Літні вечори тривають довго. На вулиці було ще світло. Раптом Том припинив свистіти. Перед ним стояв незнайомий хлопець, трохи вищий за нього. Нове обличчя, байдуже якого віку та статі, було сенсаційним явищем у бідному маленькому селищі С.-Пітерсбург. Цей хлопець був добре вдягнений, – надто добре як для буднів. Просто приголомшливо. Ошатний капелюх, синя курточка, застібнута на усі ґудзики, новенька та чистенька, й такі самі панталони. На ногах черевики – хоча була ще п’ятниця! Ба більше – на шиї красувалася краватка з бантом. Його міський вигляд дошкуляв Томові. Що довше Том споглядав це дивовижне явище, то вище задирав носа у відповідь на його франтівство, і все більше ніяковів через непрезентабельність власної зовнішності. Обидва хлопчики мовчали. Коли рухався один, рухався й інший, однак боком, навскіс. Вони були повернені один до одного обличчям і не випускали один одного з поля зору. Нарешті Том сказав:

– Я тебе вдарю!

– Побачимо, як ти це зробиш.

– Дуже просто можу зробити.

– Дуже просто не можеш.

– А от і можу!

– А от і не можеш.

– Ні, можу.

– Ні, не можеш.

– Можу.

– Не можеш.

Мовчазна пауза. Потім Том запитав:

– Як тебе звати?

– Це не твоя справа.

– Як захочу, то моя буде.

– Ні, не буде.

– Побалакай-но ще, побачиш.

– Балакаю, балакаю, балакаю. Ну, і що?

– Диви на нього, маєш себе за важливого франта? Я тебе однією рукою приберу з дороги, якщо захочу.

– Ну, і чого не прибираєш? Адже ти кажеш, що можеш це зробити.

– І зроблю, якщо ти надумаєш дражнити мене.

– Еге ж, бачив я таких невдах.

– Франт! Ти гадаєш, що ти поважний фрукт?

– Йой, який капелюх!

– Нуж-бо, лише спробуй доторкнутися до капелюха, якщо він тобі не до вподоби. Хто спробує зняти його з мене, тому я натовчу носа!

– Брехун!

– Сам такий!

– Ти задирака та брехун, і ні на що не здатний.

– Давай чимчикуй звідси.

– А якщо ти й далі зачіпатимеш мене, то я так довбну каменюкою по твоїй голові.

– Що й казати, довбнеш.

– Авжеж, довбну.

– То чого чекаєш? Теревені теревениш, а справи не робиш. Бо боягуз.

– Я не боягуз.

– Ні, боягуз.

– Не боягуз.

– Боягуз.

Нова пауза, і нове, ще більш прискіпливе роздивляння та ходіння один навколо другого. Тепер вони вже стояли пліч-опліч. Том сказав:

– Забирайся геть!

– Сам забирайся!

– Я не піду.

– І я не піду.

Так вони простояли ще трохи, відставивши кожен ногу під кутом для опори, напираючи один на другого з усієї сили і дивлячись з ненавистю один на одного. Проте жоден не спромігся зрушити іншого. Після мовчазної штурханини, що тривала доти, доки в обох не почервоніли обличчя, обидва обережно розійшлись, і Том сказав:

– Ти боягуз та щеня. Я розповім про тебе моєму старшому братові, а він такий, що може тебе одним мізинцем розчавити; й саме так і вчинить, коли я його попрошу.

– Так я і злякався твого старшого брата! Мій брат більший за твого, і мій твого перекине через цей паркан. (Обидва брати існували лише в уяві.)

– Брехня.

– Не стане брехнею від того, що ти це кажеш.

Том накреслив у пилюці риску великим пальцем ноги і сказав:

– Лишень спробуй перетнути цю риску, і я так відлупцюю тебе, що не зможеш встати. Кожен, хто перетне, отримає прочухана.

Новий хлопчик швидко переступив через риску і сказав:

– Нуж-бо, ти казав, що даси мені прочухана, подивимось, як ти це зробиш.

– Не займай мене, краще забирайся звідси.

– Ні, ти казав, що поколотиш мене, – спробуй-но.

– Я буду не я, коли не поколочу тебе за два центи.

Незнайомий хлопчик витягнув із кишені два мідяки і глузливо простягнув їх.

Том кинув їх на землю.

Наступної миті обидва хлопці борсались у пилюці, зчепившись немов кішки; впродовж хвилини вони шарпали та тягали один одного за волосся та одяг, дряпались та товклись кулаччям по носах, вкриваючись пилюкою та славою. Згодом сутичка набула більш окреслених рис; крізь куряву проглядалася фігура Тома, що сидів верхи на своєму супротивнику і дубасив його кулаками.

– Живота чи смерті? – запитував він.

Інший хлопчик лише борсався, намагаючись вивільнитись. Він плакав, головно від люті.

– Живота чи смерті? – розправа тривала.

Нарешті незнайомець пробурмотів крізь сльози:

– Живота.

Том відпустив його і сказав:

– Це тобі наука. Наперед дивись, з ким справу маєш.

Ошатний хлопчик пішов, обтрушуючи пилюку з одягу, шморгаючи носом, і час від часу озираючись на Тома та обіцяючи побити його, коли той трапиться йому вдруге. У відповідь Том лише кепкував з нього та переможно пішов своєю дорогою; однак варто йому було обернутися спиною до нового хлопця, як той схопив каменюку, жбурнув її, і вцілив Томові межі плечі, а потім стрімко дременув, наче антилопа. Том мчав за ним аж до самісінької домівки і таким чином дізнався, де той живе. Він трохи постояв біля воріт, закликаючи ворога вийти, але ворог лише кривився у вікно та відхиляв виклик. Нарешті з’явилася мати ворога, назвала Тома огидним, бридким, кепським, невихованим хлопчиськом і зажадала, аби той забирався геть. Тоді він пішов, запевнивши, що іще поквитається з хлопцем.

Він повернувся додому доволі пізно, вже вночі, нишком вліз у вікно і опинився у засідці, потрапивши до рук тітки. Коли вона побачила його костюм, то її рішення перетворити для Тома суботу на день полону та важкої праці набуло діамантової твердості.

Спокуси. – Стратегічні хитрощі. – Простаків упіймали.

Настав суботній ранок, цього літнього дня все навколо було таким світлим, свіжим, сповненим життя. У кожного в серці лунала музика, а коли серце було молодим, то пісня злітала й з вуст. Обличчя сяяли щастям, а хода перехожих нагадувала танець. Дерева акацій були рясно вкриті цвітом, і їхні пахощі розповсюджувались далеко навкруги.

Пагорб Кардіж Гілль, що височів над селом, увесь був вкритий зеленню, і знаходився так далеко, що його можна було легко прийняти за Чарівну Країну, мирну та звабливу.

Том з’явився на тротуарі, тримаючи у руках відерце з вапном та щітку на довгому держаку. Він глянув на паркан, і глибокий смуток огорнув його душу, здавалося, що засмутилась сама природа. Паркан мав у довжину тридцять ярдів, а у висоту десять футів! Життя здавалося йому недолугим жартом, а існування – суцільною каторгою. Зітхаючи, він обмакнув щітку у вапняний розчин й провів нею по найвищій штахеті; повторив дію; ще раз повторив; порівняв нікчемну білу смужку з неосяжною широчінню нефарбованого паркану і, приголомшений, вмостився на дерев’яній діжці. Джим, підстрибуючи, пробіг через ворота з бляшаним відром, наспівуючи «Дівчата з Буффало». Тягати воду із сільської колонки завжди було ненависною роботою в очах Тома, проте тепер вона постала перед ним у новому світлі. Він пригадав, що біля колонки завжди збиралась юрба дітлахів. Хлопчики та дівчата – білі, мулати та негри – одвічно товклися там, очікуючи на свою чергу, вони відпочивали, обмінювались різними дрібничками, сперечались, шарпались, бавились. Він також пригадав, що хоча колонка знаходилась лише за півтораста ярдів, Джим ніколи не повертався назад скоріше, ніж за годину, ба більше – зазвичай доводилось посилати за ним. Том сказав:

– Слухай-но, Джиме, я зганяю за водою, а ти пофарбуй замість мене.

Джим похитав головою і відповів:

– Не можна, пане Томе. Стара місіс сказала, щоб я йшов по воду і ні з ким не розмовляв. Вона сказала, що господар Том буде просити мене фарбувати замість нього, – але я маю йти і робити свою справу, а вона буде пильнувати, чи часом я не фарбую.

– Е, мало що вона казала! Вона завжди це каже. Дай-но відро, – я миттю обернуся. Вона ні про що не дізнається.

– О, мені зась, пане Томе. Стара місіс сказала, що вона мені голову відкрутить. Направду, відкрутить.