З цього приводу видатний вітчизняний філософ Павло Васильович Копнін висловився влучно й дотепно: «Створивши картину суцільної реакційності світогляду Нільса Бора, Альберта Ейнштейна і Вернера Карла Гейзенберга (усі троє – лауреати Нобелевської премії – Б. П.), ми потім самі не можемо вирішити, яким чином з такими поглядами вони змогли зробити все те, що вони зробили для науки й навіщо тоді взагалі потрібний науковий світогляд, якщо й з реакційним не так вже погано виходить» [47; с. 461].

У свою чергу в своїх нападках на наперед визначено недолугих своїх ідейних ворогів заокеанський опонент авторів статті «Ідеалізм» в боргу не залишився, давши в Американській Енциклопедії статтю-відповідь під назвою «Materialism», в якій, зокрема, говориться: «Матеріалісти» – це люди, які лише невиразно запевняють, що все є сукупність, або взаємодія фізичних об’єктів без будь-якої визначеної концепції відмінності між фізичним і не-фізичним» [95; с. 424–425].

Тут вже прямо й відверто вказується на апріорну розумову недієздатність прихильників матеріалізму. В такому разі стають зовсім незбагненними такі факти, як, наприклад, розробка теоретичних засад створення лазера лауреатами Нобелевської премії матеріалістами Олександром Прохоровим і Миколою Басовим.

Тобто, кожна з ворогуючих сторін зайняла абсолютно принципову позицію, звинувативши іншу в, принаймні, недолугості, якщо не в інтелектуальній неповноцінності. Без звертання щонайменшої уваги на такі докучливі речі, як факти, керуючись, знову ж таки принципом: якщо факти суперечать позиції, тим гірше для фактів.

Як казав Блез Паскаль, «Les extremites se touchent…» («Крайності збігаються…»). В тому числі – крайності світоглядні.

З цього приводу Карл Маркс зауважив: «Грубий матеріалізм рівнозначний грубому ідеалізму й навіть фетишизму» [57; с. 198].

Грубість – в обох її іпостасях: і як примітивізація, й – через неї – спотворення змісту справи; і – як брутальність форми висловлювань – застосовувалась в даному випадку з обох боків лінії «ідеологічного фронту» по відношенню до людей з іншим світоглядом.

Однак бути іншим не означає бути гіршим.

Не є Дев’ята симфонія Людвіга ван Бетховена ані кращою, ані гіршою за Сорокову симфонію Вольфганга Амадея Моцарта: вона є іншою.

Не є троянда ані гіршою, ані кращою за волошку: вона є іншою.

На клумбі народів з їхніми культурами, мовами, світоглядами немає ані «ріп’яхів», ані «будяків», гідних лише того, щоб бути викинутими на смітник Історії: квітка кожної культури, кожної мови, кожного світогляду є своєрідною, неповторною, унікальною.

Не є дванадцять карикатур на пророка Мухаммеда, що були оприлюднені в датській пресі, а згодом передруковані у періодичних виданнях деяких інших європейських країн, проявами свободи: ані слова, ані віросповідання, ані преси, а є за своєю сутністю нічим іншим, як знущанням з іншої культури, образою й приниженням іншого тільки за те, що він інший.

Немає справжньої величі в приниженні іншого: чи то людини, чи то нації, чи то роду, чи то племені, чи то культури, чи то мови, чи то світогляду.

Немає ані справжньої мудрості, ані справжньої мужності в проявах зверхності по відношенню до іншого й презирстві іншого тільки за те, що він не поділяє твої власні погляди й переконання.

Те сучасне грандіозне «зіткнення цивілізацій», про яке в своєму однойменному творі Самюель Хантінгтон пише з неуд авано екзальтовано-есхатологічним настроєм, є фактично обумовленим тим методом мислення й тим способом діяння, що спираються на три «логічних принципи»: «хто не з нами, той проти нас»; «хто проти нас, той – наш ворог»; «якщо ворог не здається, його знищують».

Саме такою є логіка ненависті до іншого тільки за те, що інший не поділяє твоїх поглядів і не сповідує твоїх «глибоких переконань».

Але, якщо вже існує логіка презирства іншого, логіка ненависті до іншого як логіка негативної небайдужості до нього, то цілком природно припустити, що мають існувати ще, принаймні, дві логіки: логіка байдужості й логіка позитивної небайдужості.

Першу з них втілює принцип толерантності (від лат. tolerans (tolerantis) – терплячий). Цим терміном сьогодні прийнято визначати гаданий універсальний засіб від дедалі більш поширюваного соціального захворювання: агресивного ставлення людини до людини в безперервній виснажливій боротьбі за «місце під сонцем».

«Homo homini lupus est», – казав Томас Гоббс, посилаючись при цьому на Плавта. Але, насправді, Тіт Макцій Плавт такого ніколи не казав. За його словами, людина людині вовк, якщо вона її не знає: незнайомець ніколи не переконає нормальну людину дати йому гроші в борг. Тобто, як бачимо, відірвавши шматок від справжнього висловлювання, стає цілком можливим викривити його зміст до невпізнанності й спотворити його сутність.

Змінюються часи, змінюються норови. Глобальна «Bellum omnium contra omnes» – «Війна всіх проти всіх» (Томас Гоббс, «Левіафан), про яку й гадки не мала людина за часів Плавта, війна, яка тільки вгадувалась Гоббсом, сьогодні набуває всіх ознак тотальності: від зіткнення інтересів за зручне місце паркування автомобіля й до нещадної битви «до останнього подиху конкурента» в боротьбі за покупця (клієнта, замовника, платоспроможного споживача), битви, в якій всі засоби гідні бути застосованими.

В будь-якій «війні всіх проти всіх» переможеною завжди стає людяність.

Панацеєю ж (від грец. Πανάκεια, «все лікуючою») – богинею цілителькою від глобально-тотально-епідемічного захворювання суспільства войовничістю: «всіх проти всіх»; «кожного проти всіх»; «всіх проти кожного» й «кожного проти кожного» – сьогодні стало «хорошим тоном» вважати те, що називається вишуканим словом толерантність.

Безумовно, вишуканість є достоїнством, що підкреслює оригінальність, неординарність, елітарність, неодмінно притаманні тому, що є вишуканим. Але вишуканість форми не є достатньою запорукою наявності гідного змісту: лицарські обладунки не гарантують шляхетності того, хто їх на себе одягає.

Для кожної людини, яка не хоче ані бути ретроградом, ані набути репутацію реакціонера, толерантність як суспільне явище, беззаперечно, має всі ознаки зовнішньої привабливості: очевидну незадогматизованість; незашореність, яка просто не може не впасти в око; ретельно підкреслену розкутість.

Всі ці ознаки надихають шанувальників, гарячих прихильників й активних пропагандистів толерантності якнайширше, якнайенергійніше й якнайспритніше запроваджувати її в усі сфери суспільного життя: від сімейно-шлюбної – через легалізацію одностаттєвих шлюбів, й – до введення курсу «Толерантність» в навчальні програми загальноосвітніх шкіл.

Але, як відомо, не все те – поживний горіх, що має запах гіркого мигдалю: це може бути також і ціанистий калій, який аж ніяк не стає кориснішим для людини, якщо його вкласти в золотий коштовний медальйон роботи, припустимо, Фаберже.

Термін толерантність як означення певного суспільного явища був вперше застосований на початку XIX-го ст. у Франції для найменування легалізованих державою домів розпусти – «maison de tolérance» (дім терпимості, інші назви: бордель; бардак; блудиліще) – місць для організованого власниками таких домів заняття проституцією. Ця легалізація означала, що держава готова терпіти проституцію, поставивши її під свій контроль (податковий, інші фіскальні, а також – медичний) та під жандармсько-поліцейський нагляд.

Якщо терпеливість насправді є виразом і проявом як стійкості в подоланні небезпек, труднощів, негараздів, незручностей, неприємностей, так і вибачливості по відношенню до малих, старих (згадаємо народну приказку: «старий – що малий»), і милостивості до хворих, травмованих, слабких і немічних, стаючи в такий спосіб необхідним атрибутом професійної придатності для справжнього вченого, хлібороба, шахтаря, металурга, лікаря, вчителя, космонавта, військовослужбовця, криміналіста, митця, спортсмена, тренера (продовження цього переліку – на Ваш власний розсуд), водночас вона ж є й визначальним критерієм наявності чи відсутності безвідносних до певної професії якостей: мужності й великодушності, то толерантність як терпимість є суттєвовідмінним від терпеливості.