Історії людства відомі спроби пошуку таких світоглядних «точок опори», які б об’єднували представників різних культур, носіїв і виразників різних типів світогляду.
Першою такою спробою, принаймні, з тих, про які залишились письмові свідчення, слід вважати маніхейство. Сам цей термін походить від імені засновника релігії світла – Мані (216-й рік, м. Мардік, Південна Месопотамія – 276-й рік, м. Гунді-Шапур, Хузистан), який проголосив своїм гаслом «бити в барабани безсмертя в темряві цього світу». Походив Мані зі знатного іранського роду Камсаракан і вчився в знаменитих гностиків – едеського ересіарха Бардесана й антохійського – Саторніла.
Серед тих семи книг, що були написані Мані («Живе євангеліє», «Скарби життя», «Книга таємниць», «Епістоли», «Книга гігантів», «Шапуракан», «Кефалея»), остання займає особливе місце, оскільки вона стала квінтесенцією теософських і філософських поглядів засновника релігії світла.
Суть запропонованої Мані програми запровадження релігії світла, що фактично стала відповідною ідеологією, полягала в тому, щоб створити синтез самих популярних релігій, якими на той час були християнство й іудаїзм як форми монотеїзму, й буддизм і зороастризм (переважно, зерваністського ухилу) як вияви й прояви політеїзму, й, керуючись цим синтетичним світоглядом, йти всім разом до Світла Розуму й Добра.
Така ідеологія спершу була не тільки прихильно сприйнята тодішнім правителем Ірану – царем Арташиром, а й отримала потужну підтримку на державному рівні, оскільки в такій неспокійній – багатонаціональній і багатоконфесійній країні, якою у той час був Іран, конче потрібна була об’єднувальна ідея, яка б сприяла загальному примиренню й стабілізації соціальної й політичної ситуації в державі. Однак тільки-но позиції правителя в країні зміцнились, як Мані був жорстоко страчений.
Теж саме відбулося й з його послідовниками по всьому ареалу розповсюдження маніхейства: від китайського Туркестану і Індії на сході до Піренейського півострова на заході. В Вірменії страчували павліканів (від імені Павла Самосатського, сина полум’яної пропагандистки маніхейства – Калініні), в Болгарії – богомилів, у французьких Провансі й Лангедоку та в іспанському Арагоні – альбігойців. Відповідні укази підписувалися римськими імператорами, починаючи від Костянтина Великого і закінчуючи Юстініаном II-м. Маніхеїв знищували доти, доки не було страчено останніх представників цієї ідейної течії скрізь і усюди, де тільки їх знаходила світська, або ж церковна влада: чи то в християнській Сирії, чи то в іудейському Ієрусалімі, чи то в буддійському Уйгурському ханстві.
Маніхеї хотіли стати синтезом різних культур і різних світоглядів, а стали спільною жертвою.
Ніхто з владних апологетів культур і світоглядів не хотів поступатись не стільки принципами, скільки монополією на ідеологію й, відповідно, на владу.
З часів Костянтина Великого на теренах Західної й Центральної Європи почали відбуватися процеси монополізації духовного виробництва й закріплення «ексклюзивного права» на ідеологію за однією структурою – соціальною інституцією папства. Як пишуть автори монографії «Philosophу. The Power of Ideas», виданої в Великій Британії, Канаді й Сполучених Штатах Америки, Brooke Noel Moore amp; Kenneth Bruder, в епоху Середньовіччя «the light of reason was all but extinguished in Europe, and only a few candles flickered in the night» [93; р. 68] («cвітло розуму затьмарилося в Європі, й лише окремі свічки миготіли в темряві ночі»). Цю епоху автори означеної монографії, що вже витримала по три видання в кожній з названих трьох країн, визначаються як «These Dark Ages», тобто, «ці темні часи».
Справжній ідейний прорив крізь «темряву ночі» застиглої в часі думки було зроблено на початку XVI-го ст. двома мислителями, незалежно одним від другого: Еразмом Ротердамським і Мартіном Лютером. Обоє вони, спираючись на ретельне вивчення достеменних текстів Біблії, створили свої власні її переклади: перший – на латинь, другий – на німецьку. Виявилось, що до того часу офіційно презентований і поширюваний як єдино достовірний текст Біблії – вульгата, не є насправді автентичним.
Відтоді відновився пошук ідейних засад такого світогляду, який був би неупередженим і спрямованим на пошук істини, не затьмареної й не спотвореної будь-чиїми кон’юнктурними уподобаннями.
Зокрема, в епоху Ренесансу проявилося відродження інтересу до філософських першоджерел двох відомих ще з часів ранньої античності, альтернативних шляхів світогляду, яких і досі прийнято називати «лінією Демокрита» й «лінією Платона» [52; с. 1 – 256].
Вже за часів Просвітництва, а саме – в 1702-му році ці дві «лінії» Готфрід Вільгельм Лейбніц спочатку назвав «гіпотезами» «Епікура й Платона» й тут же, найменувавши першу з них «матеріалізмом», а другу – «ідеалізмом», висунув свою власну ідею об’єднання всього найкращого, що міститься в кожній з них: «Все, що є хорошого в гіпотезах Епікура й Платона – найвидатнішого матеріаліста й найвидатнішого ідеаліста об’єднується тут, тобто в доктрині наперед встановленої гармонії» [48; с. 332].
Ця, розроблена Лейбніцем, доктрина стала черговою ланкою в ланцюгу здійснюваних філософами різних епох численних спроб подолати найсуттєвіші вади, притаманні кожній з двох стрижневих світоглядних «ліній», чи «гіпотез»: матеріалізму й ідеалізму. Для «лініі Демокрита» («гіпотези Епікура») такою вадою є, насамперед, неможливість показати на практиці дві «речі»: по-перше – як без втручання надприродної сили створити з неживого живе; по-друге – як з живої, але – нерозумної мавпи створити живу ж, але – розумну людину.
Щодо проблеми «живе – неживе», то людство вже навчилось її вирішувати. Наполовину. Ми вже сьогодні досягли вершин досконалості в перетворенні живого в неживе, чого аж ніяк не можна сказати про перетворення неживого в живе. Так, безумовно, ми вже сьогодні достеменно знаємо, як саме зв’язані у ланцюг атоми вуглецю, водню, кисню, азоту й фосфору у молекулі будь-якої з двадцяти амінокіслот, що складають основу будь-якої нуклеїнової кислоти (тобто – білка, тобто – того, з чого складається все живе, принаймні, на планеті Земля), в тому числі – дезоксірібонуклеїнової (тобто – ДНК як носія генної спадковості). Але, незважаючи на наявність такого знання, нікому, ніде й ніколи не вдалося (поки що?) синтезувати жодну живу молекулу, жодну з таких, які становлять собою живі молекули живого білка, оскільки в живій молекулі окрім лінійних зв’язків, які існують між атомами (за моделлю: є сусідній зліва й є сусідній справа), необхідно присутні ще й однозначно визначені нелінійні зв’язки (за схемою: сусіда згори і зліва; знизу й справа, і т. ін.). Тобто, в будь-якій живій молекулі живого організму ланцюг атомів згорнутий в т. зв. біологічну глобулу (відкривши цей дивовижний феномен, двічі лауреат Нобелевської премії Лайнус Полінг назвав його фолдінгом), і тільки в такому вигляді цей ланцюг стає тим, що є живим.
Розгорнути глобулу в лінійну структуру не становить собою ніяких труднощів: достатньо дещо змінити температуру, тиск, хімічний склад оточуючого середовища, або ж, наприклад, рівень радіації, як глобула розгорнеться в лінійний ланцюг атомів. Назавжди. Цей процес – незворотній.
Згорнути ж у потрібну глобулу лінійний ланцюг атомів, розташованих у ньому в послідовності, ідентичній тій, що існує в будь-якій з відомих молекул живого ніде, ніколи й нікому не вдавалося й не вдається (поки що?). В живій природі тільки-но ланцюг атомів, з яких складається молекула будь-якого з відомих білків, добудовується до останнього необхідного елемента, фолдінг неодмінно відбувається на протязі лічених мікросекунд. Всі ж спроби штучного відтворення цього процесу в лабораторних умовах залишаються (поки що?) марними.
