Козак покусував вус, сопів, але все-таки зрозумів, що княгиня говорить до діла.

– Вони завтра поїдуть, мамо, – сказав він, – а я вже стримаюся; хай тільки чорнобрива до них не виходить.

– А тобі яке діло? Хочеш, аби подумали, що я під замком її тримаю? Так вийде ж вона, тому що я цього бажаю! А ти в моїй хаті не розпоряджайся, адже ж не господар!

– Не гнівайтеся, княгине. Коли інакше не можна, так я буду для них солодшим за халву турецьку. Зубом не скрипну, за шаблю не вхоплюся! Хоч би мене й злість ізжерла, хоч би й душа стогоном зайшлася! Хай буде по-вашому!

– Оце вже розмова, соколику! Візьми торбан, зіграй, заспівай, у тебе ж на душі полегшає. А тепер іди до гостей.

Вони повернулися до світлиці, де князі, не знаючи, чим розважити гостей, усе вмовляли їх почуватись як удома і в пояс кланялися. Скшетуський одразу ж різко і гордо подививсь у вічі Богунові, та не побачив у них ні зухвальства, ні виклику. Лице молодого отамана світилося ввічливою радістю, так добре зображуваною, що вона могла б обманути найнедовірливіший погляд. Намісник уважно придивлявся до отамана, бо раніше, в темряві, до пуття його не розгледів. Побачив він молодця стрункого, як тополя, смаглявого, з пишними чорними висячими вусами. Веселість на обличчі Богуна пробивалася крізь українську задумливість, ніби сонце крізь туман. Чоло в отамана було високе, та затулене чорним волоссям у вигляді чубчика, укладеного окремими пасемцями і над густими бровами підстриженого рівними зубчиками. Орлиний ніс, вигнуті ніздрі й білі зуби, що сяяли при кожній усмішці, надавали всьому обличчю виразу дещо хижого, та взагалі був це тип краси української, палкої, яскравої і завзятої. На диво чудовий одяг помітно вирізняв його серед одягнених у кожухи князів. На Богунові був жупан із тонкої срібної парчі та ясно-червоний кунтуш; кольори ці носили всі переяславські козаки. Кульші йому огортав креповий пояс, із котрого на шовкових перев’язях звисала коштовна шабля; причому й шабля, і одяг тьмяніли в порівнянні із заткнутим за пояс турецьким кинджалом, руків’я котрого так було всіяне камінням, що сипало навсібіч численні іскри. Людину, так одягнену, будь-хто б напевно визнав скоріше за панича високого роду, ніж за козака; до того ж свобода триматися й панські його манери теж не свідчили про низьке походження. Підійшовши до пана Лонгина, він вислухав історію про пращура Стовійка та обезглавлення трьох хрестоносців, а потім повернувся до намісника і, ніби між ними нічого й не сталося, запитав зовсім невимушено:

– Ваша милість, як я чув, із Криму повертаєтесь?

– Із Криму, – сухо відповів намісник.

– Бував там і я. І хоча в Бахчисарай не заглядав, але заглянути надіюсь, якщо деякі добрі підтвердяться звістки.

– Про які звістки, добродію, говорити зволите?

– Ходять чутки, що, коли король наш милостивий війну з турчином почне, князь-воєвода в Крим із вогнем і мечем завітає, і чуткам цим раді по всій Україні й на Низу, бо якщо не під його рукою погуляємо ми в Бахчисараї, тоді під чиєю ж іще?

– Погуляємо, їй-богу! – відгукнулися Курцевичі.

Поручика потішила повага, з якою отаман відзивався про князя, тому він усміхнувся і сказав уже більш м’яким тоном:

– Вашій милості, як я подивлюся, мало походів з низовими, що уславили вас.

– Маленька війна – маленька слава, велика війна – велика слава. Конашевич Сагайдачний не на чайках, а під Хотином її здобував.

У цю мить одчинилися двері, і до кімнати, під руку з Оленою, тихо ввійшов Василь, найстарший із Курцевичів. Це була людина зрілого віку, бліда, схудла, з відчуженим і печальним обличчям, яке нагадувало візантійські лики. Довге волосся, рано посивіле від прикростей і страждань, спадало йому на плечі, замість очей видно було дві червоні ями; в руці він тримав мідного хреста, котрим почав осіняти кімнату і всіх присутніх.

– Во ім’я Бога і Отця, во ім’я Спаса і Святої Пречистої! – заговорив незрячий. – Якщо ви апостоли і благу вість несете, ласкаво просимо під християнський дах. Амінь.

– Вибачте, добродії, – буркнула княгиня. – Він не сповна розуму.

Василь же, осіняючи всіх хрестом, продовжував:

– Яко стоїть у «Трапезах апостольських»: «Ті, що пролили кров за віру, – спасенні будуть; полеглі заради благ земних, користолюбства або здобичі – прокляті будуть…» Помолімось же! Горе вам, браття! Горе й мені, бо заради здобичі творили ми війну! Господи, помилуй нас, грішних! Господи, помилуй… А ви, мужі, здалеку прибулі, яку вість несете? Чи апостоли ви?

Він замовк і, здавалося, чекав відповіді, тому намісник трохи згодом озвався:

– Не гідні ми такого високого чину. Ми всього лише жовніри, за віру померти готові.

– Тоді спасенні будете! – сказав сліпий. – Та не настав для нас іще день порятунку… Горе вам, браття! Горе мені!

Останні слова сказав він, майже стогнучи, і такий безмежний відчай написаний був на його лиці, що гості не знали, як повестися. Тим часом Олена посадовила сліпого на стілець, а сама, висковзнувши в сіни, зразу ж повернулася з лютнею.

Тихі звуки полинули по кімнаті, і, вторячи їм, князівна заспівала духовну пісню:

Сліпець відкинув голову назад, вслухаючись у слова, що діяли на нього, здавалось, як цілющий бальзам, бо зі змученого його лиця поступово зникав вираз болю та страху; потім голова нещасного впала на груди, й він лишився сидіти, ніби в напівсні або напівзаціпенінні.

– Якщо пісню доспівати, він і зовсім заспокоїться, – тихо сказала княгиня. – Бачите, добродії, безумство його полягає в тому, що він чекає апостолів; і хоч хто б до нас приїхав, він одразу виходить запитувати, чи не апостоли…

Олена тим часом продовжувала:

Ніжний голос її лунав усе голосніше, і – з лютнею в руках, з очима, зведеними догори, – вона була такою чарівною, що намісник очей із неї не зводив. Він задивився на неї, втопився в ній і забув про все на світі.

Захоплення намісника було перервано старою княгинею:

– Досить! Тепер він нескоро прокинеться. А тим часом прошу ваших милостей повечеряти.

– Ласкаво просимо на хліб-сіль! – луною відгукнулися на слова матері молоді Булиги.

Пан Розван, як найгалантніший кавалер, подав руку княгині, що побачивши, пан Скшетуський рушив одразу ж до князівни Олени. Серце, ніби віск, розтопилося в ньому, коли він відчув на своїй руці її руку. Очі його засяяли, і він сказав:

– Схоже, що й ангели небесні не співають солодше, ласкава панно.

– Гріх на душу берете, лицарю, порівнюючи мій спів із ангельським, – відповіла Олена.

– Не знаю, чи беру, але вірно й те, що з охотою дав би я собі очі випекти, лише б до смерті спів ваш слухати. Одначе що ж говорю! Сліпцем не зміг би я бачити вас, що теж мука нестерпна.

– Не говоріть так, ваша милість: поїхавши від нас завтра, завтра нас і забудете.

– О, не станеться цього, адже я, ласкава панно, так вас покохав, що до кінця днів своїх іншого почуття знати не бажаю, а цього – ніколи не збуду.

Яскравий рум’янець залив обличчя князівни, груди почали сильніше здійматися. Вона хотіла щось відповісти, але тільки губи її затремтіли, – отож пан Скшетуський вів далі:

– Ви сама, ласкава панно, зразу забудете мене з цим гожим отаманом, який співу вашому на бандурі підігравати буде.

– Ніколи! Ніколи! – прошепотіла дівчина. – Одначе ви, ваша милість, бережіться його: це страшна людина.

– Що мені якийсь там козак! Хай би й ціла Січ із ним разом була, я на все заради вас готовий. Ви для мене коштовність безцінна, ви серденько моє, та от довідатись би – чи взаємністю відповідають мені.