— Мишко, не сопи…
— А ти не човгай лапами.
Раз у раз натикалися на корчі, на камені. Який дідько їх накидав? Колись хлопці часто грали тут у цурки — гладенька толока була. А зараз що не крок — то яма, то горбик. Аж ось і скопана земля. Над головою зашуміло лапате листя горіха.
— Нарешті! — передихнув Володька. — Оце б закурити…
— Тс-сс!.. Бачите?
В печерно-густій пітьмі блиснув вогник. Блиснув в одному місці, а згодом — в іншому. То, мабуть, ходили вартові. Ліда попередила: в пришкільному саду — кроків за двісті од комори — зупинилась німецька авторота.
Двісті метрів — це зовсім близько. Таке небезпечне сусідство надто ускладнювало справу. Саму комору стерегли три поліцаї, і зняти їх — штука проста. Але ж німці під боком. І приміщення, в яке загнали заарештованих — справжня тобі в’язниця: стара, ще дореволюційних часів комора з кам’яними стінами, з вузенькими віконцями, загратованими залізним пруттям; долівка цементована, двері — на важких засувах.
За кам’яними стінами раніш зберігалось зерно, тепер — сиділи смертники.
«Про що думаєте, хлопці?» — Шумило напружено вдивлявся у пітьму, начебто можна було крізь липку чорноту ночі зазирнути в комору. Він виразно бачив перед собою трьох чубатих братів Затяганів, Семена Гарбу, рябого козарлюгу, дуже схожого на свого покійного діда. «Не тушуйтесь, друзі, — ми поруч з вами, ждемо тільки сигналу. Коли вже доля змилостивилась і лишила нас на волі, то хай навіть земля западеться — вирвемо й вас з кам’яного мішка!.. Ми теж, хлопці, могли опинитися там, за стінами, та нас врятував тоді просто випадок».
Справді, Володьчина трійка врятувалась випадково.
Вони до півночі сиділи в катакомбах, чекали Тараса Івановича. Вибухівка у них була. З тонких дощок самі збивали ящики і начиняли їх вибуховими шашками. Цей страхітливий вантаж хлопці називали «таблетками». Дві такі «таблетки», оперезані вірьовками, вже готові були до подорожі. Не вистачало тільки капсулів-детонаторів, цих мініатюрних трубок з гримучою ртуттю й бертолетовою сіллю. «Я принесу», — пообіцяв Тарас Іванович. Звечора він пішов у село і лише о другій годині ночі повернувся. Коли Володька одержав блискучі, з чорними вусиками, довгасті трубки, йому раптом запахло кузнею, паленим вугольком, солодкуватим димом горна. Володька кинув на вчителя допитливий погляд: «Батькова робота?» А вчитель нахмурився: «Ти дуже цікавий, Володько! Поспішайте, поспішайте, вас хлопці ждуть».
Їм таки треба було квапитись. Вже сіріло надворі, крайнеба виткалась прозора блідо-голуба смужка. Холодний світанок підганяв їх. Десь далеко-далеко гримкотіло, й тихо здригався оповитий фіалковими сутінками степ. То на Бобринецькому шосе торохтіли машини; день і ніч йшли важкі п’ятитонки, тягачі з гарматами, броньовані «фердінанди», «тигри». Цей скреготливий, оглушливий потік заліза й сталі ніщо, здавалось, не могло зупинити. Шосе ревло й двигтіло, харкаючи отруйливим димом, а степ немов оглух, і пожовкла трава навкруги никла долу. Мовчав полонений степ. Та ось розверзалась земля, гнівом, вогнем розпирала груди свої — і летіли в кювет шмаття брезенту, каски, оплавлені «зуби» гусениць. То тут, то там здіймались над шосе вогненні смерчі, вириваючи у ворога землю з-під ніг. Скорчившись по-гадючому, завмирала на якийсь час фашистська колона; гасали по степу каральні загони з лютою рішучістю виловити й знешкодити «штепмордер» — степових бандитів. А вибухи гриміли знов і знов, кожного разу в новому місці.
Цієї ночі мав злетіти в повітря місток за Компаніївкою. Туди й поспішали «печерники». В глибокій балці, що буйно заросла глодом і шипшиною, Володьчину трійку ждали краснопільські хлопці — брати Затягани і Семен Гарба. Володька уявляв собі, як злиться нетерплячий Семен. Хмурить кошлаті брови, позираючи в світанкову каламуть, і лається: «Де їх трясця носить!» Та й хто б не лаявся: домовились зустрітися опівночі, а вже світає. Тепер чекай наступної ночі.
— Хоч би флягу взяли з водою! — бурчав невідомо на кого Шумило. — Цілий день будемо смажитись на сонці…
Він ледве встигав за Михайлом. Як підняв Зінько на плечі двопудову «таблетку», так і пер її без передиху; сорочка прилипла йому до тіла, очі скров’яніли від напруги, — а він гріб і гріб землю ногами, важкий, сутулий, по-волячому упертий і невтомний.
По крутому схилу, порізаному весняними струмками, вони спустилися в балку. Вже й тут, у низині, було видно. Неподалік горбився трав’янистий насип шосе; коли пролітали машини, оглушливе ревище котилось долиною, й по укосах балки на голови хлопцям сипався пісок. Володька, спершись на лікті, з тривогою озирав кущі, яруги…
Принишклі чубчики глоду… Сиві клубки — дим чи туман… А де ж краснопільці? Шматок паперу, він би виразно тріпотів білими крильцями на сірому тлі балки. Але умовного знаку не було.
— Посидьте, я розвідаю, — Шумило поповз між колючим глодом. Ось він рукою відхилив гілку і… наче пірнув, злився з землею. Що там? Хвилину, другу, третю відстукували отерплі серця. Не ворушився Володька. А коли тихо, непомітно подався назад, очі його сказали: німці!
Уткнувшись в пісок, вони незрушно лежали на дні балки, а сонце шворнем пропікало отерпле тіло. Скільки лишилось до смерті? Секунда? Може, година? Скоріше б… Від спеки, від нескінченного скреготу машин здурманілим жорном крутилась голова. Скоріше б! Якщо піднімуться німці, почнуть прочісувати балку — кінець. «Ну, піднімайтесь, гади! Хто перший свинцю скуштує?» — стискував Володька слизьку од поту рукоятку нагана. Одна думка пронизувала розпечений мозок: «Де краснопільці? Втекли чи спіймалися?..»
Хто скаже, коли й од чого пробився жмуток сивини в циганському чубі Володьки? Може, того палючого дня у степу, коли він з друзями каменем пролежав у рівчаку, з хвилини на хвилину чекаючи смерті? А, може, вночі, коли повернувся в печери і слухав Ліду, слухав про те, що не давало йому спокою: де краснопільська четвірка?
На якусь годину Шумилова група спізнилась до того, що трапилося коло мосту.
Брати Затягани і Семен Гарба, — про це розказала Ліда, — ждали «печерників» з вибухівкою до світанку. «Ідуть!» — зрадів Семен, зачувши в ранішній тиші обережні кроки. Затріпотіли над кущем білі крильця: ідуть, нарешті! Але йшли… з одного боку, йшли з другого боку… В чорних кітелях… З гвинтівками… Каральний загін!
Німці, схопивши краснопільців, тут же, біля шосе, влаштували своїм жертвам бандитський «млинок»: взяли четвірку в щільне кільце і заходилися бити. Били по черзі, били зі смаком, одкидаючи закривавлені тіла один до одного. Семен Гарба, найдужчий за всіх у групі, бачив, як метляли в повітрі чубами брати Затягани, як хтось із них виплюнув зуби, як хлопці, вже непритомні, звалились на землю. А його, Семена, все ганяли по колу. Градом сипались удари; в діло пішли приклади й багнети; зграя фашистів скаженіла од люті: двадцять не могли добити одного!
Гострий, пекучий удар в голову. Семен широко розкинув руки, наче хотів злетіти… І степ, хитнувшись, упав йому на груди…
Німці залишили коло мосту охорону (на неї й наткнувся пізніше Шумило з хлопцями), а Гарбу й Затяганів кинули на кузов машини. Возили їх з села в село: чиї? Жінки сумно хитали головами: не наші. Та, напевно, і рідна мати не пізнала б свою дитину серед оцих розтерзаних тіл… І все ж знайшовся один, що пізнав напівживих підпільників. Це був Криворотько. Коли запилений грузовик прибув у Табунчанське і карателі зігнали до сільської управи місцевих людей, поліцай теж прибіг сюди: що за зборище? «Ге-ге! — прогундосив Криворотько. — Із мого куща недобитки… Вірьовка за ними плаче! Оце Затяганів сімейка, точно. Кодло більшовицьке!.. А то, здається, Гарбин відлюдок».
Карателі разом з Криворотьком рвонули на машині до Затяганів. Даремно: хата була пуста. Хтось, видно, попередив Ониську, матір трьох чубатих братів-комсомольців. А до Гарби Криворотько не повів гестапівців: уже давно пагорб, де стояла сторожева оселя, заріс бур’яном.
Того ж дня напроти сільської управи німці поставили щось схоже на футбольні ворота. Чотири вірьовки погойдувались на вітрі. Чотири смертники сиділи за кам’яними стінами, чекаючи останнього ранку. Вони ще не знали, що десь тут, недалеко, густа пітьма приховала їхніх побратимів.
