гниляки в достатках, і носився зі спасенною думкою винищити сорок мільйонів цього мазепинсько-бандерівського гаспидного кодла, щоб воно не ворохобило єдинонеділимної імперії – викликали тільки роздратування, адже то був батьківський, а зовсім не Христин досвід, що то обходило! – бож серед угодованих, державних, самозакоханих націй, – на молоденьких очах Христі наймогутніші держави ще не лускалися мильними бульбашками, і чого їй було вже тепер хвилюватися, що на цьому світі нема нічого сталого? – непристойно виглядали бездержавні затяті провінціяли, які навіть не належали до вибраних народів і, замість розчинитися в навколишній повноцінній стихії, жили якимось загумінковим Ґралем-Україною, котру червоні єдинонеділимники до ноги викорінювали «на власній не своїй землі» і для якої серед пихатих молохів не було місця, а чому ж би то Христя мала належати до тих, яким нема місця під сонцем?) пустилася берега попри порядних і шанованих батьків, а, може, саме й тому (як на Федора, то в найпорядніших родинах найчастіше й плодяться виродки й гнила неміч, а тут ще й пещена одиначка, розвезений кусень безсердечного м’яса, що його злигодні й поневіряння не перетворили на людину, оскільки змалечку самі вареники плигали в рот? Куди зайшло б людство, якби людина всю свою енерґію не витрачала на те, аби вилізти зі злигоднів. А наслідки? Хіба добробут так само, як і лихо, не випорожнює людину? І чи в цих обох крайнощах не відбігає людина найважливішої своєї суті? Надмір горя робить людину черствою, злою, зашарпаною й безжалісною, – раб, над яким свище батіг, не виплекає в собі шляхетства, для добра треба бодай малого просвітку, а надмір достатків – порожньою, байдужою до всього на світі або пихатою й гістеричною і – теж лютою й жорстокою. Певна річ, не кожного, – у кожному пеклі знайдеться один праведник, – однак більшість. І тільки десь посередині між цими двома крайнощами, визначуваними для кожного особистою довжиною внутрішнього зросту, з ухилом то в один, то в другий бік, людині світить добігти свого повністю ніколи не усвідомленого, а може, розумом і взагалі не схопного, призначення, яке чекає на кожного, так само й на розвезену Христю, хоч вона покищо й пручається проти того руками й ногами, – бож у Бога й піщина не пропаде, а вже людина й поготів), і за якою, чого Федір ніяк не міг збагнути, так побивався Перекотигора, розпачаючись, що для нього, лише коли нема на похваті патлатих претендентів, світить Христине ліжко.

Скільки Федір казав Перекотигорі викинути з голови глистувату Христю з її вічними цигарками, гашишами, цмуленням алькоголю й вибрати собі поряднішу, та, зрештою, і вродливішу з-поміж дівчат, які падкували за Перекотигорою (адже він нівроку ставний хлопець, і не одна мріяла стати йому вірним товаришем на все життя. А що таке Христя? Ну трохи лялькове личко з явно тхорячим виразом, але постать неоковирна, наче стулена з самих гострих трісок. Правда, таких пласких, та ще й неохайних, – і це для дівчини! – тарань, – так і кортить помити його й зачесати, а то ж чистий кундель! – вважають тепер мало не за красунь, – бідні Лукашенкові дівчатиська голодують, аж пожовкли, аби угнатися за лінією, сказано, добробут, нема ради, коли вся Европа взорується на американську цибату каліч, – однак сама ця худющість не така вже й страшна, хоч і не тішить ока. Зовнішність – це ще не вся людина. Моди приходять і минають, і не кожний – Леонардо, аби вбратися раз і назавжди за власноручно спроектованим взірцем. Та й потім, сьорбнувши дещицю лиха, ще відгодується й не торохтітиме маслаками, страшніша Ті бездушність, цілковитий брак жіночости, а, головне, засадниче небажання бодай спробувати вичути іншу людину, без чого так незатишно й порожньо на світі, хочби й що там інше проголошували.