— Тактика?
Юн поправив окуляри.
— Її завдання — змусити його прохопитися про вбивства, сер. Можливо, налякати, сказати, що Інґер Холтер розповідала їй про його сексуальні схильності, а вона розповість поліції. Може, він швидше себе видасть, якщо буде впевнений, що вона не зможе вийти.
— Коли втрутимося ми?
— Як тільки запишемо на плівку достатньо доказів. У гіршому разі — коли він нападе.
— Ризик?
— Звичайно, не без цього, але людину так відразу не задушиш. Ми з неї очей не спускатимемо.
— А якщо він озброєний?
Юн знизав плечима:
— Виходячи з того, що нам про нього відомо, навряд щоб у нього виявилася зброя, сер.
Маккормак підвівся й почав ходити по кімнаті, хоча вільного місця було мало. Харрі він нагадав старого товстого леопарда, якого він у дитинстві бачив у зоопарку. Клітка була такою затісною, що задні лапи в нього ще йшли в один бік, коли передні поверталися в інший. Туди-сюди. Туди-сюди.
— А раптом він захоче сексу до розмов?
— Вона відмовиться. Скаже, що передумала, що говорила так, тільки щоб дістати морфій.
— І дозволить йому піти?
— Ми б не лізли у воду, коли б не були впевнені, що зможемо зловити рибу, сер.
Маккормак закусив верхню губу:
— А чому вона зголосилася?
Стало тихо.
— Бо не любить насильників і вбивць, — відповів Харрі після довгої паузи. — Особливо якщо вони вбивають її знайомих.
— А ще?
Запала ще довша пауза.
— Тому що я її попросив, — нарешті сказав Харрі.
— Можна тебе потурбувати, Юне?
Юн Сує підвів погляд від монітора і посміхнувся:
— Sure, mate.[96]
Харрі сів у крісло. Старанний китаєць щось друкував, одним оком позираючи на екран, а другим — на Харрі.
— Нікому не кажи, Юне, але я не надто в це вірю.
Юн припинив друкувати.
— Я гадаю, що Еванс Вайт — це хибний слід, — вів далі Харрі.
— Чому? — здивувався Юн.
— Складно пояснити, але дещо не йде мені з думки. У лікарні Ендрю намагався мені щось повідомити. І ще раніше — теж.
Харрі замовк. Юн розуміюче кивнув.
— Він намагався пояснити, що рішення ближче, ніж мені здається. Я вважаю, Ендрю з якоїсь причини не міг сам заарештувати винного. Йому потрібний був хтось зі сторони. Наприклад, я, норвежець: як приїхав, так і поїду. Коли я думав, що вбивця — Отто Рехтнаґель, то припускав, що Ендрю не може затримати близького друга. А тепер розумію, що це хтось інший.
Юн відкашлявся:
— Я не говорив, Харрі, але коли Ендрю розшукав того свідка, який у день убивства бачив Еванса Вайта в Німбіні, я насторожився. А тепер думаю, що в Ендрю була інша причина прикривати Вайта. Той мав над ним владу. Він знав, що Ендрю — наркоман. І міг зробити так, щоб його вигнали з поліції й посадили до в’язниці. Мені це не подобається, але раптом Ендрю і Вайт уклали угоду, за якою Ендрю повинен був захищати Вайта?
— Дуже складно, Юне, але так, я теж про це думав. І відкинув цю версію. Пригадай: саме Ендрю допоміг нам «вирахувати» і знайти Вайта за фотографією.
— Та-а-ак, — Юн почухав потилицю олівцем. — Ми впоралися б і самі, але згаяли б час. Знаєш, як часто в таких випадках вбивцею виявляється коханець? У п’ятдесяти восьми відсотках зі ста. Після того, як ти переклав листа, Ендрю знав, що ми постараємося знайти таємного коханця Інґер Холтер. І якщо він хотів прикривати Вайта, то цілком міг про людське око допомагати нам. Тебе, наприклад, не здивувало, що він на фотографії впізнав місто, яким колись гуляв, обкурившись?
— Можливо, Юне, не знаю. Все одно, не думаю, що з цього щось вийде. Хоча, можливо, вбивця — справді Еванс Вайт. Але якби я так думав, нізащо не став би вплутувати в це Бірґіту.
—' А хто ж, по-твоєму, вбивця?
— Маєш на увазі, кого я підозрюю цього разу?
Юн посміхнувся:
— Авжеж.
Харрі потер шию.
— Я вже двічі здіймав тривогу, Юне. Коли втретє кричиш «Вовк!», тобі більше не вірять. Отже тепер мені треба знати напевно.
— А чому ти прийшов до мене, Харрі? Чому не до кого-небудь з начальства?
— Тому що ти можеш дещо з’ясувати тайкома. Так, щоб ніхто не дізнався.
— Щоб ніхто не дізнався?
— Знаю, звучить підозріло. І знаю, тобі є що втрачати — навіть більше, ніж решті. Та крім тебе, Юне, мені ніхто не допоможе. Ну то що?
Юн пильно на нього поглянув.
— Це допоможе знайти вбивцю, Харрі?
— Сподіваюся.
18
Неприємність і прогулянка парком
— «Браво», прийом!
Клацання.
— Рація працює як треба! — гукнув Леб’є. — Як у вас?
— Нормально, — відповів Харрі.
Він сидів на заправленому ліжку й дивився на фотографію Бірґіти на нічному столику. Фото з конфірмації. Така юна, серйозна і незвична — з кучериками і без веснянок, яких, звісно, не видно через те, що фотографію перетримали під час зйомки. Бірґіта погано вийшла на цій світлині. Вона говорила, у неї є й інша, яка може поліпшити настрій у важкі дні — мовляв, усе не так погано.
— Який план? — крикнув Леб’є з кухні.
— Через п’ятнадцять хвилин вона вийде з «Олбері». Там хлопці закріплюють на ній передавач.
— Її довезуть до Дарлінґхерст-роуд?
— Ні. Ми не знаємо, де саме зараз Вайт. Він може побачити, як вона виходить з машини, і щось запідозрити. Від «Олбері» вона піде пішки.
Почувся голос Водкінса:
— Все чудово. Звідси можна непомітно спостерігати за ними. Ми весь час бачитимемо дівчину, Ховлі. Де ти, Ховлі?
— Тут, сер. Я почув. Чудово, cep.
— Як рація, Леб’є?
— Контакт, сер. Усі на місцях. Можна починати.
Харрі знову й знову все зважував. Знаходив «за» і «проти». Сперечався сам із собою. Пробував поглянути під різними кутами. І нарешті вирішив: хай думає, що їй завгодно, вважає це банальністю, дитячістю, хитрим прийомом. Розгорнув дику червону троянду, яку приніс із собою, і поставив у склянку на нічному столику, поряд з фотографією.
Далі замислився. Раптом її це дратуватиме? Що коли Еванс Вайт, побачивши троянду поряд з ліжком, запитає її? Він обережно торкнувся колючок. Ні. Бірґіта, навпаки, відчує його підтримку, це додасть їй сил.
Він поглянув на годинник. Восьма.
— Гей, час починати! — гукнув він у вітальню.
Щось було не так. Харрі не чув, що вони говорять, але до нього долинало потріскування рації у вітальні. Надто часто. Всі знали, що їм робити, і якби все йшло за планом, не треба було б так часто переговорюватися.
— Чорт, чорт, чорт! — вилаявся Водкінс.
Леб’є зняв навушники, обернувся до Харрі.
— Вона не з’являється, — сказав він.
— Що?!
— Рівно о восьмій п’ятнадцять вона вийшла з «Олбері». Звідти до Кінґз-Крос не більше десяти хвилин ходу. Минуло вже двадцять п’ять.
— Здається, ви говорили, що весь час за нею стежитимете!
— Починаючи з місця зустрічі. Раніше не можна.
— А мікрофон? Коли вона виходила, на ній уже був передавач.
— Контакт пропав. Був — і раптом пропав. Відразу ж.
— Карта є? Куди вона пішла? — Харрі говорив тихо й швидко.
Леб’є дістав із сумки карту Сіднея. Харрі знайшов Паддінґтон і Кінґз-Крос.
— Яким шляхом вона мала йти? — запитав Леб’є по рації.
— Найкоротшим. По Вікторія-стрит.
— Ось, — сказав Харрі. — До рогу Оксфорд-стрит і по Вікторія-стрит, повз лікарню Сент-Вінсент і Ґрін-парк, до перехрестя з Дарлінґхерст-роуд і ще двісті метрів до бару «Голодний Джон». Простіше не буває!
Водкінс узяв мікрофон:
— Сміте, пошліть дві машини на Вікторія-стрит, на пошуки дівчини. Попросіть допомогти тих, хто залишився в «Олбері». Одній машині залишатися коло «Голодного Джона» на випадок, якщо вона з’явиться. Дійте швидко і, якщо можна, безшумно. Як тільки щось з’ясується, доповідайте.
Водкінс відкинув мікрофон.
— Чорт забирай! Що відбувається? Її збили? Пограбували? Зґвалтували? Чорт, чорт!