— Я ж казала: цей Роберт — ще справжня дитина! — повторювала мати після кожного чергового Ольчиного пришестя. — От побачите, вона знову сюди повернеться! — пророкувала мама драматичний сценарій.

— Я пригадую, як ти робила все, щоб їхній шлюб відбувся, — батько не міг пробачити матері, що та примусила старшу дочку взяти традиційний шлюб із ксьондзом Кореком, органістом та численною ріднею з обох сторін. — Тобі хотілося обручок, білого плаття й чайних троянд, то тепер маєш! — додавав він зі зловтішним задоволенням, що віщувало початок великого, усеосяжного скандалу в сім’ї.

— Дайте спокій, — намагався рятувати ситуацію дідусь. — Треба радіти, що хтось погодився одружитися з Олькою, і що перед нами знову декілька спокійних днів.

Буба вже очікувала моменту, яким зазвичай завершувалися такі події, проте знала, що протягом найближчих трьох днів їй знову доведеться стати свідком повторення сестриної історії. Почнуться ті самі розмови, утішання, прокльони на адресу дня шлюбу, аж до миті, коли всі кинуться до дверей, щоб відчинити їх переляканому Робертові, який ледь помітно зволікатиме з тим, аби забрати свою згубу й відвезти крихітним темно-червоним «Фіатом» на вулицю Марисеньки.

Бідний Роберт, — подумала вона про тихого швагра, у якого не було жодних шансів приборкати вередливу дружину, котра постійно переконувала свою другу половину в перевагах фемінізму над чоловічою безпорадністю. Цей фемінізм, який полягав у постійному задоволенні сценічних забаганок Ольки й ненавмисному, проте систематичному занедбуванні Францішека, часто наштовхувався на Робертів спротив. І через це чергові псевдофеміністичні прагнення переносилися разом з Олькою на вулицю Звіринецьку.

Олька сиділа біля столу й наминала розсольник. Францішек заснув на килимі, вочевидь звиклий дрімати в незвичайних місцях. Буба трохи непокоїлася, що її небіж, який відзначався мавпячою спритністю в здобуванні їжі й уникненні покарань, таку саму винахідливість, або, радше, її відсутність, демонстрував за будь-яких спроб примусити його до розумових зусиль. А може, Олька взагалі не вчить його говорити? — замислювалася Буба, дивлячись на спокійне й позбавлене звичайного хижого вигляду обличчя хлопчика. Адже діти в цьому віці не лише пищать і ревуть, а Францішек наразі не відзначається жодними іншими вміннями, занепокоєно думала вона, поглядаючи на спокійну, задоволену собою, сестру.

— Ніколи не виходь заміж, — Олька проковтнула останній шматочок картоплі й відчула потребу поділитися своїм скромним досвідом трирічного подружнього життя. Та ще й такого, яке аж ніяк не нагадувало впорядкованих стосунків у законному шлюбі. — Запам’ятай, — попередила вона, шкрябаючи ложкою денце порожньої тарілки, — жінки в нашій родині позбавлені того, що я б назвала подружнім інстинктом.

Бубі здалося, що в цей момент Олька більше переймається відсутністю в неї розсольнику, аніж отого подружнього інстинкту.

— А мама? — запитала Буба просто так, щоб запитати.

— Що — мама? — Олька витерла долоні об скатертину, яку Бартошова крохмалила протягом двох серій «Клану».

— Мама теж позбавлена цього інстинкту? Адже вони з батьком стільки років щасливі… — Буба раптом усвідомила, що епітет «щасливі» дуже невідповідне слово, аби проілюструвати стосунки між батьками. — Ну, хай там як, а тато з мамою разом, — здалася вона.

— Де це вони разом? — Олька роззирнулася довкола, неначе шукаючи доказів на підтвердження цієї очевидної неправди. — Мені здавалося, що батько щойно дурнувато всміхався в дебільній програмі, а мама, напевне, уже кілька годин базікає з кимсь на іншому кінці міста. На неї вирячився якийсь псевдоінтелектуал, що видає книжечки на всі випадки життя, а вона заряджає біля нього свої жіночі акумулятори. І так щодня, — переможно закінчила вона.

— Якщо перебування разом ти уявляєш, як життя папужок-нерозлучників, то крім цих пташок ні в кого немає відповідного інстинкту, — Буба взялася захищати сімейні цінності. — Батьки знаходять для себе час удома, — продовжувала вона голосом, який свідчив про її прагнення повірити у власні слова.

— Удома? — Здивування Ольки було непідробним. — Удома батьки приречені на власне товариство, та вони тут просто гинуть! Так, гинуть! — засичала вона зловісно, ніби повторювала слова Касандри на сцені шкільного театру. — Уникають розмов, брешуть, дратуються, утікають одне від одного, бо в них немає часу для себе, а якщо випадково зіштовхнуться, скандал забезпечено. Ти що, справді цього не бачиш? — знову здивувалася сестра.

— Може, трохи, — Буба спохмурніла. — Але останнім часом у них стосунки покращилися, — додала швидко.

— Бо останнім часом вони частіше бувають поза домом.

— Ти теж частіше втікаєш зі свого. А що трапилося цього разу? Роберт знову отримав есемеску від твоєї подружки?

— Ти що, дурна? Я взагалі не ревнива, — Олька ліниво потягнулася, відкриваючи плаский живіт із западиною пупка. — Зрештою, як можна ревнувати мужика, який вічно щось жує, гикає, плямкає й узагалі видає такі химерні звуки, ніби в його організмі працює виключно стравохід і прилеглі до нього органи? — пирхнула вона.

Певне, Францішек удався в батька, — подумала Буба, і вже вголос запитала: «І ти лише через його гикання й плямкання чмихнула цього разу?».

— Та ти що! — зараз Олька демонструвала струнку ліву ногу, і Буба подумала, що Господь несправедливо розділив анатомічні елементи між сестрами. — Цього разу я насправжки пішла, — останнє слово вона вимовила підкреслено. — Бо Роберт не дозволяє мені підтримувати потрібну вагу.

— Дійсно! Я бачу, що твій чоловік тобі не дає їсти.

— Справа в тому, що він примушує мене їсти й називає аноректичкою, а я майже пройшла кастинг на маленьку роль у серіалі.

— О-о-о! Це щось нове, — Буба припинила оглядати власну литку, яка більше скидалася на грушу. — А я гадала, що ти досі співаєш у цієї Сковронської.

— Я вирішила більше не виступати в кабаре. Окрім того, не говори мені про Сковронську, — на Ольчиних щоках розквітли добре знайомі Бубі червоні плями.

— То як, час на сцену? — Буба спробувала вгамувати їхній подальший розквіт.

— Молодець, уторопала, — похвалила Олька, потрохи опритомнюючи. — Поки що мені запропонували зіграти в телесеріалі «Кохання та скальпель».

— Уперше чую.

— Бо його ще не почали знімати, — Олька блискавично перевтілилася в знімальну групу. — Почнемо навесні. Ну, а до того часу я повинна важити максимально п’ятдесят кілограмів.

— То кого ти гратимеш? Скальпель? — Бубу перелякала перспектива побачити ще худішу сестру.

— Одну з пацієнток, дурненька. Лежатиму на лікарняному ліжку разом з головною героїнею.

— Якщо вона теж така худа, то поміститеся, — прикинула Буба.

— Ми лежатимемо не на одному ліжку, а в одній палаті. У цьому домі що, усі розуміють сказане так буквально?

— У цьому домі що, знову живе моя старша донька? — із-за дверей висунулася батькова голова разом із шиєю, закутаною шарфом. — Ну, і як я вам сподобався?

— Тс-с-с, — Олька промовисто засичала й тицьнула пальцем у сплячого Францішека.

— О Господи! — батько щиро засмутився. — Ви знову повернулися назавжди? А я думав, що ти прийшла подивитися, як я виступаю на телебаченні.

— Якби я хотіла подивитися, як ти виглядаєш на телеекрані, то не виходила би з дому.

— І це було б найкраще для всіх! — вигукнув дідусь, що підбадьорений зятевою присутністю, наважився вийти зі своєї схованки. — Павле, — гримів він далі, не зважаючи на здоровий сон правнука, — будь мужчиною й дай, нарешті, лад у власному домі! Ця пані тут не прописана, а хоче пропхнути сюди свого нестерпного шибеника!

Нестерпний шибеник, на підтвердження непомильності дідусевої оцінки, схопився з голосним плачем і, незграбно стягаючи трусики, обцюняв килим, а саме турецьку розету, якою так пишалася господиня.

— Що тут робиться? Чому, у дідька, ви дозволили йому пісяти на килим? — у дверях стояла мати й намагалася поглядом переконати Францішека припинити ганебні дії.