Гойднуло літак, і він, Шумило, піднісся над степом. «Ось вони, сину, убивці!» — Володька загледів, як із лісосмуги виповзла тінь. І не одна — цілий клубок гадючих тіней. 3 палаючими смолоскипами лізли потвори до колгоспної пшениці. Наче вжалений, стріпнувся Володька. Люто натиснув кулеметну гашетку — затрясся холодний метал, бризнув вогнем…

Оглушений гуркотом, Володька прокинувся. Прокинувся, а гуркіт чомусь наростав. Весь літак ходив ходором, дрібно видзенькували каністри. «Тьху ти! — вилаявся Володька. — Це ж реве мотор. Значить, тут і льотчик». Сон як рукою зняло. Спробував ворухнути ногою, та ніг наче й не було: холодна терпка невагомість у всьому тілі…

Задубів… Чорт з ним, аби пронесло!

Мотор, набираючи обертів, завив, задзижчав на високій ноті — от-от зірветься. Трухнуло ящиками, і літак, похитуючись, рушив з місця. «Пронесло! — хмільною радістю сповнилось серце. — Прощавайте, рідні! Прощавай, Гришо! Ждіть вісток із фронту!»

Літак розвернувся, притих мотор. «Ну, давай оберти перед стартом! — вже по-хазяйськи наказав Шумило, почуваючи себе в повній безпеці. — Не хотів добром — нишком втечемо!»

І тут сталося щось неймовірно дурне, безжальне, несподіване… Гидким, мишачим голосом скрипнули дверцята, війнуло холодком. І на сірому світанковому тлі з’явилась… голова льотчика.

— Прокатався, брате? Вилазь…

Може, його посмішка була звичайною, навіть добродушною — вона ж була для хлопця убивчою. «Як ви догадалися? Як?» — мабуть, таке запитання прочитав лейтенант на сполотнілому обличчі Володьки.

— З власного досвіду, — знов усміхнувся льотчик. — Був і я такий хитрий. В Одесу тікав. Хотів на корабель пролізти…

Володька не бачив, як піднявся літак. Він лежав, уткнувшись обличчям у холодну землю, розчавлений такою гіркою, такою образливою невдачею. Хіба могли втішити слова пілота: «Не журись, хлопче, твоя черга прийде»?

Ех, якби людина була здатна хоч трохи заглядати в своє майбутнє! Тоді б Шумило дізнався, що той, кого зараз він лаяв, стрінеться йому на чужій саксонській землі і буде йому ліпшим другом, і разом вони, голодні, затравлені есесівцями, житимуть однією надією — вирватись, будь-що вирватись з лабетів смерті, з концтабору…

Цього не знав Шумило, коли остався один у степу і грозив кулаком вслід маленькій гуркотливій цяточці, що все даленіла й даленіла, аж поки не зникла за обрієм.

«Однак втечу! Візьму Гришу, Михайла Зінька, і хай встануть на шляху сто морів, сто річок, — доберемось до фронту!»

Вночі Льоньку хтось розбудив. Продерши очі, він зрозумів: скоїлось щось несподіване. Блимала гасничка, посеред хати валялися клумаки, коло них метушилися батько й мати. Сорочка на батькові геть змокріла, а він не зважав на це, поспіхом набивав мішок білизною й харчами.

На ослоні сиділа заплакана Ліда; вона поглядала розгублено то на клумаки, то на Валька, який стояв, спершись на одвірок. В сестриних очах застигли сльози.

— Ну, дітки, прощайтесь, — сказала мати й уткнулась обличчям у батькові груди; її худенькі плечі тремтіли — вона плакала тихо, беззвучно. Льонька ж з Лідою заревли, як на похоронах. Тільки Валько мовчав, зціпивши зуби.

— Не треба, не треба… — чужим голосом умовляв їх батько. — Це буде недовго, ну, місяць — і ми повернемось… Держіться купи. Чуєте, діти? Помагайте мамі, вона, бідненька, і так падає з ніг…

Скрипнули хатні двері, почулось знадвору: «Но, поїхали!», — проторохтіла під вікнами підвода, і все поглинула ніч.

В хаті запала тяжка, гнітюча тиша. Наче хтось придавив осиротілих дітей кам’яною подушкою.

Скільки вони просиділи в німому заціпенінні — годину чи дві? За вікном почало сіріти. Сивий ранок вставав над селом.

Першою піднялася Ліда, стала вигрібати з ящиків пожовклі документи, старі газети й журнали. Валько заходився перебирати сімейну бібліотеку. Як щось непотрібне, кидав на долівку книги. Вчора це було б дикунством, а сьогодні… Сьогодні — так, мабуть, треба.

— Бах, бах! — падали на підлогу книги і шкільні підручники.

Раптом Льонька побачив червону обкладинку, а на ній — вершника в будьонівці з піднятою шаблюкою. Павка Корчагін!

— Це моя книга! — схопив книжку, рвонувся він до полиці, став гарячково згрібати «Читанку», «Історію», «Географію». — Це мої книги! — притискував до грудей свій дорогоцінний скарб. — Не віддам, чуєте, нікому не віддам!

Йому говорили щось про німців, про небезпеку, а він кричав, ковтаючи гарячі сльози.

— Хай вішають, хай ріжуть! Не віддам — і все. В сараї, під полом сховаю!

Того ранку Льонька вперше збагнув: війна — це розлука з найдорожчим.

Того ранку вперше почув нове страшне слово — евакуація.

З усього видно було: фронт наближається.

Раз у раз зблискували проти сонця ворожі винищувачі. Мов шуліки, кружляли вони над степом, вишукуючи здобич. Як тільки гуркіт розпанахував небо, зупинялись машини й підводи, падали ниць люди.

Увечері, коли темрява чорним саваном огорнула степ, на доріжці з’явився… Гриша. Ліда, спалахнувши, кинулась йому назустріч. «Де ти блукав, Гришо?!» — питали її очі.

Гриша, як і Ліда, не встиг навіть подати документи до приймальної комісії — почалася війна. Інститути, технікуми, училища враз спорожніли: студенти з ранку до вечора товпились у військкоматах… З розбурханого війною міста Ліда сама повернулася до Табунчанського, бо Гриша раптом зник. У селі говорили, що бачили Грицька, Володьку й Михайла Зінька під Кіровоградом серед наших солдат. «Це правда?» — хмурила брови Ліда.

Гриша, зморений і схудлий, дивлячись убік, ніби соромлячись своєї обшарпаної запилюженої одежі, неохоче буркнув:

— Не взяли нас. Комісар, якийсь заїкуватий, уперся: зелені, мовляв. Наче ми винні, що пізно народилися.

А Ліда, вона дякувала в думках комісарові. Якщо й залишатись у селі, то разом. Бач, безсоромні, хотіли кинути одну… Ліда притислась до Грицькового плеча. Вони довго сиділи на причілку, сумовито дивилися в степ, в німу, насторожену тишу і пошепки гомоніли й гомоніли, нібито не бачились вічність.

А вночі, запаливши гасничку, Ліда схилилась над голубим зошитом. Це був щоденник, тільки йому довіряла вона дівочі таємниці.

В щоденнику, на першій сторінці, Гришиною рукою намальовано маленький кораблик під червоними вітрилами. Зовсім такий, як у повісті Олександра Гріна, у чудовій повісті про мрійливу Ассоль та хороброго капітана Грея. «Це наш кораблик. На ньому помандруємо у невідоме», — казав колись Гриша. І Ліда вірила своєму капітанові і бачила себе під зорями тропічного неба. Яким ти чистим і світлим було, дитинство! Як хороше мріялось під твоїми вітрилами! Все було просто і ясно: школа, медичне училище, цілий світ перед очима! Та раптом — чорне провалля, порожнеча; ніби вихором змело училище, батька, старших друзів — все, все, чим жила, дихала, марила…

Забути про це! Хоч на хвильку повернутися до щасливої безтурботності, до того, що пахне шкільними партами, вільним степом, солодкими снами. Ось тут, у щоденнику, Гришиною рукою переписана зворушлива казка, яку розповідає чарівник Егль дівчинці Ассоль. Ліда знає ці рядки напам’ять і, примруживши очі, нашіптує собі:

«Якось уранці в морській далині під сонцем блисне червоне вітрило. Сяюче громаддя червоних вітрил білого корабля попрямує, розтинаючи хвилі, просто до тебе. Тихо плистиме цей чудесний корабель, без криків і пострілів; на березі багато збереться людей, дивуючись і охаючи; і ти стоятимеш там. Корабель підійде велично до самого берега під звуки чудової музики… „Чого ви приїхали? Кого ви шукаєте?“ — спитають люди на березі. Тоді ти побачиш хороброго вродливого принца, він стоятиме і простягатиме до тебе руки. „Здрастуй, Ассоль! — скаже він. — Далеко-далеко звідси я побачив тебе уві сні і приїхав, щоб забрати тебе назавжди у своє царство“».

І розступилися перед Лідою стіни похмурої хати, і засяяло голубінню море, і дихнуло в лице солонуватим вітром… «Щоб відвезти тебе назавжди в своє царство», — як уві сні, шепоче вона.