— Це пані Астріда, — гордо проказала мати.

Буба, батько й дідусь стояли в передпокої, зацікавлено спостерігаючи за маминою гостею. У свою чергу, незнайомка не дивилася ні на кого, зате цікавими очками роззиралася довкола.

— У вас шкідлива аура в помешканні, — невдоволено заявила вона, трохи помовчавши. — Завтра підемо до галереї фен-шуй. Купимо декілька дрібничок, — слова призначалися матері, яка захоплено притакувала.

— Фен-шуй, — повторила мати, і в її голосі пролунала нотка обожнювання.

Вона закохано глянула на свою химерну гостю й провела її до кабінету.

Коли за пані Астрідою безшелесно зачинилися двері, наша трійця продовжувала непорушно стояти, явно вражена жахливою материною знайдою.

— Маньчакова в порівнянні з нею — то дрібничка, — порушив тишу дідусь. — Давно я не бачив такої великої й такої владної жінки.

— Мене вона теж налякала, — зізнався батько голосом, якому бракувало мужності.

— А може, вона приємна? — несміливо висловила надію Буба, але зовсім непереконливо. Мовби не довіряла сама собі.

— Цікаво, звідкіля Марися її витягла… — роздумував дідусь, зав’язуючи серветку на шиї.

Навіть поява пані Астріди не вплинула на його апетит.

— Певне, із цієї галереї «фуй-фуй», бо звідки ж іще? — припустив батько, розрізаючи виделкою котлету. — Такі жінки не ходять зазвичай вулицями, не сидять у кав’ярнях і не працюють на фірмах. Вони перебувають, як мені здається, або в якихось химерних релігійних громадах, або, — батько стишив голос до зловісного шепоту, — у сектах!

— Сектах? — нажахано повторили дідусь із Бубою.

Буба отямилася перша.

— Якщо оцінювати людей на підставі їхнього зовнішнього вигляду, то наша Маньчакова повинна бути якимсь гуру, а вона ж собі лише звичайна жінка.

— Маньчакова грає в бриджа, отже вона досить нормальна, — кажучи це, дідусь дивився на рештки батькової котлети й був готовий кожної миті її поцупити. — А тут про гру аж ніяк не йдеться!

— Вона може бути… — Буба глибоко замислилася, — перекладачкою.

— Якщо вона перекладачка, то я — поет, — не погодився дідусь. — Швидше, якась перекупниця. У неї шахраюваті очиці й червоні захланні лапи. Одурить нашу Марисю, а та й не помітить. Але цікаво, як?

Жах, який дідусь посіяв у всіх присутніх, зріс ще більше потому, як двері материного кабінету знову відчинилися, і в них з’явилася спина пані Астріди, котра тягнула з матір’ю величезну коробку.

— Ти що, виїздиш, люба? — батько спантеличено дивився на коробку, навіть не намагаючись опанувати знервованість, проте це погано йому вдавалося.

— Ти продаєш комп’ютер? — перелякалася Буба.

Лише дідусь зберігав самовладання. «Агнешка давно більше тут не живе…» — замугикав він, доїдаючи батькову котлету.

Мати переможно подивилася на всіх і замогильним голосом прорекла:

— Негативна енергія. Можете його забрати собі.

Астріда схвально поставилася до материних слів, киваючи своєю здоровезною головою, а мати, підбадьорена її похвалою, радісно всміхнулася. Як мала дитина.

За десять хвилин гора «негативної енергії» виросла до грандіозних розмірів.

Вітальня почала нагадувати магазин побутової техніки під час доставки нового товару. Поруч із комп’ютером громадилися музичний центр, телефон, дві галогенові лампи, електронні годинники й ваги, нова мобілка — предмет маминих гордощів, і навіть депілятор.

— Залишилося викрутити лампочку, і матимеш, Марисю, справжню печеру, — прошепотів дідусь.

Астріда кинула на нього пронизливий і сповнений зневаги погляд.

— Я візьму мобілку й депілятор, — озвалася вона, трохи помовчавши. — Віддам їх, Маріє, братові Бенедикту. Як символ дня.

— Символ дня? — Буба намагалася щось зрозуміти, але ситуація змінювалася так блискавично, що логіка виявлялася зовсім непотрібною.

— Брат Бенедикт користується депілятором? — дідусь вочевидь зацікавився такою інформацією, яка, на додачу, підтверджувала попередні батькові припущення. — А власне кажучи, хто такий цей брат Бенедикт?

— Він член «Місії світла природи», — зверхньо пояснила мати.

— Світла чого? — здавалося, що батько от-от збожеволіє, однак не полишав надії сподобатися материній гості, демонструючи пані Астріді свою фірмову усмішку.

Проте Астріда була не камерою, а явним ворогом усіх та всього, на що тільки наштовхувався її погляд. За винятком матері. Депілятор і мобільник вона спритно вкинула до пакета, витягнутого з-під величезного волохатого коца, який, певне, слугував їй за пончо.

— Вона скидається на диван із цим своїм коцом, — зауважив дідусь, але його ніхто не слухав.

Батько з Бубою втупили погляд у двері маминої кімнати, які знову виявилися зачиненими.

— Ти був правий, Павелку, — вираз дідусевого обличчя наводив на думку про кінець світу, — секта!!

— І що тепер буде? — Буба засумувала за нормальними сварками батьків, котрі закінчувалися кількаденним перемир’ям.

Досі будь-яка суперечка відбувалася, як звичайно, достатньо було запастися терплячістю, щоб знову побачити, як батьки повертаються до ніжності й любовних зітхань. Проте цього разу мати порушила класичне закінчення подружньої драми й запровадила на сцену нову дійову особу, що тут, у їхньому домі, почувалася краще, ніж Буба.

— Що буде? — підхопив дідусь із міною пророка. — Нічого не буде. Твоя мати поміняла в кімнаті меблі. Викинула комп’ютер, зате поставила двомісний диван моделі «Астріда». От і все. Будемо сподіватися, що диван невдовзі забереться звідси, бо…

— Пані Астріда сьогодні ночуватиме в мене, — перебила старенького мати, знову з’явившись у дверях.

Більше вона не виходила. Не допомогли батькові прохання пояснити, що відбувається, які він шепотів біля зачиненої кімнати. Чи те, що дідусь легенько стукав у двері, прохаючи доньку поговорити з ним. І навіть героїчна Бубина спроба подзвонити на мобільний, який ще годину тому належав мамі, а зараз став власністю незнайомого нікому брата Бенедикта. Мати вперто вдавала, що її немає в кімнаті, і лише чуйне вухо могло вловити тихеньке мелодійне шепотіння, що нагадувало якусь дивну молитву. Проте ніхто в родині не відзначався таким дивовижним слухом, тож нічого й не почув.

Ранок виявився кошмаром. Спершу батька, який увійшов до кухні у своїх улюблених боксерках, вигнали звідтіля, обзиваючи ексгібіціоністом. Мати зчинила ґвалт, і тато прикриваючи долонями свої куці труси з намальованими на них північними оленями, вилетів з кухні швидше, ніж туди зайшов. За мить Бубі дорікнули за слова «доброго ранку».

— Треба казати: «Ласкаво просимо, сестро Астрідо", — повчала доньку роздратована мати.

У цей час Бубина нова «сестра» доїдала її сирок, запиваючи сніданок шкідливою «Кока-колою». Дідусеві теж не вдалося спокійно поїсти. Мало того, що Астріда зайняла його місце, то ще й привласнила собі тарілку, останню з улюбленого сервізу. І на цій тарілці лежала яєшня, якою старенький зазвичай снідав.

Дорогою до ліцею Буба намагалася зосередитися. Їй здавалося, що її єство розпалося на маленькі частинки, які відучора перебували в різних світах, і тепер не могли зібратися докупи. Камінець, який вона стусонула носком мартенса, видався дівчині валуном. Галки, такі балакучі й кокетливі зазвичай, верещали, як ненормальні, а пані Крися з кіоску не відповіла на Бубине привітання, хоча дівчина ладна була заприсягтися, що та її бачила у віконці. Адась ішов попереду Буби, але їй не хотілося зупинити його голосним «Агов!». Вона не зраділа навіть тоді, коли її наздогнала задихана й весела Зузка Хваст, яка ніколи не задавала дурнуватих питань і раз на тиждень дивилася культовий комедійний серіал «Рейс».

— Привіт, Бубо, — привіталася Зузка, простягаючи м’ятні цукерки. — Це мій сніданок, — пояснила вона, посміхаючись, — стільки часу доводиться марнувати в черзі до туалету, що поснідати вже не встигаю.

— Здається, я теж, — зітхнула Буба, беручи цукерку.