Тому козаки й мовчали. Хмельницький заговорив знову:
– Кошовий отаман брат нам і чесний друг. Я отаману вірю, як собі, а якщо хто бажає інше сказати, той, значить, сам зраду замишляє. Отаман – друг вірний і воїн зразковий.
Тут він підвівся й поцілував кошового.
– Вельмишановні панове! – взяв тепер слово кошовий. – Я військо зібрав, а гетьман хай веде; стосовно ж посла, то, якщо його послали до мене, значить, він мій, а раз він мій, то я його вам оддаю.
– Ви, вельмишановні панове-депутація, поклоніться отаману, – сказав Хмельницький, – бо він людина справедлива, і йдіть сказати товариству, що коли хто і зрадник, так не він зрадник; він перший варту всюди виставив, він перший перекинчиків, котрі до ляхів підуть, ловити наказав. Ви, панове-депутація, скажіть, що не зрадник він, що він найліпший із усіх нас.
Панове-депутація поклонилися спершу Тугай-бею, котрий увесь цей час із величезною байдужістю лускав своє насіння, затим Хмельницькому, затим кошовому – і вийшли на вулицю.
Через хвилину радісні крики за вікнами сповістили, що депутація наказ виконує.
– Cлава кошовому нашому! Слава кошовому! – кричали хриплі голоси з такою силою, що навіть стіни, здавалося, ходором ходили.
Відразу здійнялася стрілянина із самопалів та пищалей.
Депутація повернулась і знову розташувалась у кутку зали.
– Вельмишановні панове! – сказав Хмельницький, коли за вікнами трохи вщухло. – Ви мудро вже розсудили, що кошовий отаман – людина справедлива. Та якщо отаман не зрадник, то хто ж зрадник? У кого серед ляхів друзі є? З ким ляхи в таємні стосунки вступають? Кому листи пишуть? Кому особу посла доручають? Хто ж зрадник?
Кажучи це, Хмельницький поступово підвищував голос і зловісно поводив очима в бік Татарчука й молодого Барабаша, ніби мав намір вказати саме на них. У залі заворушилися, декілька голосів крикнули: «Барабаш і Татарчук!» Хтось із курінних посхоплювався з місць, серед депутації залунали вигуки: «На погибель!»
Татарчук зблід, а молодий Барабаш почав здивовано оглядатися. Ледача думка його якийсь час тужилася відгадати, за що його звинувачують, і він врешті-решт випалив:
– Не буде собака м’яса їсти!
Сказавши це, він вибухнув ідіотським сміхом, а за ним інші. І зразу ж більшість курінних отаманів почали дико реготати, самі не знаючи з приводу чого.
З майдану, все посилюючись, долинали крики: мабуть, горілка там ударила в голови. Шум людського прибою ставав із кожною миттю гучнішим.
Антон Татарчук підвівся і, звернувшись до Хмельницького, почав говорити:
– У чому я винен перед вами, вельмишановний гетьмане запорізький, що ви моєї смерті домагаєтесь? Що я вам зробив? Писав до мене комісар Зацвілиховський листа – то й що? Але ж і князь написав кошовому! А я хіба листа отримав? Ні! А коли б отримав, так що зробив би? До писаря пішов би і звелів би прочитати, бо ні писати, ні читати не вмію. І ви б неодмінно довідалися, про що лист. А ляха я і в вічі не бачив. Так хіба ж я зрадник? Гей, браття запоріжці! Татарчук із вами на Крим ходив, а коли ви ходили на Волощину, то ходив на Волощину, а як під Смоленськ ходили, то ходив і під Смоленськ; бився разом із вами, славними козаками, і кров проливав з вами, славними козаками, і з голоду помирав з вами, славними козаками; так не лях він, не зрадник, а козак, ваш брат, а якщо пан гетьман смерті його вимагає, так нехай скаже, чому вимагає! Що я йому зробив, у чому безчесним був? А ви, браття, помилуйте і розсудіть справедливо!
– Татарчук славний козак! Татарчук справедлива людина! – почулося кілька голосів.
– Ти, Татарчук, славний козак, – сказав Хмельницький, – і я на тебе не показую, бо ти мій друг, не лях, а козак, наш брат. Тому що, коли б зрадником був лях, я б не журився й не побивався за ним, але якщо славний козак зрадник, мій друг – зрадник, то тяжко в мене на серці й славного козака жаль. А раз і в Криму, і на Волощині, і під Смоленськом ти бував, то ще тяжчий твій гріх, якщо нині ганебно хотів готовність і ретельність Війська Запорізького ляху відкрити! Тобі ж писано, щоб ти йому пособив у тому, чого він захоче, а скажіть, вельмишановні панове отамани, чого лях може хотіти? Хіба не моєї та мого доброго друга Тугай-бея смерті? Хіба не біди Війську Запорізькому? Так що ти, Татарчук, винен і нічого іншого вже не доведеш. А до Барабаша писав дядько його, полковник черкаський, Чаплинському друг і ляхам друг, який у себе привілеї приховав, аби Війську Запорізькому не дісталися. І якщо воно все так, обидва ви винні і просіть помилування в отаманів, а я разом із вами проситиму, хоча вина ваша тяжка, а зрада ясна.
Із-за вікон тим часом долітав уже не шум і гамір, а нібито гуркіт грози. Товариство воліло знати, що відбувається на раді, й послало нову депутацію.
Татарчукові зробилося зрозуміло, що він пропав. Він раптом згадав, що тиждень тому висловлювався серед отаманів проти вручення булави Хмельницькому й договору з татарами. Холодний піт виступив на чолі його, і збагнув Татарчук, що порятунку нема. Що ж до молодого Барабаша, тут було ясно, що, зводячи зі світу його, Хмельницький мститься старому черкаському полковнику, що безмірно любив свого племінника. Одначе Татарчук помирати не хотів. Не зблід би він перед шаблею, перед кулею, навіть перед палею, та смерть, яка чекала його, жахала бідолаху до самих кісток, тому, скориставшись нетривалою тишею, що настала після слів Хмельницького, він пронизливо крикнув:
– Христом-Богом заклинаю! Браття отамани, други сердечні, не губіть невинуватого, я ж ляха й не бачив, не розмовляв із ним! Помилуйте, браття! Я ж не знаю, чого ляху від мене треба було, самі його запитайте! Клянуся пресвітлим Спасом, Богородицею Пречистою, святим Миколою-чудотворцем, святим Михаїлом-архангелом, що губите ви душу невинну!
– Привести ляха! – крикнув старий кантарій.
– Ляха сюди! Ляха! – закричали курінні.
Зчинилася метушня: одні кинулися до сусіднього приміщення, де було зачинено полоняника, збираючись привести його перед очі зборів, інші загрозливо пішли на Татарчука з Барабашем. Гладкий, отаман миргородського куреня, першим крикнув: «На погибель!» Депутація цьому крику вторила, Чарнота ж кинувся до дверей, розчахнув їх і прокричав у натовп:
– Вельмишановне товариство! Татарчук – зрадник, і Барабаш теж! На погибель їм!
Натовп одповів жахливим ревищем. У залі сталося замішання. Всі курінні посхоплювалися з місць. Одні кричали: «Ляха! Ляха!», інші намагалися переполох угамувати, а тим часом двері під натиском юрби розчинилися навстіж і до зали ввірвалась орава, що перед цим репетувала на майдані. Страшні постаті, засліплені люттю, заповнили приміщення, волаючи, розмахуючи руками, скрегочучи зубами й поширюючи запах горілки. «Смерть Татарчуку! На погибель Барабашу! Давай сюди зрадників! На майдан їх! – репетували п’яні голоси. – Бий! Убивай!», і сотні рук умить простяглися до нещасних. Татарчук не опирався, він тільки пронизливо скиглив, але молодий Барабаш почав захищатися з шаленою несамовитістю. Він зрозумів нарешті, що його хочуть убити; страх, відчай і лють спотворили його лице, піна виступила на губах, із грудей вирвався звірячий рик. Двічі виривався він зі згубних рук, і двічі руки ці хапали його за плечі, за бороду, за оселедець. Він не давався, кусався, ричав, падав і знову підводився, закривавлений, страшний. Йому розшматували одяг, вирвали оселедець, вибили око, зрештою, притиснутому до стіни, зламали руку. І тільки тоді він повалився. Кати схопили його й Татарчука за ноги й поволокли на майдан. І ось тут-то у відблисках полум’я смоляних бочок і палаючих багать почалася негайна екзекуція. Декілька тисяч кинулися на приречених і почали розривати їх на шматки, виючи й борючись один із одним за можливість протиснутися до жертв. Їх топтали ногами, з їх тіл виривали клапті м’яса. Набрід тупцював, збившись навколо них у жахливому конвульсивному пориві розлюченої юрби. Закривавлені руки то здіймали в повітря два безформні тулуби, що втратили подобу людську, то знову шпурляли на землю. Ті, хто не зміг пробитися, репетували як різані: одні вимагали, щоб жертв кинули в воду, інші – щоб заштовхати в бочки з киплячою смолою. П’янюги затіяли між собою сварку. У нападі безумства підпалили дві величезні бочки з горілкою, що освітили цю диявольську сцену мінливим блакитнуватим світлом. З неба ж позирав на неї тихий, ясний і погожий місяць.
