А зовсім близько Трохименка, за гони якісь, майорить під копами у червоній косинці гілка, тонка, мов те стебло, дівчинка. Вона завертає від кіп свині…
- Минка,-вирішує червоноармієць, хто ж інший насмілиться пасти так близько кордону? Тільки Минка! О, це смілива дівчина?
Трохименко добре знає Минку: вона день у день підходить попаски із своїми аж до берега річки, нікого не боїться!
Йому навіть приємно за Минку, що вона така смілива дівчина.
Кордон? Не розуміє цього слова Минка. По той бік Збруча, знає вона, живе її тітка, материна сестра ріпна; живуть ті ж самі люди, що й по цей бік, - а хтось вигадав кордон над Збручем!…
Смішно, пастухи - по обидва боки річки - бояться підходити близько берега, але вона - Минка-ніколи!
Ніхто, мабуть, не був з пастухів там, де вже лежать червоноармійці… Вони кумедно так зодягнені -плямисті якісь штани, сиві, кольору неспілого жита, сорочки, годі й помітити їх під ногами!… Дивишся-ворушиться камінь, горбиться, а ближче -на тебе чатують з трави суворі або ласкаві очі…
Минці, бували такі дні, щастило й купатися в Збручі,-а хто ж інший насмілювався?…
Проте найбільшого клопоту завдає Минці ота велика, покарбована чорними латками свиня. Яка вона неслухняна,-сказати не можна!
От і зараз, не встигла ще Минка й присісти на межі, а свиня-рох-рох-рох-рушила вже під стайку кіп.
- Ачу, дурна, назад, - вдруге чує Трохименко Минчин голос. - Де ото вирядилася мені, га? Де, я питаю?…
Минка суворо, як то роблять дорослі, умовляє свиню повернутися назад, а коли бачить, що свиня все-таки підкрадається під копи, тоді дівчина зривається з місця і, метко розмахуючи ціпком у руці, грудкою котиться під копи, щоб завернути неслухняну пані свиню, як її величає Минка.
Вона ще довго потім буде страмити й картати перед поросятами матір їхню, покарбовану чорними латками. Ади, дивіться, яка вона лиха в Минки, що то вона витворяє, якого клопоту завдає дівчині?…
«Хороше, розумне дівча,- настирливо вривається Трохименкові думка.-Диви, пасе ті поросята, як мати діти…»
Задоволено усміхаючись на якусь свою давню-давню згадку з дитячих літ, Трохименко повертає знову голову на каламутні хвилі ріки Збруч: дивиться на польську територію. Вартує пильно кожного куща шелюги, найменший рух очеретини ловить він очима!
Смішно Трохименкові: от недавно, здається, як і Минка, сам він бігав завертати скот,- бо не пас малим свині; їв смачну-смачну недопечену картоплю на полі, міняв за яйця махорку, дині дубівки-ого, всього було; і, дивно, якийсь жаль йому, що не можна вдруге повернути хоч один синій день той, коли сонце в степу наче за роги водило корову його на ситу пашу, коли він пісні на ціпках вигравав, коли воював з пастухами на Козацькій могилі, коли…
«Ех, і діла ж були!» - задоволений, урвав він свої дитячі згадки.
Трохименко здивований був, що до нього прийшли сьогодні, бодай у згадці, літа дитячі, сам він ніколи не любив згадувати про своє життя на селі, бо зазнав там змалку усіх радощів і горя вбогої мужицької дитини… Особливо горя.
І зрозуміло, чому його серце лежить до Минки: «Таке мале дівча, мов той стручок перцю неспілий, а мусить змалку тупати коло скотини, ранить ноги по стерні, і ніколи - за життя своє - не доп'є, не доїсть, не доспить… Хіба Минка, свині пасучи, виб'ється коли із тих злиднів?»
Трохименкові стало жаль Минки, жаль змарнованих по наймах літ і сестри своєї, що десь у Києві чужі діти чукає…
«Поки багатий стухне, то бідний з голоду спухне… Виходить, бігай, Минцю, щоб поросятка в шкоду не вскочили!»
Червоноармієць скрутнув головою й міцніше стиснув у руках рушницю.
Ні, таки добре роблять, на його думку, більшовики, коли чухрають багачів… Хай усі будуть рівні!
Ще раз обвів очима голі стерні, стайки кіп і на межі, у бублик зігнуту, Минку.
Дівчина, розпустивши по стерні свині, обідала; вона вив'язала з вузлика шматок хліба, дві пучки солі і вмочила сизу цибулину в сіль ту…
Трохименко уявляв собі обід Минчин, бо не раз уже бачив, як вона обідала недалеко Збруча; а два тижні тому розпитав дівчину, чия вона й звідки. І цікавився, чи свої свині пасе Минка?
Родом Минка - ця гінка й розумна на свої літа дівчина - з Гаврилівців - села хоч і стародавнього на Поділлі, проте вбогого; Гаврилівці, як розповідав Трохименкові якийсь дивак професор з Кам'янця-Подільського, один раз тільки зажили собі на віку слави: пограбували польського посланця, що їхав до якогось там турецького паші…
Ніхто з гаврилівчан не знає, мабуть, яку славу носить село їхнє, хіба один професор кам'янецький!
А свині Минка пасе одному дядькові - такий собі заможненький, віробожний, з убогою рослинністю на обличчі, схожою на озимину, прибиту морозом,- Юхим Запара.
Він за це поле Минчиній матері обробляє, снопи в жнива возить, косить; а мати - разом з Минкою - полють йому, жнуть; ще й свині пасе літо Минка… У багатого дядька служить.
У Минчиної матері ще є діти, тільки вони малі дуже, хлопці її…
- Ачу! Здохла б ти йому на радість,-втретє чує Трохименко Минчині скарги на свині.
Гаряче серпневе сонце дошкулило, видно, тонкошкіру свиню; підкидаючи вгору писка, вона чмихала й бігла до річки, як божевільна, не звертала жодної уваги на свого маленького пастуха, на ціпка, а тільки скоса поглядала іноді на поросята - чи біжать вони слідом за нею.
Минка аж розплакалася; не встигла скінчити обід, як довелося знову бігти; спідничина метлялася дівчині поміж ніг, а вона на всю силу мчала полем і все нахвалялася ціпком, що тремтів їй у руці…
«От морока Дівчині…»
Трохименко не скінчив своєї думки, як над вухом йому ледве чутно, глухо задзвонив телефон; поспішаючи, нервово взяв рурку до вуха й слухав:
- Варта 3128?
- Так.
- Гарцежи, як вам казав, уже на лінії фільварків польських. Навпроти вашої дільниці будуть, мабуть, тільки кінні загони… У них, здається, маневри. Дивіться там пільніше. Все.
- Слухаю.
І Трохименко, підвівши чоло, поклав рурку телефону.
Все трапилося так несподівано і так раптово, що годі було деталізувати розпорядження начальника застави… Ясно й так: пильніше вартуй кордон!
Трохименкова рука лежата ще на рурці телефону; десь на обрії -уявляв собі -от-от повинні з'явитися гарцежи -тоді, мовляв, розпочнеться справжня варта - без нудьги, без дитячих споминів… Така, може, як недавно на Амурі!
- У них, здається, маневри… - звучали ще слова начзастави.
І раптом праворуч, на межі кордону, хтось важкий, з чорними латками на спині, колесом шубовснув у воду… Аж запирхкав.
З розгону, безцеремонно ламаючи крихке стебло пшениці, невідомий Трохименкові злочинець спробував перейти кордон ясного, сонячного дня!
Червоноармієць хапливо, звичним рухом, повернув навскоси рушницю й підкинув її на руку, щоб краще було взята йому на мушку зухвалого шпигуна чи контрабандиста
- Не втічеш, голубе… ні,-підбадьорюючи сам себе, тихо приказував Трохименко.
Він розкрив уже рота, щоб гукнути звичайне в таких випадках «стій», хоч добре знав, що такий зухвалий перехід кордону вимагав у першу чергу кулі; правда, постріл на кордоні не завжди буває виправданий, і не такий уже героїчний вчинок - випустити кулю, а ще гірше - не влучити, пустити її в небо синє…
Трохименко був блідий, схвильований і всю силу волі скупчив на одному: влучити. За всяку ціну влучити невідомого ворога.
То нічого, що пострілом він викриє своє замасковане місце, що вогненна лінія кордону з тривогою - по обидва боки Збруча - випускатиме на сполох кулі вгору, то все - дурниці, не варті серйозні уваги.
Дипломати по обидва боки ріки будуть собі на дозвіллі вивчати, з якого боку був перший постріл, а йому, Трохименкові, треба затримати ворога, а коли не пощастить - подарувати йому кулю в далеку дорогу…
Так розуміє він, червоноармієць, своє завдання.
…Трохименко скригнув з люті зубами, плюнув кудись зозла аж на дуло рушниці і, незадоволений, впівголоса вилаявся; далі поволі спустив мушку з чорної латки на воді і, все ще схвильований, втопив очі в одну точку: на велику ікласту голову свині.
