- От історія! Сказати комусь соромно навіть - свиню замість шпигуна хотів забити!…
І все-таки Трохименко не знав, що йому слід зробити негайно, щоб урятувати безглузду ситуацію: підвестися-незручно, він викриє тоді своє замасковане місце, чекати ж, поки Минка сама впорає цю божевільну свиню, теж не випадає… Проте вирішив зачекати.
На березі річки з усіх боків оточена галасливими поросятами бігала Мішка й кричала:
- Де ото ти залізла, очі тобі вилізли б?
А свиня на крик не зважала; тріпаючи головою, капловуха купалася, видно, в Збручі з великою насолодою; вода блискучими краплинами стікала їй по щетині, а вона ще з більшим завзяттям пирхкала й задоволено рохкала.
- Палю, пацю… вилазь уже, - вговоряє Минка свиню, а сама тихо плаче край берега великими невтішними сльозами.
На крик Минчин по той бік кордону-ріки підвівся польський жовнір; у Трохименка глибоко десь закралася думка, чи не збираються Минка з жовніром відвернути його увагу, щоб у цей час хтось проскочив лінію кордону? Може, підговорили Мінку нарошне загнати в річку свиню?…
І Трохименко ще з більшою пильністю стежить за найменшим рухом Минки й жовніра.
Зелена каска з одноголовим білим орлом над лобом хитнулася на стежці раз-другий- польський жовнір, удаючи, ніби його зовсім не цікавить крик над рікою, ступив декілька кроків до берега: дивився на більшовицьку свиню.
Ні, Трохименко не буде й собі підводитися на ноги, як то зробив жовнір: навіщо йому викривати свою замасковану засідку?
Він певний, Минка незабаром вижене з води свиню; хтось надійде, може, допомогти їй, а не треба - заради такої дрібниці - турбувати телефоном Катінкіна… Шпигувати ж на користь панів поляків Минка, на його думку, ніколи не буде… Та й уговорити її на такий злочин не так уже легко.
А тим часом задоволена, очевидно, з теплої води й затишку свиня й не збиралася рушати звідти з доброї волі; повертаючи к сонцю то один бік, то другий на мілкому дні Збруча, вона зовсім забула за Минчину владу над собою; більше того, шукаючи глибшого місця, вона лягла лівим боком на території кордону польського-підсунулася аж під самий берег.
Дивилася із свого логва задоволеними очима на Минку, на поросята, що пацюками бігали край гаврилівського берега, й рішуче не хотіла вилазити з води.
Коли Минка помітила, що свиня от-от порушить кордон, - знала з розмов: половина Збруча наша, а друга-польська, і оді ще більше заметушилася на березі. Вона голосно розплакалася; крізь сльози, змішані на обличчі з пилюгою, говорила до свині ніжні-ніжні слова, як та мати непосидющій і неслухняній дитині:
- Пацінька, паця, паця… Вилазь уже, годі… Вилазь, чого тобі там?…
Свиня ж нерухомо, затаївши з насолоди дух, лежить у воді як мертва, тільки вона вряди-годи пирхкає від задоволення. По воді розходяться кола, й тремтить очерет.
Тоді Минка підбирає руками спідничину, міцніше стискає в руці свого ціпка й рішуче сплигує у воду; тихо підкрадаючись, вона підходить до свині з лівого боку: Минка - на глибокому, спідничина мокне їй у воді, ноги тремтять, але вона ступає так обережно, з особливим мисливським завзяттям - не зважати на перешкоди; очі-сині, ніби вкраплені з небесної емалі -світяться Минці гнівом, вона вся тремтить у воді, а все ж підводить руку з ціпком і, закусивши капризно нижню губу, б'є ним з усієї сили по воді… Летять бризки, заливають Минці очі. Вона нашвидку витирає рукавом забризкане обличчя, хватає рукою вимитий з берега корінь і, зірвавшись, спорсає у воду.
Свиня злякано підкидає голову, схоплюється на ноги, оторопіло давиться на Минку, хвилина -і вона вискакує на територію польської держави.
- Ой, мамо… Ой, боже мій… Де йдеш, скажена? - кричить не своїм голосом перелякана Минка
- От історія! - вдруге говорить сам до себе Трохименко. - Таки матиму догану, як пить дати -матиму…
І він ще пильніше вдивляється, що там діється - по тім боці Збруча - з Минкою. Адже вона, як не смішно, порушила кордон двох країн…
Польський жовнір, видно Трохименкові, поправив на плечі рушницю й так само, як і він, червоноармієць, мовчки стежить за боротьбою Минки.
Польський жовнір знімає з плеча рушніщю, підсмикується, вирівнюється - враження, ніби він збирається рушати до Минки.
Червоноармієць, щоб краще йому бачити, знову підсовує собі бінокля. Він здивований: жовнір буде заарештовувати Минку на польській території?
Адже він добре бачив, як вона - бідна дівчина - гейкалася з тією божевільною свинею. Як, нарешті, примушена була порушити лінію кордону… Хіба в нього не людське серце?
Жовнір підходить близько Минки і голосно, щоб чути було, видно, голос його й на території Радянської України, гукає.
- Чого, дурна, вовтузишся з нею? Бий її - прокляту -між вуха! - суворо, по-діловому дає він пораду Минці.
- Справедливо, - піддакує на жовнірові слова Трохименко. - По-людському, без хамства…
І він з невисловленою радістю і вдячністю дивиться на струнку, добре вишколену військову виправку білявого жовніра.
А Минка, не зрозумівши польської вимови, хоч жовнір і говорив до неї по-українському, розплакалася з переляку ще голосніше. Вона била свиню ціпком з усієї сили, гукала й благала її, проте - перелякана й розгублена - дівчина не мала вже снаги нагнати тварину на мілке місце.
І свиня, ніби на зло Минці, крутилася поміж кущів шелюга і все бігла понад берегом ріки далі й далі…
На гармидер над Збручем зацікавлено підвів голову вуйко. Він дійшов уже на своєму півморгові останньої ручки і, спершись на кісся, пильно стежив старечими очима: пан жовнір, дівчинка з Великої України і свиня покарбована, що за нею гасає плачучи дівчинка,- зацікавили вуйка надзвичайно.
«Ая… не впасла свиню мала… А тепер маєш: чи поверне ж її жандар з постерунку, чи пропала, дівко, свиня?» - так міркував собі вуйко.
І все оглядався, чи ніхто не стежить за ним, що він ото дурно стоїть, без роботи, та ще й на Велику Україну поглядає… І, хитруючи, вуйко дивився спідлоба, а здалеку здавалося, що він кузку якусь пильнує собі на дорозі!
…Понад берегом Збруча, гарцюючи конем, мчить вершник. Він виринув з пашні десь коло постерунку, навпроти фільварків польських… Кумедно підскакуючи на сідлі, як то роблять кавалеристи-новаки, вершник галопом під'їздив до білявого жовніра
Минці пощастило нарешті випередити свою свиню й завернути її на старе місце - навпроти Трохименкової засідки; захекана, озлоблена від ударів Минчиного ціпка, свиня не зважувалася вдруге плигати у воду, вона все підкидала свого писка й дивилася на поросята по той бік ріки, ніби запитувала: «Чому не йдете до матері?…»
«Нарешті кінець з цією скаженою свинею,-подумав червоноармієць. - Скоріше наганяй її, прокляту, у воду»,-намагався порадити дівчині востаннє Трохименко. Перед очима йому, заступивши на мить Минку, стояв невідомий вершник.
У сірому, попелястому кольору костюмі, зручно й легко сиділа на кавалерійському сідлі панна. Була вона з обличчя, як помітив Трохименко, гарна: струнка, русява, губи її тоншали у куточках вуст, а підборіддя - навпаки - випиналося наперед; сірі, крицеві очі особливо якось пасували до її мужнього і трохи, може, гордовитого обличчя. Тримала в руці в лайковій рукавичці стека, - робила тим стеком півкола в повітрі.
«Непоганий улан…» - насмішкувато подумав Трохименко: він не любив у війську жінок-кавалеристів, бо вважав чомусь, що такі жінки тільки для параду на конях гарцюють…
Панна під'їхала конем близько жовніра і, по-військовому виструнчившись на сідлі, привіталася. Жовнір відповів на привітання.
- Що то бовваніє? - бридливо запитала панна в жовніра, звівши очі на перелякану Минку в розхристаній сорочині.
Панну вразила, більше - обурила, червона косинка на Минчиній голові, вона одразу впадала в око, як маків цвіт повний… І дратувала.
Жовнір, зберігаючи усмішку на вустах, розповідав панні, яка, мовляв, історія кумедна трапилася в дівчини: порушила кордон заради свині покарбованої!
