Та еще слава… Каково же отношение автора к тем событиям? Гомоніла Україна, Довго гомоніла, Довго, довго кров степами Текла - червоніла. І день і ніч ґвалт, гармати; Земля стогне, гнеться; Сумно, страшно, а згадаєш - Серце усміхнеться. Общий итог "гайдамаччини" положительный: сердце кобзаря улыбается. Теперь не то - тяжко стало: А унуки? Їм байдуже, Панам жито сіють. Багато їх, а хто скаже, Де Гонти могила, Мученика праведного Де похоронили? Де Залізняк, душа щира, Де опочиває? Тяжко! Важко! Кат панує, А їх не згадають. В чем же причина тех рек крови? Болить серце, як згадаєш: Старих слов'ян діти Впились кров'ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти. Сердце улыбалось, теперь болит. В сумме получается какая-то болезненная улыбка. Виноваты во всем католики (ксендзы, иезуиты, униаты). Но не поляки (хотя как отличить поляка от католика?). В 1847 году написано обращение "Полякам": Ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось! Братались з вільними ляхами… … Отак-то, ляше, друже, брате! Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели, А ми б і досі так жили. Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай. До унии и следующей за ней освободительной войны с Польшей украинцы жили под властью Речи Посполитой, а казачество мечтало попасть в реестр, чтобы быть частью "ясновельможного панства" и таким образом брататься "з вольними ляхами" за счет труда украинских холопов. Это и был тот "тихий рай", по которому тоскует наш герой. Странное дело. Русские - тоже "старих слов'ян діти ";такие же православные, как и украинцы; никогда не навязывали им чужой веры; не было у них ни иезуитов, ни униатов. И тем не менее в стихах Тараса Шевченко не только выражения "друже, брате москалю", но и слова доброго о русских не найти. Русские - это недоумки, которые даже солнцем недовольны (по словам ненавидящего их кобзаря): Сини мої, гайдамаки ! Світ широкий, воля, - Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі. Сини мої невеликі, Нерозумні діти, Хто вас щиро без матері Привітає в світі? Сини мої! орли мої! Летіть в Україну, - Хоч і лихо зустрінеться, Так не на чужині. Там найдеться душа щира, Не дасть погибати, А тут…а тут…тяжко, діти! Коли пустять в хату, То, зустрівши, насміються, - Такі, бачте, люди: Все письменні, друковані, Сонце навіть гудять: "Не відтіля, - каже, - сходить, Та не так і світить; Отак, - каже, - було б треба… " Що маєш робити? Треба слухать, може, й справді Не так сонце сходить, Як письменні начитали… Розумні, та й годі! А що ж на вас вони скажуть? Знаю вашу славу! Поглузують, покепкують Та й кинуть під лаву. Русские, наверное, рассказывали ему про Коперника и гелиоцентрическую систему. А он не поверил. Но мы видели, что есть и украинцы, у которых многие "подвиги" гайдамаков ничего, кроме отвращения, не вызывают. Однако кобзарю они не указ. Он советуется ни больше ни меньше, как с самой Украиной:
А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму З хмари на розмову… Порадимось, посумуємо, Поки сонце встане: Поки твої малі діти На ворога стануть. А иначе За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра? …заснула Вкраїна… … в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила… Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Може, зійдуть і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне, І вицидять сукровату, І наллють живої Козацької тії крові, Чистої, святої!!! …Нехай гинуть У ворога діти… (1844) Желать смерти не только врагам, но и их детям… И это писал христианин? Вместо "возлюбите врагов своих "- "уничтожайте врагов своих вместе с детьми." Такое было у него "христианство." У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує… …А той нишком у куточку гострить ніж на брата. (1844) Последние слова, судя по всему, автобиографичны. Без устали внушает он землякам: …вражою злою кров'ю волю окропіте… Кто были эти враги - мы уже видели. Впрочем, и среди земляков многие достойны истребления: А у селах у веселих І люди веселі. Воно б, може, так і сталось, Якби не осталось Сліду панського в Украйні. (1848) Ну и не осталось. Давно уже не осталось. А где же они, веселые люди в веселых селах? Вопрос, конечно, риторический, ибо отвечать некому. У Шевченко же сомнений не было: истребление помещиков - это благо. Поэтому все сцены кровавых расправ у него звучат мажорно: Пани до одного спеклись, Неначе добрі поросята, Згоріли білії палати… (1848) Ой не п'ється горілочка, Не п'ються й меди. Не будете шинкувати, Прокляті жиди. Ой не п'ється теє пиво, А я буду пить. Не дам же я вражим ляхам В Україні жить… …Подивися, що той Швачка У Фастові діє! Добре діє! У Фастові, У славному місті, Покотилось ляхів, жидів Не сто і не двісті, А тисячі. А майдани Кров почервонила… …Має погуляти… …Потоптати жидівського й шляхетського трупу. (1848) |
