Шаленство, яке охопило батьків, не залишало сумнівів, що несподівана усмішка долі у вигляді величезної суми готівкою віщує нову дійсність. А мрії батька й матері набували конкретних форм. Вони вже вчора встигли купити мисливський будиночок у Біловезькій пущі, стали власниками двох породистих кобил і перевірили в турбюро, скільки коштує подорож на Сейшели. Усе наче нічого, проте…

Добре, що все це мене не стосується, — подумала Буба, дбайливо пакуючи другий сніданок. Мимохіть пригадала, що Адась однаково його не їстиме, бо віднедавна став вегетаріанцем. Так само, як і Йолька. І з хмарою чорних думок, які кольором нагадували новий Йольчин шарф, Буба рушила назустріч морозяному, безсніжному світові поза домом.

Похмурі думки не полишили Бубу й тоді, коли дівчина поверталася з ліцею. Вони тільки змінили форму й тепер більше скидалися на чорне Адасеве волосся, яке так кумедно виглядало нині після надмірної порції гелю. Ще трохи, і Йолька перетворить його на Кена, думала Буба, налякана швидкими змінами, які відбувалися в Адасевому іміджі. Те, що він купив костюма, бо вони з Йолькою почали танцювати в клубі «Самба», Буба ще якось могла йому пробачити. Зрештою, вона не мала нічого проти костюмів, хоча їй особисто більше подобався Адась у фланелевій сорочці, завеликій на три розміри. Але Кен у скаутському мундирі — це вже занадто, подумала вона, дивлячись на рештки снігу обабіч дороги. Її мучило сумління. Через ледь проросле зернятко ревнощів і через вплив Йольки на Адасеві переодяганки. Бо саме таке зернятко Буба відшукала десь біля свого серця. І хоча воно було крихітним настільки, що його не помітив навіть кардіолог, то муляло, немов камінець у мартенсі.

Довго нишпорила в рюкзаку, але ключі вирішили не показуватися.

Натиснула кнопку домофона, заздалегідь знаючи, як привітає її Бартошова.

— Знову забула ключі? — монотонний голос, що линув зі стіни, звучав, як добре знайома платівка, і Буба всміхнулася до цього голосу так лагідно, як лише могла.

Швидко піднялася сходами, у надії, що атмосфера майбутнього багатого життя розжене похмурі тіні в її душі. Проте, на її жах, у вітальні відбувався суд. Власне кажучи, судилище. Мати так кивала над дідусем головою, що ніжно-рожевий капюшон її светрика з «Бенеттону» щомиті опинявся в неї на лобі.

— Що тут відбувається? — слабким голосом запитала Буба.

Одного погляду на бліде дідусеве обличчя було досить, аби все зрозуміти.

— Поясни своїй онуці, як ти жорстоко позбавив її грошей! — кричав батько, з виглядом людини, котра щойно все втратила. — Якби не твій дідусь, Бубо, ти була б зараз багата, — тато глянув на доньку поглядом напівбожевільного банкрута.

— Онучко, — театральним тоном озвався дідусь, — я позбавив тебе грошей. Але не мартенсів, — він переможно глянув на матір, а та — на коробку із взуттям, недбало покинуту на столі.

— Не можна тут класти черевиків, — озвалася Буба, пам’ятаючи пересторогу Бартошової. Зазирнула до коробки й щиро зраділа. — Чудові, мамо! Дякую!

— Немає за віщо, — холодно відповіла мати. — Я зараз не можу купити навіть звичайнісінького тонера для принтера. Віддала за ці черевики всі мої гроші, бо ми мали бути віднині багатими.

— А хіба це не так? — Буба пустотливо глянула на дідуся, який теж хотів так на неї подивитися, але вочевидь боявся.

— Із твоїм дідусем нам це ніколи не загрожує! — батько здався. Важко сів у кріслі, заховавши обличчя в долонях.

— Ти позбавив нас усього… — почала знову мати, але дідусь не дозволив їй закінчити.

— Ця купа ідіотських вигадок для тебе означає «все»? — удав він здивування. — Нічого, крім цього, я вас не позбавив. Ви самі себе позбавили, бо не даєте мені грати. А якби я справді виграв? Скільки було б радості? Га? — дурнувато запитав дідусь.

— А ви не подумали, тату, що сталося б нині, якби Павел пішов із цим фальшивим купоном до пані Куницької? Ця жінка ославить нас на цілий мікрорайон!

— Не нас, а вас, і слушно! Інколи ви справді поводитеся дуже смішно!

— Перестанемо здаватися вам смішними, щойно ви повернете наші гроші, які я вчора дав вам у рахунок мільйона…

— Їх уже немає. Ви побігли до спортлото, а я — до супермаркету. Можу вас пригостити чудовим п’ятнадцятирічним англійським віскі. І сигари маю, — додав він уже тихіше.

Батьки виглядали повністю неплатоспроможними й непередбачуваними. Навіть, коли Бартошова нагадала, що риба холоне, вони не підвелися з фотелів із притаманним їм ентузіазмом. Буба з усіх сил старалася, аби іскорка сміху, яка розквітала на її верхній губі, залишилася непоміченою. Особливо мамою й татом. Дівчина не хотіла бути нечемною, але якась бунтівна частинка Буби всередині аж корчилася від сміху.

— Батьку, принаймні скажіть нам, навіщо ви так учинили? — запитала його мати, а рожевий капюшон безпорадно звисав з її шиї.

— Як це, навіщо? — здивувався дідусь. — Це ж так зрозуміло! Ти почала казати мені «татку», а востаннє звернулася до мене так на весіллі з Павлом, коли я подарував вам п’ятсот доларів. Пригадую, що в ті часи це були непогані гроші, — дідусь вочевидь не вірив, що матір досі не зраджує пам’ять. — А коли б я справді вгадав усі шість? — запитав він.

Буба зручно вмостилася на своєму ліжку, так, аби краєм ока милуватися новими мартенсами, які вона разом з ногами поклала на бильця. Черевики виглядали просто чудово, але те, яким чином вона стала їхньою власницею, викликало в дівчини докори сумління.

Проте вона почувалася майже щасливою, що їй не доведеться передивлятися каталоги й проспекти, вибирати острови, на яких більше басейнів, ніж дерев на їхній вулиці. Що її кімната не перетвориться на виставку італійських меблів, а батьки залишаться зі своїми звичками, не надто дорогою косметикою й рахунками за телефон. Бо це нормально, — думала Буба, ворушачи великим пальцем лівої ноги. — А нормальності не можна купити за жодні гроші. Відмовитися від неї означало покинути все те, що власне кажучи, було добрим, власним і примушувало дівчину, незалежно від життєвих негараздів, які траплялися мешканцям Бубиної квартири, любити власний дім. Вона не збиралася міняти його на жодну віллу. Навіть, якби там стояли тисячі коробок з новими мартенсами.

Минав уже третій день дідусевого ув’язнення у власній кімнаті, про що Буба нагадала батькам, коли вони саме розхвалювали фрикадельки Бартошової.

— Так не можна! — намагалася вона промовити до їхніх неприступних сердець. — Я читала, що літні люди гірше переносять самотність. А дідусь…

— Для твого дідуся навіть довічного ув’язнення замало, — перебив батько, шукаючи підтримки в материних очах.

— Подумай, Бубо, як ми могли осоромитися, — підхопила мати. — Така собі Куницька ладна роздзвонити всім навколо…

— Будьте справедливими. Коли дідусь удавав, наче виграв, він повівся шляхетно. Віддав вам усе…

— Справа в тім, що він нас ошукав й усе забрав, — батько не погоджувався на жодний компроміс.

— Він посміявся з нас! — докинула мати й очі її дивно затуманилися. — А ми вже могли, Павелку, насолоджуватися яким-небудь іспанським сонцем. Я така запрацьована, що мені давно належить відпочинок.

— То поїдьте куди-небудь разом. На море або в гори. Не треба мати мільйонів, щоб побути вдвох.

— А це ідея, — батько глянув на маму так, наче нині був день святого Валентина. — Що скажеш, Марисю?

— Ну… Може, на море? Знаєш, про що воно мені нагадує? — мамині очі розширилися, сповнюючись спогадами, і Буба змогла спокійно перевести подих.

— Я йду до дідуся, — заявила вона, — а ви подумайте, що зробити з такими чудовими мріями.

І нікому навіть на думку не спало заперечити.

Дідусь недбало лежав на своєму дивані й насвистував улюблену пісеньку про Аделю, яка «одягає сукню тонку». Побачивши Бубу, він перестав насвистувати й відкрив від здивування рота.

— Тобі дали перепустку, — не міг начудуватися старенький, — чи ти ризикуєш молодим життям, відвідуючи камеру приреченого?