Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Боже мій, — зітхав дід Генрик, — краще б Марися вже закінчила, бо нам же доведеться це читати! Письменники такі егоїсти, — нарікав він за склянкою портеру, — пишуть про все, що спаде їм на думку, і не рахуються з терплячістю майбутніх читачів.

— А ти помітив, дідусю, що мама вперше не розповідає про свою книжку? — Буба відірвалася від читання «Бриджа». — Трохи дивно, — замислено додала вона.

— Нарешті порозумнішала! — пирхнув старенький. — Твоя мати не така вже й дурна, і знає, що родина може витримати чимало, але не все.

— А мені чомусь страшенно цікаво, про що буде ця книжка, — не здавалася Буба.

— Дам тобі гарну пораду, — дідусь із насолодою сьорбнув пива, — не кажи про це матері, бо отримаєш триста сторінок любовних діалогів. Хіба що замість вродливого брюнета в ролі коханця виступить який-небудь нікчемний сектант. Можу тобі розповісти, чим закінчиться весь її каторжний труд. Героїня, крім усього майна, втратить ще й цноту, а він…

— Навіщо ви годуєте Бубу такою жахливою літературою? — озвалася раптом мама, яка тихенько прямувала до виходу. — Я йду до бібліотеки, — заявила вона, ховаючи у величезній торбі зошита, ручки й окуляри.

— Навіщо, Марисю? — дідусь зніяковів, як завжди, коли його починали мучити докори сумління. — У нас удома стільки цікавих книжок, — посміхнувся він, підлещуючись до доньки.

— Мені потрібні матеріали. Я йду не по книжки, а по інформацію, — пояснила мати, взуваючи туфлі.

— Без макіяжу? — не витримала Буба. Це аж ніяк не було схоже на маму.

— Я йду працювати, а не на танці, — відповіла та.

І передпокій спорожнів.

— Привіт, — кинув батько, раптово з’являючись у тому самому місці, де щойно стояла його дружина. — Я щойно зустрів Марисю, — повідомив він.

— Її важко було не помітити, — дідусь полюбляв похвалитися своїм умінням робити логічні висновки. — Здається, ви щойно розминулися на сходах.

— А й справді, — батько вочевидь був чимось схвильований. — Вона, — продовжував за хвилину, — якось по-іншому виглядає останнім часом. Така серйозна, трохи гм… сувора… — тоді задумався й докинув: — Навіть не дає нам свого рукопису почитати. Це щось зовсім нове.

Буба переможно глянула на діда, а батько машинально вилив портер у дідусеву склянку й вихилив пиво одним духом.

* * *

Маньчаки засиділися довше, ніж збиралися. І виглядали зовсім нещасними. Пан Вальдек нервово складав карти, не звертаючи уваги на господарів, котрі продовжували аналізувати останню роздачу, яка принесла поразку суперникам, а Маньчакова… Вона затято мовчала, що робило її схожою на сердитого боксера. Тим більше, що на шиї в неї був широкий шарф, який розміром і малюнком нагадував махровий рушник. Через це пані Віолетта скидалася на боксера-важковика.

— Не розумію, — перебирав карти Маньчак, — не розумію, — повторював він безрадно, як дитина, а за мить глянув на дідуся очима, у яких мало не бриніли сльози.

— Але ж ми завжди у вас вигравали! — простогнав він.

— Це було колись, — нагадав старий. — Ви просто не працюєте над собою, — закінчив він голосом утомленого педагога.

Буба мовчала, і ця мовчанка видавалася їй трохи незручною. Не могла ж вона сказати, що всі козирі Маньчаків відби ваються в полірованій поверхні дідусевого столу. Що її порядність постійно випробовується муками й стражданнями, а дідова праця над собою полягає виключно в поліруванні столу до ідеального блиску. Перед кожною партією.

Маньчак копирсався з колодою. Недовірливо оглядав власні карти, немовби в них крилася якась незбагненна для нього таємниця.

— Посидьте ще, — запрошував дідусь тоном гостинного господаря. — Буба приготує нам чудове капучино й ми доїмо решту рогаликів, що їх спекла Бартошова.

Незважаючи на те, що обіцянки були спокусливими, Маньчакова заперечно трусонула вибіленим волоссям.

— Ні, ні й ще раз ні! — рішуче сказала вона. — Женемо!

— Женете? — пожвавився дідусь. — А вам відомо, що я вас завжди в цьому підозрював? Адже пан Вальдек закінчив технологічний технікум за спеціальністю «харчова промисловість», і як я досі…

— Ми мусимо гнати додому, — похмуро урвав його Маньчак.

— Взагалі-то кажуть «удома», — заперечив дідусь, хоча правду кажучи, про це взагалі не говорять, — він перейшов на шепіт. — Наприклад, наш сусід Коцютек, якби він чув, що ви женете…

— До побачення, — сухо вклонився пан Вальдек і швидко наздогнав дружину, яка вже кілька хвилин чекала його на сходах з міною боксера, що програв вирішальний бій.

* * *

— Що це таке? — уся родина нахилилася над згорточком, з якого видніла пара вух і блимали дві перелякані намистинки, котрі могли бути лише сповненими страху очима маленької, пухнастої істоти.

— Добавка, — пояснила Буба. — Це Добавка, — повторила вона. Чітко й трошки зверхньо, як буває, кажуть люди, що знають більше, ніж решта.

— Добавка, кажеш, — бурмотів дід, намагаючись запхати руку досередини згорточка. Його героїзм було винагороджено. Він витягнув долоню й радісно заявив: — Мене лизнуло щось м’якеньке й тепле, — захоплено вигукнув пан Генрик. — А покажи-но, Бубо, цю добавку.

Його прохання було негайно виконане, і перед очима родини з’явилася істота, яка була живим утіленням убогості й розпачу. Можна сказати, собачої бідності, бо згорточок виявився маленьким, занедбаним песиком, який викликав водночас захоплення, співчуття й переляк.

Першим відреагував батько.

— Бубо, ти ж знаєш, що в мене алергія, — застогнав він, немов песик, який саме цюняв на доньчину блузку, становив загрозу його життю.

— Була, тату, — спокійно відказала Буба, — у дитинстві й до того ж на котів. А пес то інша справа.

Пан Генрик виявився найрозсудливішим.

— Звідки він у тебе й навіщо ти його принесла? — розпитував дідусь, підставляючи песикові руку, аби той полизав.

— Ми були з Мілошем у Котавському гаю, в орнітологічній обсерваторії… — почала Буба, але дідусь перебив її.

— То воно вміє літати?

— …і там, — продовжувала Буба, — у гущині ялівцю щось так жалісно скавчало. Мілош зазирнув і перелякався, бо цуцик був прив’язаний до дерева мотузкою. У нього були зв’язані лапки і… — розповідь зупинили сльози, які закапали на свіжо зацюняну блузку й песика, що тремтів від страху.

Мати схопилася за серце з вигуком «Неймовірно!», батько спохмурнів, бо зрозумів, що історія собачати заслуговує на більше співчуття, ніж усі алергії на світі. Його теж вразила Бубина оповідь. Незворушною була тільки Бартошова.

— Я за ним не прибиратиму, — похмуро проказала вона. — І готувати для нього теж не буду. І взагалі, чому це ти його взяла, а не цей твій знайомий?

Запитання було слушне.

Зрештою, песика знайшов Мілош, тож він і мав би стати його господарем.

Усі вичікувально глянули на Бубу.

— Бо в нього, цього мого знайомого, — підкреслила дівчина, — уже є вдома чотири такі приблуди, і його мама сказала, що кожна наступна знайда опиниться в собачому притулку.

— Яка розумна жінка, — батько скористався цієї рятівною думкою. — Ми теж вчинимо гуманно, — він перейшов у наступ. — Ще сьогодні знайдемо для цього цуцика відповідне місце…

— Ми вже знайшли. Песик залишиться зі мною, — глянула на всіх Буба.

— Він мене вкусив! — цього разу дідусь блискавично відсмикнув долоню, приглядаючись до зубів собачати, схованих за злиплою від бруду шерстю.

— Він вас не вкусив, а розкусив! — вигукнула радісно мати. — Погладь його, Павелку, подивимося, чи не буде в тебе реакції.

— Тести на алергени роблять у поліклініці, а не в зоопарку, — сварливо озвався батько, але запхнув пальця в щілину між хутром, звідки видніли крихітні ікла й скрикнув від болю. — Справжній пес! — несподівано зрадів він.

— Найсправжнісінький, — у Бубиному голосі забриніла гордість.

— У нього є все, крім клички, — утрутилася мати, — його треба назвати…

— У нього вже є кличка, — не погодилася Буба. — Це Добавка.

36
{"b":"279294","o":1}