9) незнання історії власного міста;

10) незнання національної історії.

Напевно, таких ознак можна знайти й більше, але вищеназвані абсолютно точно потраплять до категорії провінційних з погляду кожного свідомого тигиринця. З іншого боку, всі перелічені явища чи принаймні більшість із них виглядають абсолютно непровінційно в очах представників інших середовищ. Наприклад, київських та львівських російськомовних, частини деяких київських україномовних і абсолютно всіх донецьких, полтавських, одеських та херсонських. Таким чином, поняття провінційності з категорії постійної і чітко визначеної перетворюється на змінну величину, залежну від середовища, у якому це поняття вживається. Хоча цю тезу й заперечують усі, хто дотримується радикальних поглядів у питанні галицького сепаратизму, тобто як його гарячі прихильники, так і не менш переконані противники. Але в цьому немає нічого дивного, адже будь-яка радикальність веде до спрощення.

По-друге, поняття духовної провінції. Для представників середовища тигиринського феномена тут знову ж таки немає нічого складного. Кожного, хто не поділяє поглядів теоретиків галицького сепаратизму, або ж поділяє їх не надто переконано, можна вважати людиною з провінційною свідомістю. Але, як на мене, це визначення потребує уточнень. Наприклад, як бути з тими, хто входить до ЛРУБЗ(нє)? Представники ТРУБЗ(нє) вважають їх провінціалами, ігноруючи той факт, що позиції обидвох партій майже ідентичні.

По-третє, чи потрібно зайвий раз уже в назві роботи підкреслювати, що Тигирин – це географічна провінція? Адже це може викликати незадоволення найбільш радикальної частини тигиринських патріотів, які не захочуть асоціювати себе з жодною провінцією, навіть якщо це слово вжити у позитивному сенсі.

Можливо, я надто близько підійшла до предмета дослідження, потрібно було залишатися на безпечній відстані закордонних бібліотек, звідки все виглядало чітким і однозначним? А може, взагалі жодна ідея не видається мені вартою довіри настільки, щоб цілком себе з нею ідентифікувати?

Навіть не знаю, в чому конкретно полягає те, що мене зупиняє. Можливо, я просто глибше вникла у матеріал, і деякі раніше очевидні факти зараз перестали для мене бути настільки очевидними, а деякі раніше прийнятні спрощення почали здаватися надто примітивними. Можливо, я усвідомила величезний розрив, який полягає між теорією якоїсь політичної ідеї та її практичним втіленням. А також те, що надто неупереджений підхід до теорії на даному етапі може серйозно зашкодити практиці. Або ж побачила, що будь-яке намагання описати те чи інше явище неминуче веде до спрощення, тому немає сенсу навіть намагатися описати щось об’єктивно чи принаймні адекватно.

Якщо раніше я бачила тільки позитивні моменти явища під назвою «тигиринський феномен», то тепер усвідомлюю, що жодне явище не може складатися лише з позитивних моментів, але чи це дає мені право критикувати те, що не критикують значно авторитетніші дослідники? І чи критика не зашкодить популяризації тигиринського феномена? Бо якщо зашкодить, то це вже не надто патріотично.

Інший шлях полягає в тому, щоб розглянути дискусійні моменти. Але тоді я ризикую, по-перше, виглядати надто зухвалою у своїй критиці поважних теоретиків ідеї, по-друге, така робота не додасть середовищу тигиринського феномена нових прихильників. Адже якщо навіть серед представників середовища немає єдності, це навряд чи виглядатиме переконливо для людей ззовні.

Хоча, здається, я трохи спрощую, і справа не обмежується лише цим майже марксистським конфліктом між громадським і особистим. Раніше я ніколи не ставила перед собою питання, чи розділяю політичні погляди свого батька та представників тигиринського феномена. Я виросла і жила в цьому, тому давно перестала оцінювати й аналізувати. Я жила з переконанням, що все уже оцінено і проаналізовано до мене, і така некритичність, ясна річ, робить мені мало честі. Як сказав би про це наш шкільний учитель геометрії: не варто плутати аксіому з теоремою, тобто приймати на віру те, що потребує доведення, і навпаки.

Тому наразі я добре усвідомлюю, як не повинна виглядати моя дисертація. Але ще не знаю, як вона повинна виглядати. Хоча можливо, що все виглядає значно простіше, і всі мої песимістичні розмірковування пояснюються лише сезонною депресією, передменструальним синдромом чи взагалі «раннім клімаксом», як діагностує такі речі усім, кому за двадцять, одна моя знайома.

Перш ніж опинитися у складі штатних співробітників КРІСа-2, я протягом двох років мешкала у містечку з милозвучною назвою – Ґаґенау-Ґуґбах Ґеґ дер Ґенбахшталь, точніше, «шта-а-ль», як вимовляють це місцеві мешканці. Що саме означає ця назва і чи означає вона хоча б щось, я не знаю, можу сказати лише те, що «дер» у німецькій мові може позначати називний відмінок чоловічого артикля або родовий жіночого, «бах» може перекладатися як «річка», а «шталь», точніше «шта-а-ль», вживається на позначення приміщення, подібного до нашої стайні, але навряд чи все це має щось спільне з етимологією назви цього невеличкого, затишного і неймовірно спокійного містечка.

Тут я писала дисертацію, щоправда, останнім часом більше робила вигляд, що пишу, бо вищенаведені сумніви паралізували роботу ще задовго до мого повернення в Тигирин. Під час одного з візитів додому я довідалася про те, що незабаром планується заснування КРІСа-2. Для роботи в редакції шукали журналістів зі знанням іноземних мов і досвідом роботи з комп’ютером, але ця інформація не викликала у мене зацікавлення. Принаймні свідомого зацікавлення. Не буду приховувати, думка кинути все і повернутися в певний момент здалася мені непоганим виходом. Але думка ця була якоюсь надто млявою для прийняття серйозного рішення, хоча на той момент усі мої думки відзначалися цією надто млявістю, і часом навіть для того, щоб вирішити, чи сходити в туалет, мені доводилося довший час сумніватися, а одного разу ці сумніви тривали так довго, що мало не стало надто пізно.

Ще раз ця думка мляво пригадалася мені, коли до мого помешкання у Ґаґенау-Ґуґбах Ґеґ дер Ґенбахшталі раптом подзвонив якийсь пан Фіалко, назвався заступником головного редактора КРІСа-2 і запитав, чи не була б я зацікавлена у співпраці з майбутнім виданням. Бажано як штатний працівник.

Я дуже добре пам’ятаю, що подякувала панові Фіалку за люб’язну пропозицію, але відмовилася. Тому досі не можу збагнути, як трапилося, що рівно за два тижні я вже була присутня на першій редакційній нараді новоствореної щоденної газети, а у гаманці в мене з’явилися візитки із написом: «Горислава Галичанко, завідувачка відділу звільнень» та неправильними номером телефону й електронною адресою. Мені доручили редагувати спеціальний щотижневий додаток із телепрограмою.

Слово «завідувачка», як свого часу і «столяр-теоретичка», коштувало мені кількох дискусій із консервативними літредакторами, які воліли, згідно з правописом, вживати тільки чоловічих форм на позначення посад. Але мені таки вдалося наполягти на своєму, щоправда, для цього довелося прочитати цілий курс лекцій із ґендерної проблематики. І я підозрюю, навіть це не допомогло б, якби літредакторами у нас працювали не жінки. Не подумайте, що я маю щось проти чоловіків, але нікому не спадає на думку писати «завідувачка» на чоловічих візитках. А якщо так трапляється помилково, всі з розумінням ставляться до обурення покривдженого. Тоді чому я не можу собі дозволити такої ж реакції? Досить уже того, що у вихідних даних газети про мене пишуть як про Г. Галичанко, і всі читачі, які прагнуть поспілкуватися зі мною по телефону, обурюються, почувши, що я не Григорій, не Геннадій і навіть не Гаврило.

Агатангелом щура назвав Теобальд, мій знайомий німець, який працює у нашому місті над кандидатською дисертацією із мистецтвознавства, досліджуючи «тигиринський феномен». Агатангел – це одне з небагатьох імен, яке він вважає українським і може без труднощів вимовити. Українським Теобальд вважає це ім’я, бо його носив український поет і дослідник Агатангел Кримський.