Ніч лягла на пустелю, а з нею прийшла пора духів. По заставах лицарі, котрі не змикали очей, розповідали тоді один одному, що ночами з’являються в Дикому Полі привиди тих, що загинули або померли без покаяння марною смертю, і кружляють вервечками, в чім не на заваді їм ані хрест, ані храм Господній. Тому, коли шнури, що вказували північ, починали догоряти, на заставах по цих сердегах правили заупокійну. Ще розповідали, буцім такі ж тіні, але вершників, блукаючи закутнями, заступають дорогу переїжджим, стогнучи та благаючи про знак хреста святого. Бували привиди, що полохали людей виттям. Досвідчене вухо здалеку могло відрізнити їхні завивання від вовчих. Ще бачили цілі воїнства тіней – ці деколи так близько підходили до застав, що вартові сурмили larum10. Такі випадки передвіщали зазвичай чималу війну. Зустріч із поодинокою тінню теж не обіцяла нічого доброго, та не завжди годилося передбачати лихе, бо перед подорожніми часом і жива людина поставала і пропадала, як тінь, а тому тільки привидом і могла вважатися.
А позаяк ніч спустилася над Омельником, нічого не було дивного в тім, що зразу – біля покинутої фортеці – постав чи то дух, чи то чоловік. Місяць, що саме виглянув із-за Дніпра, вибілив пустельну місцину, головки реп’яхів і степові далі. Зараз же нижче за течією в степу з’явились якісь нічні створіння. Перелітні хмарки раз у раз застували місяць, і образи ці то біліли в темряві, то меркли. Подеколи вони пропадали зовсім і ніби танули в мороку. Наближаючись до вершини, на котрій стояв згаданий вершник, вони зупинялися раз у раз, тихо, обережно і повільно підкрадались.
У русі цьому щось застрашувало, зрештою, як і в усьому степу, такому спокійному на вигляд. Вітер іноді завівав із Дніпра, зчиняючи шелест у засохлих реп’яхах, які хилились і тремтіли ніби з переляку. Та ось поглинуті сутінками руїн образи пропали. У блідому сяйві ночі видно було тільки нерухомого на узвишші вершника.
Одначе шелест привернув його увагу. Під’їхавши до самого крутояру, він уважно почав углядатися в степ. Одразу влігся вітер, шелест ущух, і настала тиша мертва.
Зненацька розлігся пронизливий свист. Багато голосів разом і несамовито заволали: «Алла! Алла! Ісусе Христе! Рятуй! Бий!»
Загриміли самопали, червоні спалахи розітнули морок. Кінський тупіт перемішався з брязкотом заліза. Ще якісь вершники поставали в степу ніби з-під землі. Справжня буря здійнялася в цій щойно безмовній і зловісній пустелі. Потім стогони людські почали вторити жахливим крикам, і нарешті все стихло. Бій закінчився.
Треба гадати – в Дикому Полі розігрувалась одна із звичайних сцен.
Вершники з’їхалися на узвишшя, деякі спішились, уважно до чогось придивляючись.
Із темряви почувся гучний, владний голос:
– Гей там! Викресати вогню та запалити!
Зараз же посипались іскри, й миттю спалахнув сухий очерет із скіпкою, що їх мандрівець Диким Полем завжди мав при собі.
Не гаючись у землю було встромлено жердину з каганцем, і світло, що падало зверху, різко та яскраво виявило десятка півтора людей, які схилилися над кимось, нерухомо розпростертим.
Це були воїни в червоних придворних строях і вовчих шапках. Один, що сидів на доброму коні, з вигляду командир, сплигнувши на землю, підійшов до лежачого й запитав у когось:
– Ну що, вахмістре? Живий він чи ні?
– Живий, пане намісник, хрипить ось, арканом його придушило.
– Хто такий?
– Не татарин, якесь велике цабе.
– Воно й слава Богу.
Намісник уважно придивився до лежачої людини.
– З виду гетьман, – сказав він.
– І кінь у нього – аргамак рідкісний, такого нема і в хана, – відповів вахмістр. – Та он його тримають!
Поручик глянув, і лице його просвітліло. Рядом двоє жовнірів тримали і справді чудового скакуна, а той, прищулюючи вуха й роздуваючи ніздрі, тягнув голову й дивився зляканим оком на лежачого хазяїна.
– Авжеж кінь, звичайно, буде наш? – поспішив запитати вахмістр.
– А ти, сучий сину, християнина в степу без коня лишити хочеш?
– Адже ж у бою взятий…
Подальшу розмову було перервано зовсім уже гучним хрипінням придушеного.
– Влити чоловікові горілки в горлянку! – сказав намісник. – Та пояс на ньому розпустити.
– Ми що – тут і заночуємо?
– Тут і заночуємо! Коней розсідлати, вогнище запалити.
Жовніри жваво кинулися виконувати накази. Одні почали приводити до тями й розтирати лежачого, другі вирушили за очеретом, треті розстелили для нічлігу верблюжі та ведмежі шкури.
Намісник, не опікуючись більше придушеним незнайомцем, розстебнув пасок і влігся біля вогнища на бурку. Був він молодий, сухорлявий, чорноволосий і вельми красивий; обличчя мав худе, а ніс – видатний, орлиний. Погляд намісника палав шаленою відвагою та завзяттям, але вираз обличчя при цьому не втрачав статечності. Чималі вуса й давно, як видно, не голена борода зовсім робили його не по літах серйозним.
Тим часом двоє жовнірів заходилися готувати вечерю. Вони прилаштували на вогні заготовлені баранячі четверті, з тороків добули декілька дрохв, підстрелених удень, декілька куріпок та одного сайгака, що його жовнір тут же взявся облуплювати. Вогнище горіло, відкидаючи в степ величезне червоне коло. Придушений почав поволі приходити до тями.
Якийсь час водив він налитими кров’ю очима по незнайомцях, а потім спробував підвестися. Жовнір, який перед цим розмовляв із намісником, допоміг підвестися лежачому, підхопивши обіруч його попід пахви; інший упхав йому в руки обушок, на який незнайомець важко обіперся. Лице його з напнутими жилами лишалося багряним. Нарешті здавленим голосом він прохрипів перше слово:
– Води!
Йому дали горілки, яку він пив і пив, і, як видно, не без користі, позаяк, одірвавшись нарешті від фляги, запитав уже більш розбірливо:
– У кого це я?
Намісник підвівся й підійшов до нього.
– У тих, хто вашу милість спасінням обдарували.
– Значить, не ви накинули аркан?
– Наша справа, вельмишановний пане, шабля, не аркан. Ганьбите добрих жовнірів підозрою. А піймали вас якісь лихі люди, татарами перевдягнені. На них, якщо цікаво, можете подивитись; он вони, мов барани порізані, лежать.
І намісник указав рукою на темні тіла, що валялися під узгір’ям.
Незнайомий на це сказав:
– Коли так – дозвольте ж мені віддихатися.
Йому підклали повстяну кульбаку, влаштувавшись на якій, він поринув у мовчання.
Це був чоловік у розквіті літ, середнього зросту, в плечах широкий, майже велетенської статури, з дивовижними рисами обличчя. Голову він мав здоровенну, шкіру прив’ялу, дуже засмаглу, очі чорні та, ніби в татарина, злегка розкосі; вузький рот його облямовували тонкі вуса, що розходилися по краях широкими китицями. На міцному лиці були написані відвага й зарозумілість. Тут поєднувалося щось привабливе й водночас огидне: гетьманська гідність мішма з татарською лукавістю, доброзичливість і злість.
Відсидівшись скількись часу, він підвівся і, не подякувавши, зовсім несподівано пішов дивитися на вбитих.
– Мужлай! – буркнув намісник.
Незнайомець тим часом уважно вглядався в обличчя кожному, хитав головою, ніби зрозумівши щось, а потім поволі попрямував до намісника, мацнувши себе по боках і машинально шукаючи пояс, за який хотів, як видно, закласти руку.
Не сподобалася наміснику така поважність у людині, щойно вийнятій із петлі, тому він уїдливо мовив:
– Можна подумати, що ви, ваша милість, знайомих шукаєте серед цих злодюг або заупокійну по них правите.
Незнайомий серйозно відповів:
– І не помиляєтеся ви, добродію, і помиляєтеся, тому що шукав я знайомих, одначе, називаючи їх татарами, помиляєтеся, бо це слуги одного шляхтича, мого сусіда.
– Не з одного, видно, колодязя берете воду ви з тим сусідом.
Дивна якась посмішка ковзнула по тонких губах незнайомого.
– І в цьому ви, добродію, помиляєтеся, – пробурмотів він крізь зуби.
