У Божому світі вже світало, коли Скшетуський упав на ліжко. Спав він міцно і скоро прокинувся з готовим рішенням. Вони з паном Лонгином поспіхом одяглись, оскільки вози стояли вже напоготові, а жовніри пана Скшетуського сиділи в сідлах, готові до від’їзду. У гостьовій світлиці посол підкріплювавсь юшкою в товаристві Курцевичів і старої княгині; не було тільки Богуна: чи він спав іще, чи поїхав – було незрозуміло.

Попоївши, Скшетуський сказав:

– Добродійко! Tempus fugit36, ось-ось і на коней сядемо, але перш ніж од усієї душі подякувати вам за гостинність, хотів би я про одну важливу справу з вашою милістю, добродійко, з їх милостями, синами вашими, довірчо переговорити.

На лиці княгині зобразилося здивування; вона подивилася на синів, на посла і на пана Лонгина, мовби за їхнім виглядом збираючись угадати, про що йдеться, з деякою тривогою в голосі сказала:

– Покірна слуга вашої милості.

Посол хотів вийти, та вона йому не дозволила, а сама з синами та намісником перейшла в уже відомі нам, обвішані обладунками та зброєю сіни. Молоді князі розташувалися в ряд за спиною матері, а вона, стоячи перед Скшетуським, запитала:

– Про яку ж справу, ваша милість, говорити бажаєте?

Намісник швидко, майже суворо, поглянув на неї.

– Вибачте, добродійко, і ви, молоді князі, що проти звичаю, замість того щоб через достойних послів діяти, сам у справі своїй заступником буду. На жаль, іншої можливості не маю, а якщо чому бути, того не минути, то без довгого кунктаторства подаю вашій милості, добродійко, і вашим милостям, як опікунам, моє покірне прохання – будьте ласкаві князівну Олену за мене заміж оддати.

Якби хвилини цієї, зимового цього дня, блискавка вдарила в майдан Розлогів, вона б справила на княгиню із синами враження менше, ніж слова намісника. Якийсь час вони із здивуванням дивилися на гостя, а той, прямий, спокійний і на диво гордий, стояв перед ними, наче не просити, а повелівати мав намір. Не знаючи, що відповісти, княгиня взялася запитувати:

– Як це? За вас, добродію? Олену?

– За мене, вельмишановна пані. І це мій твердий намір!

Хвилину всі мовчали.

– Чекаю відповіді вашої милості, добродійко.

– Вибачте, вельмишановний добродію, – відповіла, трохи опанувавши себе, княгиня, і голос її став сухим і різким. – Прохання такого кавалера – честь для нас немала, та тільки нічого з цього не вийде, бо Олену обіцяла я вже іншому.

– Одначе подумайте, добродійко, як дбайлива піклувальниця, – чи не буде це проти волі князівни і чи не ліпший я за того, кому ви її, добродійко, обіцяли.

– Вельмишановний пане! Хто ліпший, судити мені. Можливо, ви й ліпший, та нам-то що, коли ми вас не знаємо.

На ці слова намісник випростався іще гордовитіше, а погляди його зробилися ножа гостріші, хоча й залишалися холодними.

– Зате я знаю вас, негідники! – гаркнув він. – Хочете кревну свою мужикові віддати, тільки б він вас у незаконно привласненому маєтку залишив…

– Сам негідник! – крикнула княгиня. – Оце так ти за гостинність платиш? Таку вдячність у душі маєш? Ох, змій! Ба який! Звідкіля ж ти такий узявся?

Молоді Курцевичі, приклацуючи пальцями, почали на стіни, мовби вибираючи зброю, поглядати, а намісник вигукнув:

– Нехристи! Прибрали до рук сирітське надбання, та постривайте! Князь про це вже завтра знатиме!

Почувши таке, княгиня відступила в куток сіней і, схопивши рогатину, пішла на намісника. Князі теж, похапавши хто що міг – шаблю, обушок, ніж, – оточили його півколом, дихаючи, мов зграя скажених вовків.

– До князя підеш? – закричала княгиня. – А чи вийдеш живим звідси? А чи не остання це година твоя?

Скшетуський схрестив на грудях руки й бровою не повів.

– Я як посол князя повертаюся з Криму, – сказав він, – і якщо тут хоч одну краплину крові моєї буде пролито, то через три дні від місця цього й попелу не лишиться, а ви в лубенських темницях згниєте. Чи є на світі сила, яка б вас могла врятувати? Не грозіться ж, не злякаєте!

– Хай ми згинемо, але здохнеш і ти!

– Тоді бий! Ось груди мої.

Князі, під проводом матері, продовжували тримати клинки націленими в намісникові груди, та видно було, що якісь незримі пута не пускали їх. Сопучи і скрегочучи зубами, Булиги тіпались у безсилій люті, одначе удару ніхто не завдавав. Стримувало їх страшне ім’я Вишневецького.

Намісник був господарем становища.

Безсилий гнів княгині перетворився тепер на потік образ:

– Пройдисвіт! Дрібнота! Голодранець! Із князями породичатися захотів, так нічого ж ти не отримаєш! Будь-кому, тільки не тобі, віддамо, в чому нам і князь твій не укажчик.

На що пан Скшетуський:

– Не час мені свій родовід описувати, але вважаю, що ваша князівська ясновельможність спокійнісінько могло б за ним щит із мечем таскати. До того ж, якщо мужик вам гарним на вроду видається, то вже я ж бо трохи кращий. Що ж до статків моїх, то й вони можуть із вашими позмагатися, а якщо даром Олену мені віддавати не хочете, не турбуйтесь – я теж вас залишу в Розлогах, розрахунків з опіки не вимагаючи.

– Не даруй того, що не твоє.

– Не дарую я, але зобов’язання на майбутнє даю і в тому ручаюся словом лицарським. Так що вибирайте – або князеві звіт з опіки подасте й од Розлогів одступитесь, або мені Олену віддасте, а маєток утримаєте…

Рогатина повільно висковзувала із княгининих рук і зрештою зі стукотом упала на підлогу.

– Вибирайте! – повторив пан Скшетуський. – Aut pacem, aut bellum!37

– Щастя ж, – дещо м’якше сказала Курцевичиха, – що Богун із соколами поїхав, не маючи бажання на ваших милостей дивитися; він уже вчора ввечері щось запідозрив. Інакше без кровопролиття не обійшлось би.

– Але ж і я, добродійко, шаблю не для того ношу, щоб пояс відтягувала.

– Та хіба гоже такому кавалеру, ввійшовши по-доброму в хату, так на людей накидатися й дівку, наче з неволі турецької, силою віднімати.

– А чому ж ні, якщо вона в неволю холопові мусить бути продана?

– Такого, добродію, ви про Богуна не говоріть, бо він хоч і безрідний, але воїн природжений і лицар знаменитий, а нам змалечку знайомий і як рідний у домі. Йому дівку не віддати або ножем ударити – один біль.

– А мені, вельмишановна добродійко, їхати пора, тому перепрошую, але ще раз повторюю: вибирайте!

Княгиня звернулася до синів:

– А що, синки, скажете ви на таке покірне прохання шановного кавалера?

Булиги переглядалися, підштовхуючи один одного ліктями, й мовчали.

Нарешті Симеон буркнув:

– Звелите бити, мамо, так будемо, звелите віддати дівку, так оддамо.

– Бити – погано і віддати – погано.

Потім, обернувшись до Скшетуського, сказала:

– Ви, добродію, так нас притисли, що хоч лусни. Богун – людина шалена і піде на все. Хто нас од його помсти захистить? Сам загине від князя, та спершу нас погубить. Як же мені бути?

– Ваша справа.

Княгиня якийсь час мовчала.

– Слухайте ж, добродію-кавалере. Все це мусить в таємниці залишитися. Богуна в Переяслав одправимо, самі з Оленою до Лубен поїдемо, а ви, добродію, упрохаєте князя, щоб він нам охорону в Розлоги прислав. У Богуна поблизу півтораста козаків, частина з них у нас на постої. Зараз ви Олену взяти не можете, бо він її відіб’є. Інакше воно бути не може. Їдьте ж, нікому не кажучи ні слова, і ждіть нас.

– А ви не обманете.

– Та якби ми могли! Самі бачите, не можемо. Дайте слово, що секрет до часу збережете!

– Даю. А ви дівку даєте?

– Ми ж не можемо не дати, хоча нам Богуна й жаль…

– Тьху! Вельмишановні панове, – раптом сказав намісник, звертаючись до князів, – четверо вас, яко дуби могутніх, а одного козака злякались і підступом його провести хочете. Хоч я вам і дякувати мушу, одначе скажу: не годиться достойній шляхті так жити!

– Ви, ваша милість, у це не встрявайте, – крикнула княгиня. – Не ваше це діло. Як нам бути накажете? Скільки у вас, добродію, жовнірів проти півтораста його козаків? Чи захистите нас? Чи захистите хоч Олену, котру він силою умкнути готовий? Не вашої милості це справа. Їдьте собі в Лубни, а що ми будемо робити – це знати нам, тільки б ми вам Олену приправили.