Завдяки великим вікнам кімната була світлою. А через скромні розміри здавалася захаращеною: червоний диван з безліччю різноколірних подушок, великі картини на стінах і низький, але масивний стіл із зеленого скла посередині. У кутках стояли два фарфорові леопарди.

На столі, хоча там йому було зовсім не місце, лежав абажур.

Собака нюхав калюжку на долівці. Над цією калюжкою висіли чоловічі черевики. Пахло сечею й екскрементами. Харрі поглянув вище черевиків — там, де кінчалися шкарпетки, він побачив чорну шкіру. Погляд Харрі ковзнув вище, уздовж штанів, наткнувся на величезні руки, що мляво звисали, і насилу рушив далі — до білої сорочки. Насилу — не тому, що раніше не бачив повішених, а тому, що впізнав ці черевики.

Голова звісилася на плече, і кінець дроту з тьмяною лампочкою висів на грудях. Дріт було прикріплено до дебелого гака — можливо, колись тут висіла люстра. Але тепер тут висів Ендрю, високо під стелею, і дріт було тричі обмотано довкола його шиї. Мрійливий погляд застиг, втупившись у порожнечу, а з рота, ніби дратуючи смерть — чи життя? — висунувся синьо-чорний язик. Поряд зі столом лежав перекинутий стілець.

— Чорт, — процідив Харрі. — Чорт, чорт, чорт.

Він безсило опустився на стілець. До кімнати увійшов Леб’є і скрикнув.

— Знайди ножа, — сказав Харрі. — І виклич «швидку допомогу», чи кого ви там викликаєте?

Сонце світило Ендрю в спину, і його тіло погойдувалося чорним контуром на тлі вікна. Харрі запропонував Творцеві повісити на дроті кого-небудь іншого, поки Харрі не бачить. Він обіцяв нікому не розповідати про диво. Це була просто пропозиція. Не молитва. Молитва могла не спрацювати.

Він почув кроки в коридорі й крик Леб’є з кухні:

— Геть звідси, жирне стерво!

Поховавши матір, Харрі п’ять днів ходив, відчуваючи лише те, що він повинен щось відчувати. Він колись чув, що люди, які довго привчали себе до стриманості, не відразу скоряються горю. Тому він не розумів, чому зараз кинувся на подушки і відчув, як до горла підступає клубок, а до очей — сльози.

Ні, плакав він і раніше. Коли сидів сам у кімнаті в Бардуфоському військовому містечку з листом від Кристини і читав: «…це найкраще, що було в моєму житті…». Річ не в тім, що вона збиралася виїхати з тим англійським музикантом. Просто він знав, що це гірше, що було в його житті. Плач застрявав у горлі. Як коли задихаєшся. Або коли нудить.

Харрі встав і поглянув угору. Дива не сталося. Харрі хотів поставити стілець, щоб було легше зрізати Ендрю, але не зміг поворухнутися. Так і стояв, доки Леб’є не приніс кухонного ножа. Коли Леб’є поглянув на Харрі, той з подивом усвідомив, що по щоках у нього течуть теплі сльози.

«Цього ще бракувало», — подумав Харрі.

Мовчки вони зняли тіло Ендрю і поклали його на підлогу. Обшукавши кишені, вони знайшли дві низки ключів: більшу й меншу. Один ключ — від вхідних дверей до помешкання Рехтнаґеля.

— Слідів бійки немає, — швидко вирішив Леб’є.

Харрі розстебнув на Ендрю сорочку. Побачив на грудях витатуйованого крокодила. Потім засукав холоші.

— Нічого, — сказав він. — Ні-чо-го.

— Побачимо, що скаже лікар, — кинув Леб’є.

До горла знову підступив клубок, і Харрі зміг лише знизати плечима у відповідь.

На зворотному шляху вони потрапили в пробку.

— Merde,[61] — вилаявся Леб’є, несамовито натискаючи сигнал.

Харрі дістав газету «Остреліан», де на всю першу сторінку красувалася стаття про вбивство клоуна. «Розчленований на власній гільйотині», — свідчив заголовок над зробленою під час вистави фотографією скривавленої гільйотини з Отто Рехтнаґелем у клоунському вбранні на ній.

Тон репортажу був легкий, майже гумористичний, мабуть, через екстравагантність самої справи. «Незрозуміло, чому вбивця не відрубав клоуну голову», — писав журналіст, роблячи висновок, що вбивство навряд чи було виявом обурення глядачів: «Виступ не був аж таким поганим». Були тут і ущипливі слова на адресу поліції, що як ніколи швидко виявилася на місці: «Проте начальник кримінальної поліції Сіднея Водкінс не підтверджує, що поліція знайшла знаряддя вбивства…»

Харрі читав уголос.

— Смішно. — Леб’є посигналив і вилаяв таксиста, що втиснувся перед ними. — Your mother is…[62]

— Той номер з мисливцем…

Продовження повисло в повітрі.

— You said…[63] — сказав Леб’є, коли вони проїхали два світлофори.

— Та ні, нічого. Просто згадую той номер — він здається мені безглуздим. Мисливець, який полює на птицю, вбиває кішку, яка сама полює на птицю. І що?

Леб’є не чув — він висунувся з вікна, горлаючи:

— Suck mу hairy, sorry potato ass, you pig-fucker.

Харрі жодного разу не чув, щоб він так багато говорив.

Як Харрі й сподівався, у поліції панувало сум’яття.

— Про це пише «Рейтер», — говорив Юн. — Приїде фотограф від «Асошіейтед прес», а з мерії телефонували, що сюди пришле знімальну групу «Ен-бі-сі».

Водкінс похитав головою:

— Шість тисяч чоловік гинуть від повені в Індії — про них повідомляють дрібним шрифтом. А тут розчленують одного клоуна-педераста — і всі тільки про це й говорять.

Харрі покликав усіх у кімнату для нарад.

— Ендрю Кенсинґтон мертвий, — сказав він.

Водкінс і Юн недовірливо подивилися на нього. Коротко і без прикрас Харрі розповів, як вони знайшли труп Ендрю у помешканні Отто Рехтнаґеля.

— Ми постаралися не допустити витоку інформації, — говорив він упевненим голосом, дивлячись їм в очі. — Можливо, поки що доведеться тримати це під замком.

Йому спало на думку, що розповідати про це як про кримінальну справу в нього виходить легше. Тут було щось конкретне: труп, причина смерті, перебіг подій, який треба відтворити. На якусь мить це заступило саму Смерть — те чуже, до чого він не знав, як поставитися.

— Гаразд. — Водкінс був збитий з пантелику. — Спокійно. Не будемо парка парити. — Він обтер піт з верхньої губи. — Слід сказати Маккормаку. Чорт забирай! Що ти наробив, Кенсинґтоне? Тепер сюди вже точно злетяться журналісти. — І він зник за дверима.

Решта троє залишилися в кімнаті, слухаючи завивання вентилятора.

— Час від часу він працював у команді, — сказав Леб’є. — Взагалі-то він був не зовсім одним з нас, але все ж таки…

— Добрий. — Юн устромив очі в долівку. — Дуже добрий. Він допоміг мені, коли я тільки прийшов на роботу. Він був… дуже добрий.

Маккормаку принесли респіратор. Він почувався зле, ходив по кімнаті важче ніж звичайно. Його кущуваті брови суцільною лінією нависли над переніссям.

Після наради Харрі сів за стіл Ендрю і переглянув його записи. Корисного мало: зо дві адреси, телефонні номери, як виявилося — автомайстерень, і нерозбірливі карлючки. У шухлядах майже нічого — хіба що канцелярське приладдя.

Харрі почав вивчати знайдені в кишенях Ендрю низки ключів. На одній був шкіряний брелок з ініціалами Ендрю. Харрі вирішив, що це, напевно, його власні ключі.

Потім він потелефонував додому Бірґіті. Та була приголомшена новиною, дещо запитала — і все.

— Не розумію, — сказав Харрі, — чому після смерті людини, яку я знаю без року тиждень, я плачу як дитя. А коли померла мама, ледве вичавив сльозу. Моя мама, найкраща жінка на світі! А цей хлопець, я так і не зрозумів, чи так добре ми були знайомі. Де тут логіка?

— Логіка, — повторила Бірґіта. — Річ не в логіці. Усе в житті не таке логічне, як нам би хотілося.

— Просто вирішив тобі розповісти. Нікому не кажи. Мені зайти, коли ти звільнишся?

Вона відповіла невизначено. Вночі вона чекала дзвінка з Швеції. Від батьків.

— У мене день народження, — сказала вона.

— Вітаю.

Харрі поклав слухавку. Всередині старий ворог знову підводив голову.