— М-да, вже пів на третю…

Кому він це сказав, Валько не второпав. У нього чогось засвербів кулак…

Підійшло ще кілька хлопців, табунчанських і нерубаївських. І всі, хто з подивом, а хто із заздрістю, розглядали Адиків годинник.

Сонце обливало землю вогнем, та сховатися було нікуди. Замість вишневого саду стирчали обчухрані стовбури; купи зів’ялого гілля, потрощені вулики були чорні, ніби після пожежі.

Хлопці пеклися на сонці, тоскно мружили очі. Валько копирсався пальцем у землі, недобре зиркав на Адика.

— А де ти взяв… годинника?

Адик недбало чвиркнув крізь вищерблені зуби:

— Пан комендант подарували. В нашій хаті, знаєте, штаб… М-да, штаб розмістився.

«Пан комендант подарували, — повторив Валько про себе. — Бач, у матері навчився!» Кулак засвербів ще дужче.

— Значить, подарували? — спокійно допитувався Валько.

— М-да… Для них це дрібнички. То в нас, знаєте, голим тілом світили. А німці живуть — ого! У кожного машина, а, то й дві, дім цегляний, добра того — під стелю.

— Ясно! — сказав із притиском Валько.

— Ясно! — підтвердили хлопці. Льонька побачив, що вони переморгуються між собою і таємниче кивають на Адика. Ліщинський, не помічаючи того, торохтів далі:

— Ми, знаєте, відсталий народ. Живемо отут, як в печерах. А німці дадуть нам машини, ну, кожному — і мені і вам, хлопці, — відкриють школу, щоб ми техніку знали…

— Слухай, ти! — підвівся Валько (щоки у нього сіпалися). — За що все-таки подарували тобі?..

— Годинника? Ну, я чоботи чистив, обід офіцерам приносив…

— І офіцери тебе пригощали?

— Аякже! Хлібом… Такий пахучий…

— А ти нашого не наївся? — Валько за комір підвів Адика. — Не наївся? Тоді на, стерво… добавки! — і він, розмахнувшись, вліпив «добавку» в Адикове вухо.

Тріснула кремова сорочка, з перекошеним ротом упав Адик. Хлопці навалились на нього і загупотіли кулаками, як ціпами по снопу.

— Їж до ригачки!

— Затикай пельку!

Адик в’юном звивався під ногами і щось белькотів, синіючи од страху. Раптом почувся жіночий вереск:

— О, боже!.. Що ви робите, йолопи!.. Хами!

З рогачем летіла в садок Ліщинська, ладна розтерзати хлопців на шматки…

Брати отямилися вже тоді, коли були далеко від пасіки — в густому чагарнику, на березі річки. Валько ніяк не міг заспокоїтись: «От потвора! І як земля таких носить?» Льонька слинив подряпане тіло, з тривогою думав: «Що ж тепер буде? Ліщинська не простить нізащо. Сама прибіжить до нас, а то й німців приведе на розправу…»

Ліщинську добре знали в селі, хоч вона й жила тут недавно. Приїхала з міста перед війною. Дали їй хатку, влаштували бухгалтером у контору. А вона чорно кляла всіх і все — і сусідів, і правління, і вчителів, і наші порядки. Недарма про неї казали — чорнорота. Частенько свою жагучу лють зганяла на синові. Колись, скаженіючи, так потовкла Адика, що він пролежав літо у постелі й залишився калікою — шкандибав на ліву ногу. Адик був якийсь прибитий, заляканий і водночас нахабний і жорстокий: сильніших за себе боявся, а над слабшими сам знущався з насолодою.

…Оглядаючись, хлопці проскочили тихцем понад річкою у свій сад і залягли: чи немає нікого у дворі? Ні, дома наче спокійно. А оно, на городі, мати з Лідою пораються. Картоплю копають. Дзень, дзень — сумовито обзивається порожнє відро.

Мати, болісно розгинаючи спину, раз у раз зиркає з-під руки на дорогу. Мабуть, їх, вітрогонів, виглядає. Обоє вони, Ліда й мати, як журавлі, що одбилися від свого ключа, печальні, одинокі на пожовклому від спеки подворищі. Коли хлопці виходять із засідки, мати опускає руки і мовчки, з докором дивиться на приблудних синів. Ліда стомлено хмуриться:

— Де вас носить?.. Совість би мали.

Хлопці скоріше беруться за роботу, щоб якось загладити свою вину. Їм соромно перед матір’ю, вічною трудівницею, з темними, як сама земля, зашкарублими руками, соромно перед Лідою, що так рано похмурніла, схудла, ніби висохла на сонці.

Хрумкотить під лопатою коріння, дзенькає відро, а Ліда стиха ділиться сільськими новинами. Федоренка призначили старостою села, а Швайку управителем, ну, ніби завгоспом. Тільки спеклося «начальство», а вже й бричку собі завело і нагайку… «І нагайку? Не може бути!» — «Зараз все може бути, хлопчики. Ось годину чи дві тому гасав Федоренко з Швайкою на бричці попід хатами — худобу переписували. І в нас були. Мати питає: „Що тобі треба, Федоренку?“ А він п’яно: „Така-сяка… більшовицька… який я тобі Федоренко? Я па-ан староста!“ Словом, корову й свиню записали, наказали матері курей у хлів зібрати, всіх перещупали. Двом півникам голови скрутили і — в бричку. Регочуть: „На закуску буде!..“ У погріб лазили і на горище. Пригрозив Федоренко нагайкою: „Щоб вся худоба на місці була. Пропаде курча — головою поплатитесь!..“»

Ліда обірвала розмову, підвела голову: у двір на зеленій бричці влетів… Федоренко. Чого це він знову приперся?

Староста махнув матері нагайкою:

— Гей, така-сяка… Пан комендант викликають! Будеш за своїх вилупків отвічать!

Хлопці чекали всього. Могла прибігти Ліщинська, могли схопити їх німці і під конвоєм повести в село… А що їхню маму покличуть — про це зовсім не думали. І тепер стояли перед нею, як злодюжки, закляклі, втупивши очі в землю.

— Хлопці… — у Ліди здригнулись куточки сухих зашерхлих губ. — Що ви накоїли?

— Нічого. Ну…

— Ну, трохи… по пиці…

— Та отому ж… Адику.

— Гадику… Цуцику німецькому…

— Тс-с-с! — сердито тріпнула віями Ліда. — Зараз і камінь чує.

Мати не сказала ані слова. Кинула лопату і важкою ходою пішла з городу.

— Ей, ти, скоріше! — прикрикнув Федоренко; вйокнувши на гарячих коней, староста повернув бричку і поцокотів новенькими колесами вздовж вулиці. Слідом за ним поснувала й мати. Маленька, згорблена, вона загубилася в хмарах сизої куряви…

В кудлатих овечих шубах виповзали із берега вечірні сутінки, замерехтіли перші зорі, а мати все не поверталася. Тривога за неньку звела дітей докупи. Вони притислись одне до одного, як осиротілі курчата, і вперше відчули, що немає такої сили, яка б розлучила їх. Не сердито, а журливо докоряла своїм братам Ліда за дурне «геройство»… «Ну, уявіть собі, хлопчики, — говорила вона, — зібралися ми втрьох… не втрьох навіть, хай пристануть ще Грицько й Володька, зібрались ми і до німців з кулаками: „Ми вас та ми вам!“ Що з того вийде? Чесонуть по нас з автомата — і кінець. Ні, кулаками їх не візьмеш. Отак Чіпка хотів боротися (Хто такий Чіпка? Дам книгу, почитаєте… Пропаща сила)… Ні, хлопчики, треба хитро, треба так, щоб вони, гади, і не здогадувались, звідки воно береться…»

Ще довго говорила сестра, не все й зрозумів Льонька, але одне затямив добре: не лізь, хлопче, як сліпе теля в яму, будь обережний і хитрий, бо німець — не такий вже й дурень; коли сам, а коли й руками таких виродків, як Федоренко та Ліщинська, буде душити нас.

…Мати повернулась додому пізно. Не могла затамувати біль, не могла стримати сльози. Такої наруги вона ще не знала.

Чорнорота прилюдно назвала її злодійкою. Її, чесну трудівницю, яка все життя вчила дітей: «Лучче своє латане, чим чуже хватане»…

Мати не застала коменданта — він спішно виїхав кудись. Зустріла її Ліщинська. Запінившись, кляла на все село, погрожувала згноїти разом із сім’єю. Обступили люди, дивувалися: що тут стряслося? А вона, чорнорота, верзла страшне. Буцімто Поліщуки побили її дитину і… украли годинник. Ліщинська аж тіпалася од злості:

— Завтра принеси годинник, а то хату спалю і попіл розвію! Щоб не смерділо вами!..

Черствий хліб застрявав у горлі обох братів. Аби мати лаяла їх, було б легше. Ні, вона й не згадала навіть, що оці двійко, її неслухняні діти, приносять стільки горя. Серце її боліло лише за одне: «Чи довго ще? Чи довго іуди плюватимуть в душі людей?..»

— Нічого, і на вовка знайдеться управа, — похмуро буркнув Валько, вкладаючись спати.

А Льонька, забувши про Лідині застереження, у думках пригрозив Адику: «Ну, почекай, гадику! Ти ще наплачешся!»