– Навіщо? – поморщився Джеймс.

Він не був шанувальником ґудзиків, обтягнутих шовком, – їх надягали на вістря шпаг під час навчальних двобоїв.

– Смію сподіватися, пане, ми з вами цілком досвідчені?

На знак згоди рябий оголив шпагу, що висіла в нього на поясі, та відсалютував нею Джеймсові. У відповідь юнак привітав «мисливця» бретою, яку все ще тримав у руці, та без попередження перейшов до дій, рухаючись підкреслено неквапливо.

Фінтом у кварту «мисливець» змусив суперника зробити крок назад. Потім, удавши, нібито забарився із продовженням, спровокував серію ударів у відповідь, коротких і швидких, мовби завдано їх у справжньому, а не договірному двобої. Цій атаці, в якій відчувалася школа, Джеймс протиставив ряд академічно чітких, вивірених, як то кажуть, «до кінчиків нігтів», парадів. І в ту мить, коли дзенькіт клинків досяг апогею – так досвідчений диригент серцем відчуває наростаюче крещендо оркестру – хлопець провів, як і вимагалося, passado sotto.

Не дуже глибокий, але цілком достатній.

Кінчик брети легенько торкнув лікоть «мисливця».

– Туше!

– Чудово! Зізнаюсь, я був не зовсім правий, сперечаючись із вами…

Похвала, скажемо чесно, приємна навіть найзапеклішим цинікам. Джеймс подумав, що помилився з початковою оцінкою «мисливця». Поза сумнівом, гідний добродій. Вельми гідний.

І ладен визнати свою помилку відверто, а це вже ознака шляхетності.

– Ще раз?

– Звичайно! Що ви скажете, коли я…

Рябий спробував наприкінці серії дістати клинком Джеймову голову, однак той ухилився, – і суперник його не зачепив. Замість цього довга брета ледь чутно вколола рябого в правий бік. Якби рапіра ввійшла серйозно, в «мисливця» був би привід побоюватися за свою дорогоцінну печінку.

– Неперевершено!

– Ви мені лестите…

– Анітрохи! Дозвольте, я ризикну повторити слідом за вами…

Джеймс кивнув і помінявся з «мисливцем» ролями, перейшовши в атаку. Паради рябого мали більш ніж пристойний вигляд; правда, їм бракувало лоску. Повторюючи passado sotto, він застосував той самий найглибший варіант із опорою лівої руки об підлогу. Вийшло непогано, але в останню мить ліва нога «мисливця» трішки поїхала.

Утримуючи рівновагу, він більше, ніж треба було би, нахилився вперед. Випад вийшов довший від задуманого, і вістря шпаги розпороло камзол на боці Джеймса Рівердейла.

Камзол кольору кориці, з позолоченими гачками.

Болю Джеймс не відчув. Подряпина, яка з’явилася через невправність рябого, навряд чи була небезпечна. Замість роздратування – камзолатаки жаль, як не крути! – у серце закралося гордовите задоволення. Прийомто ви, пане, повторили, але, самі бачите, – в руках майстра й ціпок гору наскрізь проткне, а підмайстрові накажи поклони бити, то він і лоба розтрощить…

– Ах! До чого ж я невправний! Пане, благаю вас…

Рябий вибачався без угаву.

Вигляд у нього був зворушливий: переляк, схвилювання, готовність піти на все, аби тільки поранений не вважав його похибку навмисною провокацією. Від грошової компенсації Джеймс відмовився, незважаючи на те, що рябий наполягав; пропозицію оплатити допомогу лікаря також відхилив. Подряпина відразу перестала кровити, не забруднивши одягу. А камзол, як з’ясувалося при уважному огляді, цілком міг обійтися ниткою, голкою та немудрящими послугами кравця.

За задоволення треба платити.

Ми, циніки, це знаємо.

Дірка в камзолі та подряпаний бік – невеликий плата за радість схрестити клинки з гідним супротивником. Ви, пане, так і сприйміть: образи не тримаю, цілком задоволений, вибачення прийняв. Рекомендую домогтися при тренуваннях, щоб кисть і лікоть руки йшли вниз одночасно. Так, цілком правильно. Ще попрацюйте ногами, стежте, щоб вас не піймали на укол з опозицією. І будете незрівнянні.

Дозвольте попрощатися?

Брету Джеймс роздумав брати. Всетаки затяжка. Втім, якщо в день від’їзду з Бадандена залишаться зайві гроші, а хазяїн крамниці не знайде на неї іншого покупця…

Міркуючи таким чином, він вийшов на бульвар, зробив дев’ять із половиною кроків від збройової крамниці до носія халви, потім ще двадцять чотири кроки до чайхани «Під небом голубим», – а там сів за найближчий столик і незабаром віддав належне люлякебабу, загорнутому в найтонший корж, шишкебабу на рожні, политому кислим молоком, джуджакебабу з курчати, смаженого над ялівцевим жаром, і «чорній» юшці на баранячій крові з кардамоном.

На десерт він узяв нугу, рахатлукум, козинаки й, зрозуміло, халву.

У прийнятній кількості.

А потім запитав у чайханника:

– Шановний, де можна знайти поблизу вправного кравця?

– Кальян у дев’ятий номер!

– Пелюстки троянд для обмивання! Номер вісімнадцять!

– Сліпого масажиста Назіра – до пані з номера три!

– Кави пані Вівіан! Хутко!

– Перемінити штори в тридцять дев’ятому!

– Прийняти речі в сонцесяйного гостя! Агов, гуляме!

– Не переймайся, Ахмете. Моя поклажа не потребує носія…

Свого часу, тількино приїхавши на навчання до храму Шестирукого Крі, Джеймс серйозно вважав, що Крістобальд Скуна, засновник храму, справді шестирукий. І був дуже здивований, коли, вручаючи магові листа від діда, він виявив, що уславлений гіпнотконверер – такий же, як усі, а шестирукість – лише художній образ.

Зате в Бадандені, дивуючись із моторності Ахмета, хлопець ані крапельки б не здивувався шестирукості, восьминогості й двоязикості власника пансіонату. Мабуть, Ахмет міг би сказати без крихти перебільшення: «Пансіонат – це я!»

Зараз Ахмет, не перестаючи сипати наказами праворуч і ліворуч, реєстрував у книзі пару нових гостей, з усього видно, подружжя. Скрізь у дворі вирувало життя – бурхливе, але доволі тихе, щоб не потурбувати постояльців, які в цей час іще відпочивали.

Як це виходило, Джеймс не знав. І знати не хотів. Зворотній бік будьякого мистецтва – мало привабливий, на відміну від фасаду.

Одягнуті нові гості були пореттійському. Спершу Джеймс вирішив, що перед ним – не дуже заможний аристократ із дружиною. Гість, чоловік удвічі старший за Джеймса, відзначався елегантністю вбрання та вишуканістю манер. Дорожня перука до пліч, борідка клинцем, розділена посередині сивим пасмом; у правій руці – чорна тростина з набалдашником у вигляді пучка мідних цвяхів.

При шпазі, проте він не справляв враження чоловіка, який часто оголює клинок. Але іронічний прищур і твердість погляду ясно промовляли: чіпати цього пана – все одно що під сокиру підставлятися.

А коли б якомусь забіяці здалося замало цих прикмет, то нахабу зупинив би багаж гостей. Купа валіз, баулів, капелюшних коробочок і саквояжів дріботіла на павукових ніжках слідом за власником, хижо клацаючи замками – й, без сумніву, відважно кинулася б його захищати, якби маг потребував допомоги.

Дружини мага Джеймс не запам’ятав. Не личить дворянину витріщатися на пані, наче вуличному роззяві. Ну, руденька, середніх років. Станом пишна, але з талією. На любителя. Напевно, провінціалка, що зуміла за допомогою шлюбу перебратися до столиці. Теж чародійка?

Навряд…

Занадто простецька на вигляд.

Залишивши Ахмета влаштовувати новоприбулих з усіма мислимими й немислимими зручностями, він покинув двір пансіонату. Минув конов’язь – точніше, верблюдов’язь, якщо судити з кількості горбатих велетнів, що меланхолічно жували жуйку. Мимохідь підморгнув гарненькій служниці – та несла повний глечик так, щоб підкреслити круті стегна; у відповідь піймав грайливу посмішку…

І пішов відпочивати далі.

Відпочинок, кажучи по честі, – заняття надзвичайно втомливе. Хтось охоче віддасть перевагу суворій долі цілодобового лісоруба, аби тільки не прилягти на тахту серед невільниць та солодкоголосих чангирів. На тахту, панове мої, раз ляжеш, два ляжеш, і не встанеш, і ліс рубати не схочеш; дивишся, а життя пролетіло повз тебе.