— А що це у вас там усередині, пане Маньчак? — поцікавився дідусь.

— Це? — Маньчак широко роззявив рота й продемонстрував золотого зуба. — Зуб, — коротко, але гордо пояснив він.

— Золотий? — дурнувато допитувався дідусь. Адже всім було ясно, що золотий.

— Звичайно, — пані Віолетта вочевидь вимагала, щоб нею теж зацікавилися.

— Але ж тепер таких ніхто не ставить, — дідусь був знавцем протезування, тому решта родини поставилася до його слів із цілковитою довірою.

— Пане Генрику, — у голосі Маньчака забриніли великосвітські нотки, — тільки такі, тільки!

— Цього сезону вони повернулися, — пояснила Маньчакова, немовби зуби були лелеками, що поверталися до своїх гнізд. — Якщо хочете бути на висоті, теж мусите собі поставити такі, — порадила вона дідусеві.

— Волію бути немодним, ніж смішним, та ще й за свої ж таки гроші, — швиденько вирішив дідусь. — А ви, пане Маньчак, виглядаєте, як кацап чи якийсь азіат.

— Кацап чи азіат, яка різниця, — настрій у власника незвичайного зуба був просто чудовий. — Зараз мода на золоті зуби й татуювання. Волію бути модним кацапом, аніж занедбаним польським пенсіонером! — і він глянув на дружину, яка захоплено слухала його просторікування.

— Казала я тобі, що вони нам заздритимуть? — нагадала Маньчакова чоловікові.

— А де ж татуювання? — напався дідусь, силкуючись вивести суперника з рівноваги.

— На дружині, — спокійно відповів Маньчак.

Та зсунула із плеча каракулеве манто й усі побачили чорний клубок змій. Зміюки були товстелезні, бо й рука пані Віолетти аж ніяк не належала до худеньких. Запанувала тиша, а на обличчях модного подружжя розцвіли переможні посмішки, немовби вони щойно двічі виграли в бриджа.

— Ну, як щодо партійки? — Маньчакова благально глянула на Бубиних батьків.

— Вибачте, не можу, — мати порожевіла. — Я збираюся до ксьондза Корека, — повідомила вона кокетливо й разом з тим гордо, ніби йшлося про побачення з відомим кіноактором.

— На мене теж не розраховуйте, — швидко попередив батько. — Я записую анонс програми «Не треба ля-ля».

— Це щось про Євробачення? — запитав дідусь.

— Ні, — пояснив йому батько. — Це публіцистична передача про політичні брехні й затуманювання виборцям мізків.

— Ну, матеріалу в тебе просто море! — захоплено відгукнувся старенький. — Зіграйте з нами, — запропонував дід від себе й онуки. — Ми завжди до ваших послуг, — і він вишукано вклонився Маньчакам.

Пані Віолетта ледь помітно скривилася, а її чоловік зітхнув.

— Ну, якщо інакше не можна… — невесело відповів він.

— Але ж ви завжди з ними граєте, то в чому справа? — мати запитально глянула на подружжя бриджистів, перетворюючи свої губи за допомогою помади на щось схоже на темну соковиту сливу.

— Вони не хочуть, бо вже місяць, як постійно нам програють, — похвалився дідусь гордо, мов дитина.

— Якщо в когось краще з картами, ніж із розумом, то немає на це ради, — відрізала Маньчакова, граційно прикриваючи тату м’якеньким хутром ягняти.

Останньою в процесії гравців була Буба, яка йшла, низько схиливши голову. Вона вже передчувала, що завтрашня контрольна з хімії стане її ганебною поразкою в турнірі шкільного життя.

— А не занадто сміливо? — батько зблизька придивлявся до соковитих маминих вуст. — Невідомо, чи ксьондз Корек так сильно любить сливи, — зауважив він.

— Зате він любить мене, — зальотно похвалилася мати, проте стерла надмір помади з губ, солодко посміхаючись батькові.

Шкільне підвіконня, на якому сиділа Буба, здавалося їй настільки затишним, що йти на хімію взагалі розхотілося.

— Не дурій, Бубо, — переконувала Агата, — якщо не підеш, стопудово матимеш проблеми. А як напишеш цю кляту контрольну, то принаймні матимеш шанс на якесь там «задовільно».

— У мене навіть на одиницю шансів немає, — Буба голосно аналізувала своє безнадійне становище. — Але знаєш що? — додала вона жваво, — я однаково не шкодую. Учора після Маньчакового вісту я всупереч усьому вийшла у винову масть, а все складалося так… — вона замовкла, побачивши, що подруга нічого не зрозуміла. — Зрештою, неважливо, але я зіграла так само як Мартенс, ну, знаєш, цей знаменитий бриджист! — Агата не знала, проте Бубі це не заважало. — Повір мені. Після такої партії людина починає себе поважати. Піду я на хімію, — закінчила вона, зістрибуючи з підвіконня, — зрештою, не завжди ж можна вигравати.

Буба про всяк випадок ущипнула себе за руку. Але це був не сон. На її парті з’явилася крихітна шпаргалка із трьома розв’язаними завданнями. У Буби не було найменших сумнівів, що шпору написав Мілош. Усвідомлюючи що може наразити його на небезпеку, Буба постаралася так спритно заховати папірець, точнісінько як мати, коли приховувала спущені петлі в колготах. Цієї миті вона зрозуміла, що любить Агату й дідуся, пані Коропову, котра вранці побажала їй успіхів, і камінчик, який вона буцнула дорогою до школи. Але це не все. Вона відкрила в собі цілі поклади теплих почуттів до хімічки, котра весь час дивилася на Йольчині руки, і навіть до Маньчакової. Буба ладна була полюбити всіх зміюк на її тату. Не кажучи вже про Мілоша, якого вона теж дуже любила. Адже ці три завдання на клаптику паперу, що був меншим від трояндової пелюстки, насправді розв’язав він. Усі гарячі почуття вигравали в Бубиному серці тріумфального марша, коли скромно посміхаючись, дівчина поклала свій листок на стосик чужих контрольних. Мілош, певне, бачив це, бо сидячи за партою, гриз свою ручку й усміхався.

Поверталися з Мілошем повільніше, ніж зазвичай.

— Завтра я спостерігатиму за дятлом. Я вже знаю, де в нього гніздо. Може, підеш зі мною? — Запитав він, укладаючи в запитання всю свою мужність.

— А де мені взяти бінокль? — Буба вирішила обійтися без примх, за що Мілош був їй страшенно вдячний.

— Бінокль прибуде разом зі мною, — запевнив її хлопець, усміхаючись.

— А куди прибуде? — допитувалася Буба, про всяк випадок поглядаючи на поблизькі дерева.

— Це поки що таємниця, — Мілош явно зволікав з відповіддю. — Не можу тобі сказати, бо викажеш мене Кшисеві, а він теж збирається спостерігати дятла.

— А мені здавалося, що Беату Гороблевську.

— Ага, — зрадів Мілош, — мені теж здавалося, що в ній є щось пташине.

— Я навіть скажу тобі, що саме, — похвалилася Буба, — прізвище!

Мілош зареготав так голосно, що галки, які посідали на траві, цілою зграєю злетіли в повітря. Дідок, який проходив повз, зневажливо глянув на Мілоша й так само вороже на Бубу.

— Ото ще сучасна молодь! — пирхнув він обурено. — Крикливі хулігани й бездушні лобуряки! Останніх птахів у місті полохаєте! — і він грізно замахнувся паличкою.

А Мілош якось так інстинктивно пригорнув Бубу, захищаючи від старого. І вона до списку тих, кого любила, додала милого, хоча й розгніваного дідка, і всміхнулася йому з-над Мілошевого плеча своєю найчарівнішою посмішкою.

Увечері ввімкнула струнний квартет, що грав Рахманінова, і задивилася у вікно, за яким поважно пропливала велика куля місяця. Заплющила очі, уявляючи собі місяць з великими білими крилами, що непорушно висів у небі. І хоча він ніяк не бажав перетворюватися на великого птаха, Буба полюбила його ще більше. За те, що він завжди з’являвся, коли їй цього хотілося.

Уранці, жваво збігаючи сходами, вона зустріла пана Коцютека. Той, як завжди, старанно защіпав пальто й долонею обтрушував великого шкіряного портфеля. Такі Буба бачила хіба що в документальній кінохроніці п’ятдесятих років. У кадрі також з’являлося пальто, таке самісіньке, як у пана Коцютека.

— Бубо, — лагідно заговорив пан Коцютек. — А ця пані, сцо недавно у вас зила, це хто?

— Пані Астріда, — трохи перелякано зізналася Буба, оскільки не була впевнена, чи може довірити комусь домашні секрети.

— Гм, — гмикнув пан Коцютек, — Астріда. А цим вона займаєцьця, ця пані Астріда? — продовжував допитуватися він, дивлячись спідлоба на Бубу.