— Справді? — він щиро зрадів. — Я вибирав для вас найкращі. Такі ж прекрасні, як і ви…

— Дякую… — Дана зашарілася. Лицар несміливо взяв її руку у свою.

Його очі були зовсім поруч, і Дані здався той погляд дуже знайомим, немов із давнього сну.

— Сьогодні буде бій, леді Діано, — стиха мовив лицар. — Я воїн і не знаю, чим він скінчиться для мене. Та все ж хотів сказати вам одну річ: якби моя воля, дарував би вам квіти щодня, все життя…

Дана не встигла оговтатися, як він упевненою і твердою ходою вже йшов геть. Дівчинка дивилася на широку і мужню спину свого недавнього співрозмовника, що віддалявся, і думала: чому такі герої трапляються тільки в казках? Вона мало не заплакала. Не заплакала, бо поруч з’явився Тібальдо.

— Вже час, моя королево, народ чекає вас на великій галявині, — швидко промовив він і подав дівчинці руку.

— Що я маю робити? Що їм казати? — розгубилася Дана. Вона ледве встигала за юнаком, плутаючись у подолі довгої сукні.

— Не хвилюйтеся. Ви маєте викликати дракона, а далі все має бути так, як має бути. Я буду поруч. Ці люди щиро люблять вас…

Дана усміхнулася — ці слова її заспокоїли. Вони з Тібальдо опинилися на великій галявині. Людей тут і справді зібралася сила-силенна. Побачивши Дану, вони всі вклонилися і змовкли. Тібальдо подав знак і дівчинка заговорила.

— Для мене велика честь бути вашою королевою, — Дана ледве спромоглася на ці слова. У неї пересохло в горлі від хвилювання. — Я покличу дракона, сподіваюся, він допоможе вам у боротьбі.

Вона приклала руки до грудей, заплющила очі і подумки покликала Дара. Одразу під долонями розлилося приємне тепло. Дана почула, як хвиля захоплення прокотилася натовпом. Дівчинка розплющила очі — поруч із нею з’явився Дар, точніше — це був не той Дар, якого вона ще вчора несла на руках потаємним ходом. Це був справжній дорослий дракон. Він схилив до дівчинки свою велику голову на гнучкій шиї і всміхнувся.

— Я налякав тебе, королево? — пророкотав стиха він.

— Так, — самими лише губами відповіла Дана, — ти справжній красень.

Дракон гордо підняв голову і розправив велетенські крила.

— Тепер, Даре, ти маєш покликати своїх родичів, можливо, хтось із драконів ще живий, вони ховаються і не відповідають на наш клич тому, що серед нас немає представників королівської крові, — сказав Тібальдо.

— Я спробую, — промовив дракон.

Він витяг шию і підняв голову до неба. Тібальдо кинувся до Дани і миттю закрив її вуха руками.

І Дар закричав. Сила його голосу була така, що коні поприсідали, а дерева схилилися мало не до землі. Потім настала тиша.

— Пробачте, — промовив Тібальдо пошепки, відпускаючи Дану. — Я забув попередити.

— Пусте, — відмахнулася дівчинка. Вона прислухалася разом з усіма. Але стояла німа тиша, з кожною хвилиною дедалі важча. Ані подиху вітерцю, ані шелесту листя. Дар засмучено похилив голову.

— Ніде нікого, — промовив Тібальдо. — Ти справді останній дракон.

Та раптом дерева захиталися і здалеку долинув найжаданіший з усіх звуків — крик дракона. А потім простір заполонив шум крил, великих і не дуже. Дракони зліталися, щоб знову об’єднатися з людьми, аби привітати свою королеву. Їх було небагато, та все одно це була суттєва перевага над Астіном.

Лицарі вирушали в бій.

— А що мені робити — сидіти і чекати? — хвилювалася Дана.

— Ні, леді Діано, ви на Пегасі будете летіти поруч зі своїми воїнами, це їх надихатиме, — промовив Тібальдо.

— Але я боюся сама сидіти на летючому коні, — знітилася дівчинка.

— На щастя для вас і на превеликий жаль для мене, я буду з вами, леді Діано. Я, хоч і кепський, та все ж чарівник, і за законом не маю права тримати в руках зброю, бо втрачу право чаклувати. Хоч я би радо відмовився від чаклування задля того, щоб стяти голову негідникові Астіну! Але не маю цієї можливості. Тому буду поруч з вами.

Дана сиділа на Пегасі, міцно вхопившись за його гриву, і спостерігала згори за боєм. Попереду летіли дракони, вони дихали вогнем, і від їхніх крил відходили неймовірні райдужні кола, котрі з вибуховою силою відкидали ворогів на всі боки. А за драконами наступали воїни, кінні й піші. Дана бачила відвагу повстанців, яка змушувала втікати навсібіч вояків Астіна. Вона ввесь час намагалася знайти в натовпі Срібного Лицаря, аби впевнитись, що він живий.

Нарешті повстанці дійшли до замку, і біля його стін почалася запекла боротьба. Коли повстанці прорвались, Тібальдо радісно вигукнув:

— Перемога!

Це справді була перемога. І коли Дана увійшла у вже знайомий замок, вона, мабуть, чи не вперше відчула себе королевою. Дівчинка не дозволила стратити сера Астіна, натомість дарувала йому життя на вигнанні. За що її відразу прозвали Діаною Милосердною.

Тепер усі в королівстві готувалися до свята коронації. Для Дани терміново шили білосніжну сукню. Але самій дівчинці було байдуже до святкування і сукні. Вона металася замком, намагаючись дізнатися, що ж сталося зі Срібним Лицарем, чи живий він. Але ніхто нічого не знав, до того ж десь зник Тібальдо. Нарешті одна дівчина — здається, покоївка, — сказала, що за замковими мурами через стрімку річку зараз поранених переправляють у місто. Можливо, Срібний Лицар там. Дана помчала до річки. Вона бігла, плутаючись у сукні, сльози текли по її обличчю. Тільки б він був живий — весь час крутилося в голові.

Біля річки зібралося дуже багато людей. Усі були страшенно заклопотані, адже мова йшла про порятунок життя, тут кожна хвилина на ціну золота. Дана проштовхувалась крізь натовп до того місця, де поранених клали на великі вози і відправляли до міста. Раптом щось яскраво зблиснуло на сонці, що аж очам стало боляче. Так могли сяяти тільки срібні лати. Віз, у якому лежав лицар, уже рушив. Дана встигла лише помітити, що юнак був уже без шолома, але через сліпуче сонце не вдалося розгледіти його обличчя. Він теж помітив її, підвів голову, але коні швидко потягли воза кам’янистою переправою через річку, і лицаря не стало видно.

— У нього поранена нога. Він втратив багато крові, але його життю ніщо вже не загрожує. Я знаю, що з ним все буде гаразд, — заспокоював Тібальдо Дану. — Ви з ним ще побачитесь.

Дівчина стояла біля величезного дзеркала в білій сукні, а швачка чаклувала над подолом.

— Ні, Тібальдо, не побачимось, — сумно відповіла Дана. — Ти ж чудово знаєш, що сьогодні після коронації я маю повернутися додому. Сподіваюсь, Дар допоможе мені зробити гідний вибір, — Дана зітхнула.

— Я теж сподіваюся. Ви знаєте, я лише другий після батька чаклун у роду, а цього дуже мало. Роди чаклунів у нашому королівстві нараховують десятки поколінь. — Тібальдо знизав плечима. — Я дуже слабкий маг. Залишається лише покладати надію на те, що новий король виявлятиме до мене хоч трошки ласки. — Тібальдо всміхнувся.

Надвечір увесь замок сяяв казковими вогнями. Тронна зала була прикрашена різноманітними квітами, і від їх аромату паморочилося у голові. Дана сиділа на високому троні в білій сукні із золотим вінцем на голові. Згодом вона мала передати його новому королю.

— Сьогодні володарка драконів, принцеса Діана, — проголосив один з придворних, — обере істинного короля для нашого народу, який розпочне нову королівську династію.

Дана встала. Вона робила все так, як її навчили. Спочатку заплющила очі і подумки покликала Дара. Коли тепле світло розлилося у її грудях, дівчинка зрозуміла, що бачить із заплющеними очима. Тільки всі люди, на яких вона дивилася, були огорнені кольоровим сяйвом, навіть обличчя годі було розгледіти. Саме так і бачать людей дракони. Їм байдуже, який ти зовні, вони помічають лише сяйво твоєї душі. Дана шукала того, чиє сяйво переливатиметься веселкою. Нарешті дівчинка помітила такий силует. Вона попрямувала до нього і, не розплющуючи очей, поклала на голову цієї людини королівський вінець. Навколо зависла мертва тиша. Дана розплющила очі — перед нею стояв знічений Тібальдо. На його голові сяяв королівський вінець, а очі були зовсім перелякані.