— Тут ти помиляєшся, — дідусь, усміхнувшись, продемонстрував свої гарні порцелянові зуби. — По-перше, на таксі я завжди нашкребу, а, по-друге, нині мене спортлото не цікавить, бо я грав учора. Давай торби й зникни! — вигукнув він, простягаючи Бубі п’ятдесят злотих. — Гроші повернеш законним способом. Виграєш у мене в бриджа, то я тобі спишу борг.

— Я ж не виграю, — спохмурніла Буба.

— Інколи дурним щастить, — втішив її дідусь. — Скажи краще, куди так поспішаєш…

Буба засміялася. Цьомкнула діда в зморщену щоку.

— Розповім, коли повернуся, — пообіцяла вона й помчала до стоянки таксі.

— І не занадто худа, і не затовста. Щоправда, не така вродлива, як довоєнні актриси, чи хоч би Марися, але нічого їй не бракує. Якби ще трохи краще грала в бриджа… — подумав дідусь про онуку.

— Добре, Бубо, що ти вже повернулася, — дідів шепіт лунав, як ударні джаз-бенду. — Вони мені влаштували жахливий скандал за те, що я не знав, куди ти пішла. Це їх так об’єднало, що вони перестали сваритися, а до мене поставилися, наче до судді Мишки, — дідусь плямкав, витискаючи губами сік з помаранчі і, незважаючи на прочуханку, виглядав страшенно задоволеним собою.

У вітальні сиділо кілька осіб. Батьки справді нагадували пару закоханих голуб’ят. Вони голосно розхвалювали вареники Бартошової, наминаючи їх за обидві щоки. Крізь прочинені двері Буба побачила свою улюблену телеведучу, її чоловіка, якогось негра, котрий чаклував над музичною апаратурою, і двох зовсім нових людей, які могли б стати навіть ведучими фестивалю в Сан-Ремо.

— Бачила того чорного? — допитувався дідусь, як мала дитина, намагаючись роздивитися з-за Бубиної спини компанію за столом. — Кажу тобі, смола в порівнянні з ним — то справжня дрібничка. Слухай… — раптом замислився він. — Як ти думаєш, у чорних є прищі? І чи вони в них помітні?

Буба приклала пальця до вуст і силоміць відтягнула дідуся від дверей.

— Гадаю, прищі в них теж бувають. У період дозрівання, — додала вона, силкуючись говорити переконливо. — Краще ходімо звідси, бо як нас тут упіймають, то покарають обох дуже суворо.

— Чорний нас з’їсть, — буркнув дідусь, неохоче полишаючи свій спостережний пункт біля шпарини у дверях. — А тепер скажи мені, чи ти встигла? — зажадав він, коли обоє сиділи вже над колодою карт.

— І так, і ні, — коротко відказала Буба. — Встигла доїхати до ліцею, але Йолька теж не запізнилася. Вона там була навіть раніше за мене… Тож коли я вбігла до харцерської світлиці,[1] вона вже сиділа з Адасем.

— А ти хіба харцерка? — дідусь уперше глянув не на карти, а на Бубу.

— І так, і ні, — знову почулася таємнича відповідь.

— Не буває водночас так і ні, — скривився дідусь. — Щось ти мудруєш, дитино. Ти вже дотримуйся однієї версії, бо щось це дивно. Мій товариш на війні теж був дивний… — розпочав він повчальним тоном.

— Знаю, — Буба вже розіклала карти й чекала на віст. — Тому він загинув дивною смертю.

— Помер від страху. Думав, що це ворог наступає на передові позиції, а то був грім. І хоч би його блискавкою вбило, — замріявся дідусь. — Смерть повинна містити бодай дещицю героїзму, а тут на, маєш! — він недоречно засміявся. — Знову ж таки, інший мій знайомий… Але ми, здається, говорили про те, чи ти харцерка чи ні?

— І про Адася, — нагадала Буба.

— Це той стрижений? У семимильних чоботях, із сережкою у вусі? — дідусь пожвавився.

— Так, але без сережки.

— А я пригадую, що в нього була сережка.

— То в Куби була, — коротко пояснила Буба.

— Ага, то вони відрізняються хіба що сережками й іменами.

— Прізвищами теж, — Буба прикинула шанси на швидку перемогу. — Зараз, дідусю, така мода. Усі схожі один на одного.

— Розумію, — промовив дідусь. — Такі собі клони. Схожі на рецидивістів. І таких приймають у харцери? — Дідусь не міг надивуватися, що члени цієї організації настільки стежать за модними течіями. Побачивши його реакцію, Буба прогавила можливість взятки.

— Адась наш провідник, — у Бубиному голосі вчувалася гордість. — І засновник нашого загону. Крім того, у тебе небезпечний зв’язок з його матір’ю.

— У мене? — у голосі дідуся забринів жах. — Це неможливо. Я не цікавлюся жінками, які в сімдесятих роках турбувалися про підвищення народжуваності.

— Але жінки, що продають квиточки спортлото, це дещо інше, правда? — підступно напала Буба. — Адась — син пані Куницької.

— Ага, тоді це все змінює! Він походить з гарної родини. Але… — дідусь проникливо глянув на Бубу. — Здається, ти просто закохалася?

— Якщо без взаємності — це просто, то так.

— Мабуть, із взаємністю. О, глянь, я тебе знову обіграв!

Буба виклала на стіл перед дідусем решту з п’ятдесятьох злотих і додала свої кишенькові.

— Програю на всіх фронтах. Навіть у карти, — тихенько поскаржилася вона.

— Переважно в карти, — уточнив дідусь, квапливо прибираючи зі столика гроші. — Та знай, що я люблю тебе в десять разів більше, ніж твою матір, і в сто разів — ніж сестру.

— Хоч якась потіха, — усміхнулася Буба. — Якби ти ще вивчив за мене англійську?..

— How do you do? — почула вона, намагаючись непомітно пробратися до своєї кімнати. Відчула, як по спині забігали мурашки. Англійська була бездоганною, а мовець — невидимкою. Буба стояла в темному передпокої перед чоловіком без обличчя, ладним спілкуватися мовою Еліота. На щастя, збагнула, що зуби, які виблискували в темряві, й світла сорочка належали негрові. Щоб уникнути мовної пастки, вона швидко відповіла тим самим привітанням, і як обпечена втекла в обійми свого старого ліжка. Перш ніж заснути, вона старанно зробила три вправи з англійської та знайшла аргументи, які підтверджували тезу про те, що незгода руйнує. Устигла подумати, що Йолька переборщує з довжиною міні-спідничок. І ця її хода, наче вона модель на подіумі. Йолька теж не може бути харцеркою, — вирішила Буба.

Давно в домі Буби не снідали в такій радісній атмосфері. Батько з матір’ю зазирали одне одному в очі й наввипередки виявляли свою уважність, просто хоч до рани прикладай! Дідусь скористався цим моментом. Випрохав собі похід на футбольний матч і пообіцяв, що коли йому куплять пляшку бренді, він не цупитиме алкоголь з домашнього бару. Отримав також гроші на тютюн і нагадав про належну йому косметику після гоління.

— Я особисто все вам куплю, татку, — обіцявся Бубин батько, весь щасливий і помолоділий.

— Правда, Павло чудово виглядав учора по телевізору? — Бубина мати ніжно погладила чоловікові розкошланого чуба.

— Учора, кохана, я не вів передачу.

— Ну, тоді позавчора, — миролюбно погодилася мама. — Тільки наша Буба якась сумна. Що трапилося, сонечко? — вона ніжно глянула в пригаслі доньчині очі.

— Я не отримала кишенькових за тиждень, а мені треба заплатити свою частку за вікна.

— За вікна? У вас що, вікон у ліцеї немає? — перелякалася мати.

— Міняємо…

— Це не проблема! — перебив батько й легко сягнув по гаманець. — Такі справи, донечко, треба швидко залагоджувати.

— Крім того, будуть батьківські збори, — отримавши право голосу, Буба зрозуміла, чому людям так подобається перебувати в центрі зацікавлення. — За два дні. Було б добре, якби хтось із вас пішов на них, бо це все-таки ліцей, — серйозно підкреслила вона.

— Звичайно. Можемо піти разом! — зраділа мати.

— За два дні я буду в Гданську, — батько виглядав щиро засмученим. — А в тебе, Марисю, стільки справ…

— Я обов’язково піду. А до якого класу ліцею ти ходиш, доню? — поцікавилася мати.

— До першого, — Буба була вражена таким невіглаством батьків щодо цілком очевидних речей.

— Ой, — схаменулася мати, — це ми знаємо. А буква яка?

— До першого «А». Я ж вам казала…

— Літери можуть переплутатися, — дідусь несподівано став на захист власної доньки. — Адже твоя матуся перебуває у віці, коли деякі факти забуваються.