Литмир - Электронная Библиотека

– Од іншого не стерпів би я таких слів, але й ти трохи остережись, аби твоя зухвалість моєму терпінню край не поклала. Пеклом лякаєш мене, про зиск мій і зрадництво мені проповідуєш, а звідки ти знаєш, що я лише за власні кривди помститися йду? Де б я знайшов соратників, де б я взяв тисячі ці, котрі вже перейшли на мій бік і ще перейдуть, якби власні лише борги стягнути зібрався? Подивися, що на Вкраїні твориться. Гей! Земля-годувальниця, земля-матінка, земелька рідненька, а хто тут у завтрашньому дні впевнений? Хто тут щасливий? Хто віри не позбавлений, волі не втратив, хто тут не плаче і не стогне? Тільки Вишневецькі, та Потоцькі, та Заславські, та Конєцпольські, та Калиновські, та жменька шляхти! Для них староства, чини, земля, люди, для них щастя і безцінна воля, а решта народу в сльозах руки до неба заламує, сподіваючись на суд Божий, бо й королівський не допомагає! Скільки ж, – шляхті навіть! – нестерпного їх гніту не вміючи стерпіти, на Січ утікає, як і я втік? А я ж бо війни з королем не шукаю, не шукаю і з Річчю Посполитою! Вона – мати, він – батько! Король – володар милостивий, але королята! З ними нам не жити, це їхнє здирство, це їхні оренди, ставщини, заплавщини, сухомельщини, очкові, рогові, це їхні тиранство і гніт, через євреїв здійснювані, до небес про помсту волають. Якої такої вдячності діждалося Військо Запорізьке за свої великі послуги, у численних війнах надані? Де козацькі привілеї? Король дав, королята відняли. Наливайка четвертовано! Павлюка у мідному бику спалено! Ще не зарубцювалися рани, котрі нам шабля Жолкєвського та Конєцпольського завдала! Сльози не висохли по убієнних, обезглавлених, на палі посаджених! І ось – дивись – що на небесах світить! – Тут Хмельницький показав у віконці палаючу комету. – Гнів Божий! Бич Божий!.. І коли судилося мені на землі бичем цим стати, хай здійсниться воля Господня! Я цей тягар на плечі приймаю.

Сказавши це, він простяг руки догори й весь, здавалося, запалав, ніби величезний смолоскип відплати, й затремтів увесь, а потім упав на лаву, ніби непосильним тягарем призначення свого притиснутий.

Запанувала тиша, порушувана тільки хропінням Тугай-бея та кошового, та ще в кутку хати жалібно награвав цвіркун.

Намісник сидів, опустивши голову і, здавалося, шукаючи відповіді на слова Хмельницького, важезні, наче гранітні брили, та ось і він заговорив голосом тихим і журним:

– О, хай би все це й було правдою, та хто ж ти такий, гетьмане, щоби суддею і катом себе поставити? Яка тебе жорстокість, яка гординя спонукає? Чому ти Богові суду й кари не залишаєш? Я зла не захищаю, кривд не схвалюю, утисків законом не називаю, та вглядься в себе, гетьмане! На утиски від королят скаржишся, кажеш, що ні королю, ні закону коритися не бажають, чванство їхнє засуджуєш, а хіба ти сам без гріха? Сам хіба не підняв руку на Річ Посполиту, закон і престол? Тиранство панів і шляхти бачиш, але того бачити не хочеш, що, якби не їхні груди, не їхні броні, не їхня могутність, не їхні замки, не їхні гармати і полки, тоді б земля ця, з молочними й медовими ріками, під у стократ важчим турецьким чи татарським ярмом стогнала! Бо хто б захистив її? Чиїми це могутністю і заступництвом діти ваші в яничарах не служать, а жінки в паскудні гареми не викрадаються? Хто застеляє пустки, закладає міста і села, споруджує храми Божі?..

Тут голос Скшетуського ставав усе гучнішим і гучнішим, а Хмельницький, похмуро втупившись у чвертка горілки, стиснуті кулаки на стіл поклав і мовчав, наче сам із собою боровся.

– Так хто ж вони? – продовжував пан Скшетуський. – Із німців сюди прийшли чи з Туреччини? Чи не кров це від крові, не плоть від плоті вашої? Чи не ваша це шляхта, не ваші княжата? А якщо воно так, тоді горе тобі, гетьмане, бо ти молодших братів на старших піднімаєш і братовбивцями їх робиш. Боже ти мій! Нехай і погані вони, нехай навіть усі – а це не так! – нехтують закони, глумляться над привілеями, так їх же Богу в небесах судити, а на землі сеймам, але не тобі, гетьмане! Бо хіба можеш ти поручитися, що між вашими підряд самі праведники? Хіба ніколи ви не согрішили, хіба маєте право кинути камінь у чужий гріх? А вже коли ти в мене допитувався, – де вони, мовляв, привілеї козацькі? – так я відповім тобі: не королята їх розірвали, а запоріжці, а Лобода, Сашко, Наливайко і Павлюк, про котрого брешеш, що його у мідному бику було підсмажено, бо тобі добре відомо, що так не було! Розірвали їх бунти ваші, розірвали їх смути й набіги, на зразок татарських учинювані. Хто татар у землі Речі Посполитої пускав, аби потім на зворотному шляху на обтяжених награбованим здобичі заради нападати? Ви! Хто – Господи! – народ свій християнський, своїх, ясирами віддавав? Хто найбільші заколотництва затівав? Ви! Від кого ні шляхтич, ні купець, ні хлібороб не вбережуться? Від вас! Хто братовбивчі війни роздмухував, дощенту палив села й міста українні, грабував храми Божі, ґвалтував жінок? Ви, і ще раз ви! Щоб вам привілеї на братовбивчу війну, розбій і грабунок були дані? Воістину вам більше прощено, ніж віднято! Бо хотіли ми membra putrida65 лікувати, не відтинати66, і не знаю – чи є яка-небудь держава на світі, крім Речі Посполитої, котра б, таку виразку на власних грудях маючи, стільки поблажливості й терплячості виявила! А яка вдячність за все це? Ось він спить, твій союзник, але Речі Посполитої ворог заклятий; твій приятель, але супостат хреста і християнства, не королик українний, але мурза кримський!.. З ним ти підеш палити власне гніздо, з ним підеш судити братів! Але ж він тобі надалі володарем буде, йому стремено триматимеш!

Хмельницький спорожнив іще чарку.

– Коли ми з Барабашем свого часу в милостивого короля були, – відповів він похмуро, – і коли скаржилися на кривди та утиски, він сказав: «А хіба не при вас самопали, хіба не при шаблі ви?»

– А якби ти перед царем царів став, той сказав би: «Чи простиш ворогам своїм, яко я своїм простив?»

– Із Річчю Посполитою я війни не хочу!

– А меч їй до горлянки приставляєш!

– Козаків іду з кайданів ваших визволити.

– Щоби зв’язати їх ликами татарськими!

– Віру захистити!

– З невірним на пару.

– Одступись же, бо не ти голос моєї совісті! Геть! Чуєш?

– Кров пролита тобі збільшить провину, сльози людські обвинуватять, смерть судилася тобі, суд чекає.

– Не каркай! – закричав у нестямі Хмельницький і блиснув ножем біля намісникових грудей.

– Бий! – сказав пан Скшетуський.

І знову на мить запанувала тиша, знову було чути тільки хропіння сплячих та жалібне поскрипування цвіркуна.

Хмельницький якийсь час тримав ніж біля грудей Скшетуського, одначе, здригнувшись раптом, опам’ятавшись, ніж упустив і, схопивши чверть, припав до неї. Випивши майже все, він важко сів на лаву.

– Не можу його прирізати! – забурмотів він. – Не можу! Пізно вже… Невже світає?.. І відступатися пізно… Що ти мені про суд і кров говориш?

Він і до того вже чимало випив, тому тепер горілка вдарила йому в голову, зовсім сплутавши думки.

– Який суд, га? Хан мені підмогу обіцяв. Он Тугай-бей спить! Завтра козаки рушать… З нами святий Михаїл-архистратиг! А якщо… якщо… то… Я тебе у Тугай-бея викупив – ти це пам’ятай і скажи… От! Болить щось… болить! Відступатися… пізно!.. Суд… Наливайко… Павлюк…

Раптом він випростався, очі, охоплений жахом, витріщив і крикнув:

– Хто тут?

– Хто тут? – повторив спросоння кошовий.

Але Хмельницький голову на груди звісив, хитнувся раз і вдруге, пробурмотів: «Який суд?..» – і заснув.

Пан Скшетуський, знесилений своїми ранами та бурхливою розмовою, страшенно зблід і почав непритомніти. І здалося йому навіть, що це, можливо, смерть його прийшла, і почав він голосно молитися.

Розділ XIII

Назавтра, ледве розвиднилося, піше й кінне козацьке військо рушило із Січі. Хоча кров не зачервонила ще степів, війну було почато. Полки йшли за полками, і здавалося, що це сарана, пригріта весняним сонцем, виплодилась із очеретів Чортомлика й летить на українські ниви. У лісі за Базавлуком ждали вже готові до походу ординці. Шість тисяч найдобірніших воїнів, озброєних набагато краще звичайних чамбульних головорізів, становили підкріплення, прислані ханом запоріжцям і Хмельницькому. Козаки, заздрівши їх, підкинули шапки в повітря. Загриміли мушкети й самопали. Козацькі клики, змішавшись із татарськими закликами до Аллаха, ударили в небозвід. Хмельницький і Тугай-бей, обидва під бунчуками, з’їхались і церемонно привітали один одного.

вернуться

65

частини тіла, що гниють (лат.).

вернуться

66

Історичні слова Жолкєвського. (Прим. авт.)

40
{"b":"275174","o":1}